Пріоритети

Бенкет завіту

Був спекотний, курний день, коли Петро та Йоан, учні Ісуса, увійшли до Єрусалима. Вони прийшли святкувати Песах, свято Пасхи, і саме тепер ішли слідом за чоловіком із глеком води, який мав привести їх до місця, де треба було приготувати святкову вечерю.

Як і казав їм Господь, знайти провідника виявилося неважко, бо чоловік із глеком води — видовище незвичне. Зазвичай воду носили жінки.

Він привів їх до гарного двоповерхового будинку, де господар тепло їх привітав. Коли вони пояснили, навіщо прийшли, їх провели до великої, прибраної світлиці на горішньому поверсі.

Приготування низенького столу забрало в них небагато часу, адже обидва добре знали, що потрібно до свята. Миски з гіркими травами чергувалися з тарілками яблук, кориці й мигдалю. Біля посудин із вином поставили глечик солоної води та кілька варених яєць, а ще кілька порцій прісного хліба, який вони називали «маца». Незабаром настала година, і Ісус прийшов разом з іншими учнями.

Коли вони входили до світлиці, у повітрі стояв радісний гомін і жвава розмова. Це мав бути час святкування, найщасливіша пора року для кожного юдея, коли їм знову нагадувалося про велику вірність Єгови. Хіба не Він визволив їх із єгипетського рабства стільки років тому? Хіба не міг Він і тепер визволити їх з-під гніту римлян?

Для учнів Ісуса цей час був, мабуть, ще захопливішим. Вони гадали, чи не близький уже день, коли їхній Учитель відкриється народові як довгоочікуваний Месія, що прийшов визволити їх, як провіщали давні пророки. Вони відчували, що настав вирішальний момент в історії їхнього народу. І справді, минулий тиждень був доволі незвичайним, і події наближалися до розв’язки. Було очевидно, що релігійних провідників неабияк стривожили і вчення Ісуса, і Його популярність.

Я уявляю, що розмова учнів точилася цілком навколо подій минулого тижня і того, що б вони могли означати. Певен, Петро не міг перестати говорити про тріумфальний в’їзд до Єрусалима лише п’ять днів тому, коли натовпи стелили свій одяг на курну дорогу й ламали пальмове гілля, щоб махати ним, і вигукували: «благословен грядущий в імя Господнє, Цар Ізраїлїв!» (Йоана 12:13).

Я уявляю його з високо піднятою головою і випнутими грудьми, як він вів осля, на якому сидів Учитель. Йоана та Якова, зелотів («синів грому»), мабуть, більше вразило те, як їхній Учитель перекинув столи міняйлів і вигнав їх із храму. «Бачив, яке обличчя було в первосвященника? Брате, ну й розлютився ж він!»

Усі вони повмощувалися, напівлежачи біля столу, досі у святковому, радісному настрої: це був час веселощів. Ісус із втіхою дивився, як радіють Його друзі, але Він знав те, чого вони ще не розуміли: завтра Він помре.

Що б ви зробили, якби лікар сказав вам, що жити вам лишилося недовго? Звісно, ви б звернулися до іншого лікаря! А якщо й він підтвердив би, що невдовзі ви покинете цей світ, своїх постійних супутників і друзів? Я знаю, що зробив би я. Я швиденько завершив би свої теперішні справи й подбав би про те, щоб бути з найдорожчими для мене людьми: моєю дружиною, нашими доньками та їхніми сім’ями.

Я хотів би сказати їм, як сильно їх люблю і як я ними пишаюся. Я підбадьорював би їх іти й далі з Ісусом, служити Йому і жити на хвалу Його слави.

Я спитав би їх, чи немає чогось, за що мені треба в них перепросити, — якихось образ, недобрих слів чи неуважності. Я хотів би цілком переконатися, що не лишилося нічого незробленого з того, що можна зробити, аби зміцнити наш зв’язок одне з одним.

У мене лишалося б дуже мало часу на розмови про дрібниці, як-от останні спортивні результати чи плітки, що за інших обставин забирають у мене стільки часу. Справді, я займався б лише пріоритетами. І того вечора, на пасхальній вечері, саме це Господь і збирався зробити зі Своїми учнями — зайнятися пріоритетами!

Його вимоги

За звичаєм, усі вони, увійшовши до світлиці, роззулися. Ноги в них були запорошені, а пісок між пальцями завдавав їм чималої незручності.

Незабаром почулося невдоволене бурмотіння. Миски з водою стояли на столі біля дверей, і рушники були напоготові, але де ж служниця, чиїм обов’язком було вмити їм ноги, щоб вони освіжилися? Вона мала б бути тут, коли вони прийшли!

Я уявляю, що першим, хто висловив уголос те, що думали всі, мабуть, був Петро. Він так схожий на мене — вічно ляпне щось не те! «Де служниця? У мене ноги сверблять. Хтось помилився й забув їй сказати? Хто планував цю вечерю? Хто там в оргкомітеті?» Мабуть, почулося зніяковіле перешіптування: інші намагалися його втихомирити. Зрештою, це ж Учитель усе влаштував! А Він не помиляється — навіть тоді, коли ми не можемо збагнути Його задумів.

Ісус підвівся з-за столу й пішов до мисок із водою.

«От і добре, — подумав Петро, — Він покличе служницю».

Ісус скинув верхній одяг, підперезався рушником, узяв миску з водою і повернувся… до Петра!

«О ні, — подумав Петро, — Він попросить мене це зробити!»

Натомість Ісус умиває запорошені ноги Петрові, а тоді й усім іншим, зокрема Юді Іскаріотові, який мав Його зрадити й накликати ті страждання, що їх Він передчував тієї ночі. Чи можете ви уявити, як Господь дивиться знизу в очі Юді, умиваючи йому ноги? Що Він бачив у тих очах?

Страх? Чи провину? А що бачив Юда в очах свого Учителя? Цікаво, чи міг він узагалі дивитися Йому в очі? Яка любов!

Ісус поставив миску й поклав рушник на місце біля дверей, одягнув верхній одяг і повернувся до учнів.

«Приклад бо дав вам, — сказав Він, — і як я зробив вам, і ви робіть» (Йоана 13:1-20).

Перший пріоритет учнівства — служіння. Господь доручає нам бути слугами. Це необхідно, якщо ми прагнемо бути подібними до Нього, Який «не прийшов, щоб служено Йому, а служити» (Маттея 20:28). Це умова величі в Царстві Небесному і ознака сповненості Духом (Єфесян 5:18,21).

Не думаю, що Господь мав на увазі, щоб ми наслідували Його буквально, умиваючи ноги одне одному (хоча пережити таке — велике благословення); радше Він хотів, щоб ми прагнули освіжати одне одного від пороху й бруду, яких набираємося, ходячи цим світом. Неможливо жити в цьому світі так, щоб до тебе не пристало трохи його бруду. Як рідко вдається прочитати газету, подивитися телевізор чи поговорити із сусідами або колегами й не заразитися його отрутою! Плітки й нарікання, такі поширені навіть серед віруючих, швидко крадуть у нас радість християнського шляху. Нам потрібні слова, що очищають, потрібні підкріплення й підбадьорення від інших віруючих. Нам потрібно, щоб нам умили ноги! Саме для цього й існує християнське спілкування; проте нерідко серед віруючих «бруду» розкидають не менше, ніж серед людей світу!

Ми покликані не лише служити одне одному в Тілі Христовому, а й бути слугами навіть для тих, хто зрадив би нашого Господа і не став би одним із Його послідовників.

Ісус умив ноги Юді, знаючи все, що було в його серці. Він бачив його сумніви й розчарування, знав про його інтриги та підступність, і все ж без вагань умив йому ноги.

Закінчивши цю справу, Він запросив усіх, хто визнає Його Учителем, робити те саме.

Мати поставу слуги нелегко в нашому самозакоханому світі. Для цього потрібна смирність — знати себе таким, яким ти є насправді, — і прийняття самого себе. Коли ми бачимо себе «у Христі», нам не загрожує те, що можуть подумати про нас інші. Кому яке діло, що скажуть інші, коли ми знаємо, що догоджаємо Господеві? Наша впевненість — у Ньому і в Його обітницях.

Ісус знав, яке Його доручення, звідки Він прийшов і яке Його призначення (Йоана 13:3). Ця впевненість була основою Його служіння. Отець дав Йому владу, послав Його у світ і мав прийняти Його назад.

У нас те саме доручення і те саме призначення! Світ може називати нас слабкими чи безхребетними, намагаючись використати нашу поставу слуги у своїх інтересах. Вони заберуть у вас плащ, змусять вас пройти з ними милю й зроблять вас своїм рабом.

Ісус сказав нам: якщо так станеться, віддайте їм і сорочку та пройдіть другу милю! Роблячи так, ви звільняєте себе з їхнього рабства і стаєте добровільним слугою (Маттея 5:40-41).

Незабаром після того, як Юда вийшов із кімнати, щоб зробити своє брудне діло, Ісус навчив Своїх учнів другої вимоги. «Заповідь нову даю вам: щоб любили один одного. Як я любив вас, щоб і ви любили один одного. По сьому знати муть усї, що ви мої ученики, коли любов мати мете один до одного» (Йоана 13:34-35). Зверніть увагу: це заповідь, а не вибір на власний розсуд! Чи пробували ви коли-небудь виміряти, як сильно Він вас любить? Це єдина міра, якою Він виміряє, як сильно ви любите «один одного»!

Це було б неможливо, якби не Його благодать і Святий Дух, Якого Він дає, щоб перебував у нас.

«Жити на небі з тими, кого люблю, — о, яка то буде слава! Жити тут, внизу, з тими, кого знаю, — ну, то вже зовсім інша справа!»

(Автор невідомий).

Ми можемо не подобатися одне одному, але нам заповідано любити одне одного! А це означає — жодних пліток і жодних ударів у спину, натомість — шанувати одне одного, вважати інших вищими за себе, носити тягарі одне одного і ще багато чого… Перед учнями було поставлено і третю вимогу. «Коли любите мене, хоронїть заповідї мої» (Йоана 14:15). Він кличе нас бути слухняними Його слову. Старозавітний пророк Самуїл докорив неслухняному цареві Саулові, сказавши: «Чи Господеві такі радощі з усепалень і з колених жертов, як із покори Господньому повелїнню? Нї, покора лучша за жертви, й послух дорожчий від баранячого товщу.

Бо непослух, се такий гріх, як і чарівництво, а своя воля, се таке як ідолопоклонність; за те, що ти відкинув слово Господнє, відкинув і він тебе, щоб не був ти царем» (1 Самуїлова 15:22-23).

Через те що Саул не послухався слова Господа Бога, він утратив своє царство і владу. Коли Ісус промовляв до натовпів, ті, хто Його слухав, дивувалися, бо Він говорив як той, хто має велику владу (Маттея 7:28-29).

Ми, що визнаємо Його Спасителем, мусимо також визнати, що Він — Господь. Те, що Він каже, має найвищу владу.

Нам потрібно бути чуйними, щоб день у день чути й розпізнавати Його голос. Він сказав, що ми, Його вівці, маємо впізнавати Його голос. Понад усе ми повинні чути, як Він говорить до нас через Писання, і коритися тому, що Він каже. Усі віруючі мають бути учнями написаного Слова, живучи в послуху його настановам.

Ісусові вимоги до Його учнів такі: щоб ми служили одне одному, любили одне одного і корилися Його Слову.

Його обітниці

Окрім трьох вимог, які Ісус поставив перед Своїми учнями, Він також пообіцяв їм щедрі благословення. Він прийде знову і візьме їх до Себе, приготувавши для них місце «в дому Отця [Його]» (Йоана 14:2). Вони чинитимуть більші діла, ніж Він, бо Він пошле їм іншого Утішителя і відповідатиме на молитви, які вони підноситимуть згідно з Його волею. Вони мали пізнати благословення перебування у Христі й зазнати любові Отця.

Утішитель, Святий Дух, прийде, щоб жити в них, і провадитиме їх до істини й пізнання Божої волі; Він нагадає їм усе, чого навчив їх Ісус.

«Нехай не трівожить ся серце ваше. Віруйте в Бога і в мене віруйте» (Йоана 14:1).

«Упокій оставляю вам, мій упокій даю вам; не, яко ж сьвіт дає, я даю вам. Нехай не трівожить ся серце ваше, анї лякаєть ся» (Йоана 14:27).

«Се глаголю вам, щоб радощі мої пробували в вас, і щоб радощі ваші сповнились» (Йоана 15:11).

Він пообіцяв їм — і нам — мир, якого світ не може ні дати, ні відібрати, радість, мірою якої є повнота, і присутність, що є не ким іншим, як Самим Духом, Який ніколи не залишить нас і не покине (5 Мойсея 31:6).

Чи пізнали ви це на своєму шляху з Господом? Я — безперечно, але прагну більшого!

Щоб зазнати цих обітниць, ми маємо бути слугами, тими, хто любить, і слухняними Його Слову.