Ісус — Цілитель

Гріхи поколінь

За роки душпастирського консультування я зрозумів, що рани, які заважають людям, котрі до мене звертаються, іти з Господом, часто сягають корінням у давні події, що сталися багато років тому. Іноді можна простежити цілу низку подібних ран, що тягнеться крізь кілька попередніх поколінь. Біблійна істина полягає в тому, що Господь — «ревнивий Бог, що караю беззаконнє отецьке на дїтях у третьому, і четвертому родї» (2 Мойсея 20:5).

Ба більше, для дітей, народжених поза шлюбом, існувала перешкода, яка не давала їм увійти в повне спілкування з громадою Господньою: «навіть і десятому родові його не можна бути в громадї Господнїй» (5 Мойсея 23:2)! Це старозавітні суди, які показують, як гріх може вражати не лише самого грішника, а й багатьох його нащадків. Дякувати Богові, Ісус прийшов, щоб зняти прокляття гріха й визволити нас від його наслідків, тож нам не треба й далі залишатися в неволі ран, завданих гріхом наших батьків.

Господь хоче, щоб ми ходили вільними, але як звільнити тих, хто завдав нам ран, якщо їх уже немає серед живих? А якщо ми не можемо звільнити їх, то чи можемо бути звільнені самі? Саме такі запитання мені часто ставлять люди, коли починають розпізнавати рани минулого й повторювані схеми теперішнього. Ми не віримо, що молитва за померлих якось змінить їхнє становище перед Богом, Великим Суддею, тож, на жаль, ми не можемо відчинити для них Царство Небесне.

Хоча в цьому випадку ми не можемо скористатися даним нам ключем до Царства, Господь однаково звільнить нас через зцілення, яке Він здобув для нас на Голгофі, бо саме «ми його ранами оздоровлені» (Ісаїї 53:5).

Приховані спогади

Щоразу, коли я консультую когось, ми починаємо з того, що просимо Святого Духа спрямовувати наші думки. Ми хочемо, щоб Він відкрив нам ті ділянки душі, де можуть ховатися рани.

Мене постійно вражає (хоча й не мало б), як часто раптом зринають спогади про давно забуті події! Одного разу я консультував жінку середнього віку, яка мала певні труднощі у стосунках. Раптом вона тихо заплакала, хоча, здавалося, без жодної видимої причини.

Моя помічниця Деббі підсіла до неї й обійняла її, і тоді жінка гірко й нестримно заридала.

Деббі взяла її на коліна й пригорнула, як мати пригортає маленьку дитину. Після кількох хвилин глибоко емоційних сліз жінка почала бити Деббі кулаками, вигукуючи: «Навіщо ти це зробила? Навіщо ти це зробила?»

Коли вона заспокоїлася, то розповіла нам, що їй здавалося, ніби вона б’є свою маму, яка викинула її улюблену ганчір’яну ляльку, коли дівчинці було лише чотири роки! Та маленька дівчинка носила в собі цю рану понад 40 років, хоча й не пам’ятала про неї! Рана була похована в підсвідомості.

Багато разів люди поверталися до мене й розповідали, що раптом пригадали якусь травматичну подію з минулого. Я не вважаю автоматично, що всі такі спогади точні. Сьогодні існує велика небезпека, адже багато хто хоче звинувачувати інших в уявних гріхах минулого й виправдати себе за теперішні слабкості та ставлення.

Я пишу цю книжку не для цього. Я хочу бачити, як люди беруть на себе відповідальність за власні вчинки, користуються ключем до Царства Небесного, щоб звільнитися самим і звільнити тих, хто, можливо, їх поранив. Обидва — жертви сатани, обидва потребують звільнення. Взаємні звинувачення ніколи не приносять свободи — її приносить лише прощення!

Той самий учора, сьогодні й навіки

Коли Святий Дух відкриває рани, ми мусимо не поспішати й принести кожну з них до Господа, щоб Він торкнувся її Своїм зціленням.

Він — «Альфа і Омега, почин і конець» (Одкриттє 1:8). Він — «учора і сьогоднї, той же самий і на віки» (Євреїв 13:8). Він знає вашу рану — Він був там, коли її було завдано, — і Він плакав за вами. Коли ми приносимо Йому рану, прощаючи того, хто її завдав, Він починає зціляти й відновлювати душу. Навіть якщо ми не можемо звільнити того, хто нас поранив, Господь вірний, щоб зцілити й звільнити нас.

Лист

Коли ми з людиною поговорили й вона розпізнала свої кривди, рани та повторювані схеми, я пропоную їй написати листа тому, хто її поранив, і описати в ньому рану, як вона її сприймає, і біль, якого та завдала. Я заохочую висловити свої почуття й свої потаємні прагнення.

«Якби ж ти тільки розумів, як сильно ранив мене, коли ти… О, як же мені хотілося почути від тебе, що ти мене любиш!»

Лист може бути дуже докладним, адже його не відправлятимуть. Його мета — винести на поверхню всі підсвідомі почуття й біль. Коли настає час прощення й звільнення (якщо воно можливе), цей лист стає своєрідним «договором» прощення. «Чи готові ви простити за все, що тут написали?» — запитую я. А тоді, коли я впевнений, що людина цілком зрозуміла те, чого я навчав, і що вона справді простила (і звільнила) кривдника, я пропоную їй знищити листа, записавши місце й дату цього вчинку. Після цього я заохочую її молитися про благословення для кривдника, якщо він ще живий.

Я знаю людей, які, щоб довершити своє звільнення, приносили листа на місцеве кладовище, розвіювали там його попіл і клали квіти на могилу покійного. Для декого це був перший раз, коли вони по-справжньому оплакали смерть члена родини, навіть батька чи матері, і пізнали зцілювальний дотик, що настає після справжньої скорботи.

Наш свідомий вчинок прощення ламає владу сатани.

Коли Господь чинить у нашому житті Своє діло зцілення, ми вчимося ходити в силі Його Духа.

Коли ми вдягаємо на себе всю зброю Божу, ворог бачить, що в нашому житті немає жодного слабкого місця, через яке він міг би завадити нам у боротьбі.

Звісно, прощення — це не одноразова подія і навіть не зобов’язання простити сім разів. Як Ісус навчав Петра, прощати треба «сїмдесять раз семи» (Маттея 18:22). Іншими словами, ми маємо завжди бути налаштовані прощати.

Ми завжди повинні швидко миритися з тими, чиї вчинки чи слова можуть посіяти між нами розлад. Треба визнати, що цілком може виникнути потреба «охолонути», але для тривалої ворожнечі немає жодного виправдання.

Нехай ми так рішуче користуватимемося ключем у наших руках, щоб нас знали як «миротворців» — тих, кого названо дітьми Божими (Маттея 5:9).