Трагічна правда

Боже бажання і пріоритет, що лежить на серці Ісуса, — мати народ, чия любов одне до одного та дух служіння будуть таким свідченням для цього світу, що чоловіки й жінки прагнутимуть пізнати нашого Господа. Вони захочуть дізнатися таємницю нашого миру, радості й злагоди. Вони придивлятимуться до наших подруж, домівок, дітей і робочих місць — не для того, щоб критикувати, а щоб пізнати наші таємниці.

Закликавши своїх читачів: «сповняйте себе Духом», — і назвавши одну з ознак такого сповнення: «корючись один одному в страху Божім» (Єфесян 5:21), Павло наводить приклади того, якими мають бути наші взаємини.

Християнське подружжя → Єфесян 5:22-33

Якби християнські подружжя були такими, якими вони мають бути, — коли обоє сповнені Духа, коряться одне одному, шанують одне одного й ставлять іншого вище за себе, — вони були б тією таємницею, відкритою перед світом, що спостерігає. Люди побачили б стосунки, які Ісус має зі Своєю нареченою, Церквою, і їх потягнуло б пізнати Його як основу і для свого подружжя. До дверей наших домівок чи церков ішов би невпинний потік шукачів, замість того щоб, як тепер, поспішати до суду по розлучення!

Жінки прагнули б шанувати власного чоловіка понад усіх інших чоловіків — через любов, яку вони отримують, а чоловіки прагнули б любити своїх дружин — через пошану, яку отримують вони.

Замість замкненого кола кривди й помсти, такого звичного у світі, було б чудове коло взаємного благословення в Христі.

Як же трагічно, що серед християн так поширені розлучення. Яке ж це свідчення?

Християнська домівка → Єфесян 6:1-4

Там, де батьки перебувають у правильних стосунках із Господом і одне з одним, їхні діти дорослішають у надійній, люблячій домівці. Більшість душпастирських розмов, які я веду як пастор, стосуються ран, отриманих дітьми, що росли зовсім в іншій ситуації, адже часто «християнські» батьки не навчають (і не виховують) своїх дітей, а натомість доводять їх до гніву (Колосян 3:21).

Сьогоднішні християнські консультанти говорять про дисфункційні родини, де «резервуар любові» дитини не наповнюється тією любов’ю, для отримання якої її створено, бо дисфункційні батьки не здатні дати цю любов. Дитина не пізнає любові, плодом якої є захищеність, ідентичність, самоповага, прийняття й підбадьорення. Дитина не пізнає любові, плодом якої є захищеність, ідентичність, самоповага, прийняття й підбадьорення.

Замість того щоб вирости емоційно й духовно здоровими, такі діти стають точнісінько як їхні батьки — дисфункційними. Вони так і не вчаться ходити з піднятою головою у світі згорблених плечей і розбитих сердець. Порожнечу в їхньому резервуарі любові заповнює одне — гнів, який породжує життя в бунті проти Божих задумів. Такі діти так і не навчаються слухатися своїх батьків у Господі.

«Батьки, не роздражнюйте дїтей ваших» (Колосян 3:21).

Як же трагічно, що стільки бунтівних дітей виростає в «християнських» домівках. Яке ж це свідчення?

Робоче місце → Єфесян 6:5-9

Сповнений Духа віруючий покликаний бути свідком на своєму робочому місці, виявляючи ставлення слуги перед колегами й роботодавцями, і має бути людиною, на яку можна покластися, що вона добре виконає свою роботу.

Я знаю одного вчителя, чию школу мали об’єднати з двома іншими в межах великої реорганізації. Усі вчителі з трьох шкіл зібралися разом, щоб створити Асоціацію персоналу, яка говорила б від імені вчителів перед Шкільною радою, висловлюючи їхні побажання щодо проєкту нових шкільних будівель та умов праці.

На посаду голови цієї нової асоціації висунули й підтримали одного чоловіка. Висунули й підтримали іншого. А тоді, на його власний подив, висунули мого друга. Двоє інших кандидатів одразу зняли свої кандидатури, щоб підтримати висунення мого друга. Інших імен ніхто не назвав, і його одноголосно обрали представляти весь персонал. Виходячи з кімнати, він висловив колезі своє здивування. «Ось почекай, розповім дружині, — сказав він. — Вона нізащо мені не повірить!» «А чому ні? — відповів колега. — Ми всі знаємо, що ти єдиний, кому можна довіряти, бо ти завжди говориш правду!»

Мій друг був єдиним християнином серед старшого персоналу тих шкіл.

На жаль, бізнесмени (і християни серед них) часто кажуть мені, що найгірші ділові партнери — це християни.

Вони хочуть отримати від тебе якнайбільше за якнайменшу плату. Вони найскупіші на чайові і часто останніми сплачують борги! Звісно, цілком можливо, що світ судить нас суворіше, ніж невіруючих, але цього й слід очікувати!

Ми покликані мати ставлення слуг. Ми мали б жити на вищому рівні відданості й майстерності, ніж світ! На жаль, усі ми знаємо християнських роботодавців і працівників, які не виявляють ні сповненої Духа трудової етики, ні таких стосунків із колегами. Яке ж це свідчення?

Відтік працівників

Більшість відповідних досліджень показує, що причина номер один, з якої місіонери залишають поле служіння, — погані міжособистісні стосунки! Вони роками навчалися в біблійних школах і мовних семінаріях, проходили практику в рідних церквах, вклали велику частину свого життя в підготовку, а після одного терміну за кордоном повернулися додому озлобленими, розчарованими, засоромленими й пораненими. Так не повинно бути!

У Північній Америці пастор служить у місцевій церкві в середньому менше п’яти років. Перший рік — медовий місяць, другий — звикання. На третій рік настає розчарування, з’являється глухе невдоволення: і пастор, і члени церкви мають одне щодо одного нездійснені очікування.

На четвертий рік невдоволення виходить на поверхню, часто з озлобленням і звинуваченнями. Люди стають на різні боки, пристрасті розпалюються, і пастор іде, зазвичай кажучи: «Я не мушу це терпіти!» Яке ж це свідчення?

Церковні сварки

Чи бували ви коли-небудь втягнуті в церковну сварку? Це неприємна річ! Я знаю одну церкву, де колись було понад триста людей, а тепер її взагалі немає. Здається, кожен у тому місті знає якусь частину цієї історії, і там є багато людей, які колись вірно відвідували богослужіння, а тепер кажуть, що більше ніколи не підуть до церкви!

Рани справжні, бо боротьба була запеклою. Віруючі «стріляли» одне в одного, вбиваючи одне одного, і це відлунювало по всьому місту. Сатана зловтішався, а Господь плакав!

Звісно, більшість наших сварок залишаються за зачиненими дверима або є менш помітними. Я прочитав цікаву газетну статтю, де розповідалося про групу служителів, які створюють групи підтримки для пасторів, що мають претензії до своєї церкви чи церковної організації. У ній ішлося про служителів однієї деномінації, які «позиваються на великі гроші», а далі додавалося, що церкви значно жорстокіші до своїх пасторів, ніж підприємства до своїх працівників, і що найлютіші — ті, хто належить до євангельської традиції (Christian Week (Канада), 21 червня 94).

Погляньте на суботні вечірні церковні оголошення в місцевій газеті, щоб побачити, як ми змагаємося одне з одним на арені залучення якомога більшої кількості людей до своєї церкви — зазвичай із якоїсь іншої церкви! Добре задокументовано, що здебільшого церкви зростають за рахунок переходу, а не навернення. Особисті історії не надто варто хвалити, але колись зі мною стався цікавий випадок, про який варто розповісти.

Це було на початку навчального року в університеті, і всіх місцевих пасторів запросили зустрітися зі студентами, щоб розповісти їм про наші церкви. Кожному дали по дві хвилини, щоб прорекламувати себе.

Я слухав, як пастори один за одним вихваляли переваги своїх церков. «У нас чудова „група для студентів і молодих фахівців“, і ми можемо прислати по вас наш автобус». «Вам дуже сподобається наша музика — вона запальна, саме така, як любить молодь!»

«Більшість ваших однокурсників ходять до нашої церкви, бо ми розташовані біля кампусу». Я був приблизно 30-м пастором у черзі й очолював малу громаду, яка ледве трималася. Коли я підвівся, то сказав студентам, що ми — маленька церква без жодних особливих програм. Нам нічого їм запропонувати, хіба що роботу, якщо вони захочуть допомогти нам донести Христа нашій околиці.

Я сів — і студенти вибухнули оплесками!

Коли церква виросла, значну частину нашої громади становили студенти університету. Чому ми змагаємося одне з одним за овець, коли всі служимо тому самому Великому Пастиреві? Яке ж це свідчення?

Чому нам так важко шанувати одне одного, любити одне одного й служити одне одному? Чи це просто наша гордість стає на заваді, тоді як ми водночас говоримо про сповнення Духом? Чи ми просто не знаємо, що перебуваємо в битві і що ворог дуже підступний?

Будьте в цьому цілком певні! Якщо пріоритет Господа — мати народ, що перебуває в правильних стосунках одне з одним у послуху Його Слову, то пріоритет сатани, безперечно, — зіпсувати такі стосунки! «Поділяй і володарюй» цілком могло б бути його гаслом.