Народ завіту

Агапе — вечеря любові

«Ісус… прийняв хлїб, і, хвалу віддавши, переломив, і рече: „Прийміть, їжте, се єсть тїло моє, що за вас ламлене“»

(1 Коринтян 11:23-24). Усі вони так і зробили — і тим самим ототожнили себе з Тілом Христовим.

«Так само й чашу по вечері глаголючи: „Ся чаша єсть новий завіт у крові моїй; се робіть, скільки раз пєте, на мій спомин“» (1 Коринтян 11:25-26). Мене вражає, що ніхто з присутніх не запитав Його, що Він мав на увазі, коли це сказав. Можу лише припустити, що всі вони зрозуміли.

Завіт — це угода між двома сторонами: «Ти зробиш це для мене, а я зроблю те для тебе!» Сьогодні, коли люди укладають угоди, конче потрібен доказ — підписи під письмовим договором. На жаль, слово джентльмена вже нічого не важить. За часів Ісуса завіт скріплювали спільним питтям. То не була кров, як згодом у корінних індіанців Північної Америки чи в африканських племен, хоча всі завіти старозавітних часів справді позначалися пролиттям крові, коли приносили в жертву тварину. Недарма про завіт говорили, що його «розтинають», а не просто укладають.

Розповідають цікаву історію про доктора Лівінгстона, великого місіонера-першопрохідця в Африці. Коли він зі своїми провідниками й носіями мандрував темним континентом, їх нерідко брали в полон войовничі племена.

Одного разу полонених привели до ворожого вождя, і той почав лаяти їх за те, що вони вдерлися на його землю. Мовчання Лівінгстона гнівило вождя дедалі більше, і тоді один із провідників нахилився до місіонера й почав наполягати, щоб той «розтяв завіт». Лівінгстон не зрозумів, чого від нього хочуть, але невдовзі з жахом відсахнувся, побачивши, як його слуга-християнин разом з обраним юнаком із ворожого племені чинять те, що йому видавалося поганським обрядом. Вони зробили невеликі надрізи на передпліччях, зібрали кров у чашу й разом її випили!

Тоді вождь ступив уперед і взяв мотузку, на якій Лівінгстон вів козу — джерело молока, яке той так любив. Лівінгстон спершу засмутився, а тоді здивувався, коли вождь вклав йому в руки подарунок — палицю з мідним наконечником, з якою він зустрів непроханих гостей. Потім полонених нагодували й відвели до хатини, де вони мали заночувати.

Згодом, мандруючи іншим краєм Африки, Лівінгстон знову потрапив у полон, і його привели до іншого ворожого вождя. Проте цього разу вождь упав перед місіонером на коліна. Лише тоді прийшло розуміння. Коли молодий провідник «розтяв завіт» від імені Лівінгстона й скріпив його питтям крові, між ними та племенем, а надто між Лівінгстоном і вождем, було укладено угоду.

На знак цього завіту вождь віддав свою палицю — символ своєї відданості й підтримки. Другий ворожий вождь упізнав ту палицю, зрозумів, що Лівінгстон має побратима по крові, і скорився цій вищій силі та владі.

Ісус уклав такий завіт і з нами! Тепер ми можемо ходити з піднятою головою в цьому покаліченому світі — Його владою! Ми маємо Побратима по крові, Який пролив Свою кров, випив гірку чашу до дна за нас і дав нам владу Свого імені (Дїяння 3:16)!

Наш ворог сатана та його посіпаки — гріх і смерть — не повинні над нами панувати (Римлян 6:14)!

Коли Ісус запросив Своїх учнів випити з «чаші завіту», вони знали, що так засвідчують свою згоду з умовами нового завіту. Так само буває щоразу, коли ми приймаємо хліб і чашу за Господньою трапезою. Їдячи хліб, ми проголошуємо, що ми — тіло Христове. П’ючи з чаші, ми знову укладаємо завіт: бути слугами одне одному, любити одне одного й коритися Його Слову.

Недостойно

У своєму листі до коринтян Павло закликає нас дуже уважно ставитися до хліба й чаші. Якщо ми п’ємо Господню чашу «недостойно», то цілком можемо пити собі осуд, не розпізнаючи Господнього тіла. «Того-то многі між вами (віруючими) недужі та слабі» (1 Коринтян 11:30).

Якщо я плекаю в серці ворожість до іншого або не живу як слуга, як той, хто любить, чи в послуху, то моє причастя хлібом і чашею — лицемірство. Я не визнаю в іншому того, хто єдиний зі мною в Тілі Христовому. Це цілком може обернутися для мене неміччю й хворобою. Це не від Господа — не Він є автором хвороби, — але я дав дияволу зачіпку (2 Коринтян 2:11), а вже він добре вміє обертати такі зачіпки собі на користь!

Молитва за хворих

Тепер я розумію, що мав на увазі Яків, коли писав: «Чи хто нездужає між вами, нехай призове пресвитерів церкви, і нехай молять ся над ним, помазавши його оливою в імя Господнє; і молитва віри спасе болящого, і підійме його Господь; а коли гріхи вчинив, відпустять ся йому» (Якова 5:14-15).

Я часто дивувався, навіщо тут потрібні пресвітери. Хіба не може помолитися будь-хто? Хіба молитва пресвітерів сильніша за молитву люблячих друзів і рідних? Тепер я не вірю, що покликати пресвітерів треба через силу їхньої молитви, — радше через їхню владу. Цей вірш слід пов’язувати з наведеним вище Павловим застереженням, бо тільки ці вірші хоч якось говорять про причини, з яких віруючі можуть бути хворими чи немічними. Звісно, ми, як і будь-хто у світі, теж піддані мікробам, недугам і хворобам, але Павлове застереження треба рішуче донести до віруючих.

Якщо пресвітери розпізнають, що хвороба віруючого може бути пов’язана з неправильним ставленням до інших у Тілі Христовому, вони мусять ужити свою владу як пресвітери церкви й наказати цій людині примиритися. Лише тоді вони можуть молитися, помазавши її оливою (символом благословення й захисту Святого Духа) в ім’я Господнє. Хворий — і винний — буде відновлений і прощений.

Господня молитва

Навчивши Своїх учнів пріоритетів Свого серця, наш Господь звів очі до неба й заговорив до Свого Отця.

Варто знайти час і прочитати 17-й розділ Євангелія від Йоана, щоб почути крик Ісусового серця тієї ночі, перед Його смертю. Дозвольте мені пройти з вами крізь ці дивовижні слова, наголошуючи на одній головній темі.

«Отче… дїло кінчав я, що дав єси менї робити… Обявив я імя Твоє (Твої якості) людям… і слово Твоє хоронили вони. Я про них молю… бо вони Твої. Не з сьвіта вони, яко ж я не з сьвіта. Як мене післав єси в сьвіт, і я післав їх у сьвіт. Не про сих же тільки молю, а також і про тих, що задля слова їх увірують у мене (а це стосується і вас, і мене), щоб усї одно були… щоб сьвіт увірував… І славу, що дав єси менї, дав я їм… щоб були одно, яко ж ми одно… щоб були звершені в одно, і щоб зрозумів сьвіт, що Ти мене післав єси і полюбив їх, яко ж мене полюбив єси… І я обявив їм імя Твоє (Твої якості)… щоб любов, якою любив єси мене, в них була, а я в них» (Йоана 17).

Боже ім’я було відкрите Мойсеєві, коли вони зустрілися на горі Синай; отже, ми можемо бути певні, що Він — «Господь… Бог, милосердний і ласкавий, нескорий на гнїв і щедрий на милость і правду, що держить ласку про тисячі, прощає несправедливість, переступ і гріх» (2 Мойсея 34:6-7).

Воістину, Ісус виявляв ці самі якості всім, кого зустрічав.

Божий євангельський трактат

Я не можу взяти з Біблії бодай одну сторінку й дати її невіруючому другові як євангелізаційний трактат. Я можу процитувати 3-й розділ Євангелія від Йоана або пройти з ним «Римською дорогою», яка пояснює шлях спасіння. Я можу дати йому «Чотири кроки» чи «Чудовий Божий план спасіння», але не можу вирвати з Біблії одну сторінку й роздати її як євангельський трактат.

Проте я можу взяти цілі розділи й навіть книги, щоб показати віруючому Божі пріоритети — Його шлях спасіння. Він проголосив, що коли Його народ ходить в єдності — як слуги, як ті, хто любить, і в послуху, — світ пізнає і повірить!

Ми — Його євангельський трактат! Час нам розставити пріоритети правильно, узгодивши їх із Його пріоритетами! Ми швидко озиваємося, коли помічаємо одне в одного єресь у вченні, — то чи не час так само швидко протидіяти єресі в практиці, бачачи, скільки поділів між віруючими і як добре їх видно світові?

«Бо дожиданнє творива дожидає одкриття синів Божих» (Римлян 8:19).