Небо відкрите

За своє життя я бачив чимало чудес — зокрема й кілька фізичних зцілень. Я був присутній, коли 12-річна глухоніма дівчинка почула й уперше заговорила. Я бачив, як жінка, скалічена від народження, після молитви пішла. Я бачив, як велике воло зникло з шиї жінки, поки за неї молилися.

Проте хоч як ці чуда захоплювали й підбадьорювали мене, вони були не більш вражаючими, ніж чуда зцілення душі, свідком яких я став останніми роками, коли поранені віруючі використовували «ключ царства небесного», щоб звільнити тих, хто їх поранив, — і звільнити самих себе.

Наведені далі історії засновані на справжніх подіях, лише імена та місця змінено задля конфіденційності; однак я ніде не перебільшив того, чим усе скінчилося, і намагався правдиво розповісти про чудесну працю Господа.

Марі

Уперше я зустрів Марі, коли їй було 28. Її консультанти намагалися передати її під нагляд психіатрів; вона була в глибокій депресії й замкнулася в собі. Вона розповіла мені про своє сумне дитинство: її виховували в суворій родині Свідків Єгови в Канаді, де ніколи не святкували ні днів народження, ні Різдва. Вона не пам’ятала жодної ласки ні від матері, ні від батька; ніколи не чула, щоб батько сказав, що любить її, ніколи не відчувала його обіймів і не отримувала його поцілунків.

У 16 років Марі втекла з дому. Через кілька років вона почула чудову звістку Євангелія й одразу віддала своє життя Христові, прагнучи служити Йому.

Невелика місцева церква опікувалася нею в ті перші роки, коли вона боролася зі своєю ідентичністю та емоціями. Одного разу була спроба примиритися з родиною, але досвід виявився дуже болісним, бо спалахнули суперечки через різне розуміння Писання. Розлучилися вони озлоблено, і Марі вирішила, що більше ніколи не побачить батьків. «Я їх ненавиджу», — сказала вона мені на нашій першій зустрічі.

Упродовж наступних місяців я провів із Марі багато годин. Вона дивилася на мене як на батька, а я бачив у ній маленьку дівчинку, яка так і не виросла. Багато її вчинків були вчинками підлітка, хоча вона була добре освічена й навіть володіла двома мовами.

Вона працювала старанно й дуже вміло виконувала доручену їй справу, але її почуття й поведінка були як у невпевненої в собі дівчини-підлітка. Ми говорили про багато що, та щойно згадувалися її батьки, між нами виростав бар’єр.

Зрештою я зміг пояснити їй, що Бог створив її як посудину «у формі серця», призначену приймати любов від мами й тата. Така любов виявляється не стільки в цукерках і подарунках, скільки в тому, що батьки плекають у дитині відчуття безпеки, власної гідності, ідентичності, розради й прийняття, підтримуючи її прагнення та цілі, — і ще в багато чому. Усього цього вона ніколи не отримала.

Марі охоче погодилася, що батьки згрішили проти неї, не наповнивши її цією любов’ю, але значно важче було пояснити їй, що її батьки нічим не відрізнялися від переважної більшості з нас. Вони ходять у темряві, несучи власні рани — власну розлаштованість, — як жертви нападів сатани. Вони не мали бажання кривдити Марі й, імовірно, навіть не здогадувалися про рани, які вона носила в собі.

«Я хочу, щоб ти написала листа своїм батькам, — сказав я. — Не хвилюйся! Тобі не доведеться його надсилати, але я хочу, щоб ти подумала, що сказала б у такому листі. Напиши їм конкретно, чим саме вони тебе поранили, з прикладами. І напиши, як сильно ти прагнеш їхньої любові».

Я часто вдаюся до цього в душпастирському консультуванні, бо це допомагає людині підняти підсвідоме на поверхню свідомості.

Лист не надсилатимуть, але він дає людині щось конкретне, на чому можна зосередитися. Марі знадобилося три заплакані тижні, щоб дописати листа. Коли ми молилися, щоб Господь спрямовував її думки, вона дивувалася спогадам, які Він їй повертав.

Коли лист був готовий, вона запросила мене його прочитати. Для консультанта це не обов’язково, і я чітко кажу всім, кого консультую, що вони не мусять показувати мені написане. У цьому листі, очевидно, було дуже багато болю, і моє серце боліло за цю загублену маленьку дівчинку, сховану в тілі дорослої жінки.

Я склав аркуш і повернув його в конверт. «Марі, чи вирішиш ти зараз простити своїх батьків і звільнити їх?»

— запитав я. «Я не можу!» — вигукнула вона крізь сльози. Я сказав їй, що більше нічого не можу зробити: ліки від її ран тепер у її руках, «ключ царства» належить їй, якщо вона вирішить ним скористатися.

Минуло ще три тижні, перш ніж Марі стала на коліна в моєму кабінеті й із гіркими сльозами сказала Господу, що прощає своїх батьків, і просила Його: «не постав їм сього за гріх». Потім вона пообіцяла мені, що щодня молитиметься про благословення для батьків.

Через кілька тижнів, бачачи, як Марі зростає у впевненості, я сказав їй, що хочу, аби вона поїхала додому й кілька днів погостювала в батьків. Вона рішуче протестувала, але зрештою погодилася написати їм і спитати, чи приймуть вони її.

Через два тижні вона вбігла до мого кабінету, сповнена хвилювання. Вона отримала конверт із двома листами: коротким від мами, яка писала, що їй раді, і довшим від тата. Той був доволі сухим і холодним: батько повідомляв, що вони переїхали, тож, якщо вона приїде, дорога тепер буде довгою. Їй доведеться сісти на ранній потяг у Торонто, пересісти в Монреалі, і до них вона дістанеться аж пізно вночі. Він не був певен, чи побачиться з нею, бо мав дуже багато роботи; проте найбільше Марі схвилювало те, що свого листа він закінчив словами: «Обіймаю й цілую, тато!»

Проводжаючи Марі на потяг у Торонто, я сказав, що молитимуся за неї, і порадив не втягуватися в жодні релігійні суперечки. «Перш ніж поїдеш, — сказав я, — неодмінно попроси в тата ці „обійми й поцілунки“». Вона сумнівалася, що їй вистачить сміливості, але я запевнив її, що молитимуся саме про це.

Пізно ввечері мені зателефонували. «Ґарете, це я, Марі». Голос її звучав так схвильовано, що вона ледве стримувалася, розповідаючи, що сталося. Коли вона переходила з платформи на платформу в Монреалі, раптом помітила, що там стоять її мама й тато! Вони проїхали чималу відстань, щоб її зустріти. Марі йшла до них, коли раптом батько ступив уперед, обійняв її й поцілував! О, як, мабуть, раділи ангели на Небесах!

Але що ж сталося? Я вірю, що Марі своєю молитвою звільнення відкрила небо для свого батька. Того ранку її Небесний Батько промовив через ці «відчинені двері» до її земного батька, спонукавши його взяти вихідний і повезти дружину назустріч доньці. А тоді Він торкнувся його серця, і батько, виявивши любов, уперше в житті поцілував Марі. Звісно, тато й не здогадувався, що його плани й дії спрямовував Бог.

Через два роки Марі стала врівноваженою, гарною молодою жінкою. Вона цілком примирилася з родиною і навіть переїхала до їхнього міста. Вона активно долучилася до життя своєї євангельської церкви і навіть була поставлена дияконисою. Невдовзі Марі знайшла в церкві чоловіка, і вони задумали служити Господу як місіонери. Бог такий добрий!

Анджела

«Що зі мною не так, Ґарете? — вигукнула Анджела, щойно вмостилася в кріслі в моєму кабінеті. — Щоранку я прокидаюся така сповнена страху, що зроблю помилку, якщо вийду заміж за Джона».

Вона пояснила, що щоранку твердо вирішувала розірвати стосунки, але з плином дня розуміла, що не зможе, бо Джон був чудовим молодим чоловіком, за якого будь-яка дівчина з гордістю вийшла б заміж. Він був відданим християнином і ставився до неї чемно й з любов’ю. Їхні інтереси були схожі, і обоє прагнули служити Господу на місійній ниві.

Анджела знала, що проблема в ній самій, бо це були не перші стосунки, в яких вона відчувала такий страх. Двічі вона вже розривала добрі стосунки, а потім тижнями плакала, не розуміючи, чому була «такою нерозумною».

Під час наших розмов вона розповіла мені про батька, який був старійшиною у здоровій євангельській церкві. Вона дуже його поважала, але відчувала, що ніколи не зможе йому догодити. Він не приховував, що першою дитиною хотів хлопчика, а не дівчинку. Підростаючи, Анджела грала в крикет із батьком і молодшими братами. Грала вона добре, але ніколи не так добре, як брати, тож і похвал, які діставалися їм, не отримувала. Коли вона приносила зі школи оцінку A, її питали, чому не A+. Коли вона влаштувалася на свою першу роботу в банку, їй сказали, що варто було податися до іншого, кращого банку. Вона жодного разу не чула від батька схвалення чи підтримки, хоча так старалася йому догодити.

Я висловив думку, що тато не дав їй відчуття ідентичності й цінності і що її впевненість у собі була низькою, бо вона постійно бачила себе нездатною задовольнити чоловіків у своєму житті.

Сатана використовував рани, завдані тим, що батько її не приймав, щоб перешкодити їй побудувати з Джоном стосунки, угодні Богові. Анджела побачила цю закономірність і зрозуміла, як може розірвати ці кайдани, зціливши рани через звільнення батька. Ми молилися разом, і вона просила Господа: «не постав батькові моєму сього за гріх».

Через кілька тижнів у Анджели з’явилося каміння в нирках.

Вона поїхала з місцевості, де ми разом працювали, і повернулася до свого рідного штату, щоб лягти в лікарню на операцію.

Через два місяці, коли я вперше після операції зустрів її, вона підбігла до мене, обійняла й з великим хвилюванням розповіла дивовижну історію.

Коли вона приїхала додому, батько оголосив, що бере п’ять тижнів відпустки, щоб провести їх із донькою! Він водив її в ресторани й показував цікаві місця в околицях. Вони розмовляли й відкрили одне в одному стільки всього, чого досі ніхто з них не знав. Вони багато разів бували там, де працював батько, і щоразу їй ставало ніяково, бо він хвалився донькою та чудовими справами, які вона робить. Він так пишався нею!

«Ґарете, — сказала вона, — я закохалася у свого батька!» А тоді додала: «І я ледве дочекалася, щоб повернутися й побачити Джона».

Джон і Анджела щасливо одружилися й разом із радістю служили Господу.

Що спонукало її тата взяти п’ять тижнів відпустки, щоб провести їх із донькою? Чи не Господь промовив до нього через двері, відчинені молитвою звільнення, яку підняла Анджела? Я певен, що так.

Тоні

Тоні довелося чимало зусиль, щоб набратися сміливості й прийти до мене. Він погано ладнав із будь-якими чоловіками, бо його виховувала мати після гіркого розлучення.

Після школи він змінив цілу низку робіт, але на жодній не втримався. Я слухав, як він виправдовувався, і скоро помітив закономірність: завжди «винен начальник».

Ми говорили про його дитинство, самотність і нелюбов до школи. Невдовзі з’ясувалося, що він дуже боявся одного зі своїх учителів. Тоні не був блискучим учнем, а цей учитель бував доволі жорстоким у деяких своїх вчинках і словах. Він, здавалося, насолоджувався тим, що ставив учнів у незручне становище на уроках, і принижував чутливіших, глузуючи з них перед усім класом. Тоні часто ставав мішенню його шпильок.

А ще були погрози. Рідко минав тиждень, щоб Тоні не погрожували відправити до директора, бо його робота була «не на рівні». Хоч як старанно він працював, догодити цьому вчителеві не міг і часто отримував додаткові завдання. Він був такий радий, коли досяг віку, щоб покинути школу й почати заробляти; проте скоро стало очевидно, що рани лишилися, бо Тоні не міг знайти спільної мови з жодним владним чоловіком, який мав над ним начальство. Щоразу, коли йому давали неприємне доручення, він сприймав це як покарання від начальника, який нібито його недолюблює. Він не бачив, що це звичайне завдання, якого в тій компанії чекали від будь-якого молодого працівника.

Я пояснив, як часто нас ранять учинки чи слова інших людей і як ці рани заважають нам жити в тій свободі, яку Ісус викупив для нас на хресті.

Тоні зрозумів, як сатана використав його вчителя, щоб поранити його душу. Ми разом молилися, і він вирішив простити й попросити Господа простити того вчителя. Він узяв на себе зобов’язання молитися за його родину, а особливо за його синів, які були доволі бунтівними, що завдавало батькам багато сердечного болю.

Невдовзі відкрилася нова можливість роботи, і Тоні подав заяву. Його взяли, і за кілька днів він приступив до роботи.

Через рік його підвищили до бригадира, бо він вибудував такі добрі стосунки з колегами. До того ж, як заявив власник компанії: «Йому можна доручити будь-яке завдання — і знаєш, що воно буде виконане добре. Цій людині я можу довіряти!» Бог зробив добру справу.