Наша відповідь

Божий пріоритет — це і пріоритет сатани!

У цьому можна не сумніватися! Хоч би які були Божі задуми щодо людства, сатана з усіх сил намагатиметься завадити цій справі. Якщо Господь бажає, щоб віруючі жили в єдності, ворог докладає чималих зусиль, аби цій єдності перешкодити.

Коли ми вивчаємо Біблію, стає цілком очевидно, що стосунки посідають одне з перших місць у Божому переліку пріоритетів. Він створив нас для Себе — і одне для одного. Від першої до останньої сторінки Біблія наголошує на стосунках: людини з Богом і людини з людиною.

У книзі Буття Бог створив людину на Свій образ — щоб вони мали спільність одне з одним (1 Йоана 1:3). Потім для чоловіка Він створив жінку, бо «Не добре чоловікові бути самому» (1 Мойсея 2:18).

Згодом Він вибрав одного чоловіка, від якого мав постати особливий народ. Він називав Себе «Бог Авраамів, Бог Ізааків і Бог Яковів», ставши Батьком і чоловіком для їхніх нащадків.

Сатана робив усе, що міг, аби зруйнувати ці стосунки, — і самі люди чимало йому в цьому допомагали! Знайте: і сьогодні він шалено працює, щоб відвернути людей від Бога, розбити сім’ї та знищити євреїв.

Старий Заповіт завершується чудовою обітницею щодо стосунків: «І поприхиляє він серця отцїв до дїтей, і серця дїтей до отцїв їх, щоб я, прийшовши, не покарав землю прокляттєм.» (Малахія 4:6).

Новий Заповіт наголошує на тому самому, що й Старий, але покладає на віруючих ще й відповідальність жити в єдності як основі їхнього свідчення.

Цю істину підкреслюють цілі великі частини Нового Заповіту, а завершується він запрошенням в останньому розділі: «А Дух і невіста глаголють: Прийди!» (Одкриттє 22:17). «Невіста», як і «Тіло», — це слово про стосунки!

Рани дисфункції

Якщо Господь хоче виростити чоловіка чи жінку до зрілості, щоб зробити з них могутнього воїна, дієвого в битві проти зла, ворог спробує «покалічити» цього солдата ще до того, як той вступить до війська курсантом.

Сатана не всевідущий, а отже, не знає вашого майбутнього. Не є він і всюдисущим, щоб боротися з вами щомиті, тож мусить вдаватися в цій війні до «партизанської» тактики, а його солдати (демони) діють навмання — «влучить чи ні». Явні «влучання» видно з того, яка велика частка людей походить, як кажуть, із «дисфункційних» сімей.

Консультанти — і світські, і християнські — витрачають багато годин, навчаючи людей давати раду своїм ранам, своїй дисфункції. Вони сподіваються довести своїх пацієнтів до стану «підтримки», коли ті навчаться вміло користуватися «милицями», які їм пропонують консультанти. Наприклад, мета Анонімних Алкоголіків — допомогти своїм членам зберігати тверезість, а не привести їх до зцілення.

На жаль, багато християнських консультантів перейняли світські методи й інструменти в роботі з цими ранами і рідко приводять своїх людей до того зцілення, яке Ісус здобув на хресті. «ми його ранами оздоровлені» (Ісаїї 53:5).

Задуми сатани ранять багатьох, хто ніколи й не вступить до війська, що воює проти нього, бо вони так і не скористаються спасінням, яке пропонується їм у Христі. Та щойно людину визнають частиною Тіла Христового, сатана зосереджує свої зусилля на ній — особливо якщо вона починає переходити проти нього в наступ.

Служіння примирення

Ісус прийшов, щоб зламати владу сатани в житті людей. У Ньому наші нові стосунки мають виявлятися в нашій єдності як віруючих — як одного Тіла. Сатана не має сили зруйнувати цю єдність чи ці стосунки, але через незнання, тілесність і нездорові рани наших душ ми самі дали йому твердині.

Що ж нам зробити, щоб виправити це становище? Звісно, ми можемо молитися! Зрештою, без допомоги й проводу Святого Духа ми нічого не можемо! Однак треба усвідомити, що Отець рідко відповідатиме на молитву в тих ділянках, де Він уже дав владу й відповідальність нам. Відповідальність за примирення між людьми вже не Його, а наша. «Усе ж від Бога, що примирив нас із собою через Ісуса Христа, і дав нам служеннє примирення, яко ж бо Бог був у Христї, примиряючи сьвіт із собою, не полїчуючи їм провин їх, і положив у нас слово примирення.» (2 Коринтян 5:18-19).

Нам треба розібратися зі своїми образами, прагнути зрозуміти свої «рани» і застосовувати біблійні принципи, щоб здобути зцілення, відновлення й примирення. Якщо ви поранені, я вірю, що ця частина книжки хоч трохи допоможе вам дійти до цілісності в Христі, знаючи, як знав Давид, що «Він справляє душу мою» (Псальма 23:3), а також слово Ісуса: «Коли ж Син визволить вас, справдї вільними будете.» (Йоана 8:36).

Ображена вівця

Тим, хто є консультантами, старійшинами чи пасторами, я наказую: це ваше служіння. Уривок Писання, що мені як пасторові й консультантові кидає великий виклик, міститься в Маттея 18. Увесь контекст цього розділу стосується образи, відновлення, примирення і прощення.

Особливо мене зачіпає Маттеєва розповідь про притчу про пастуха і сто овець, де написано: «Як вам здаєть ся? коли буде в якого чоловіка сотня овечок, та заблудить одна з них, чи не покине він девятьдесять і девять, та не пійде в гори, й не шукати ме заблудної? І коли доведеть ся знайти її, істино глаголю вам, що веселить ся над нею більше, нїж над девятьдесять і девятьма, що не заблудили.» (Маттея 18:12-14).

Ідеться про вівцю, яка покинула кошару, а не про козла. У Новому Заповіті віруючих зазвичай називають «вівцями», тоді як слово «козли» вживається щодо невіруючих.

Це образ віруючого, якого образили і який пішов із церкви, можливо, несучи в собі трохи отрути, готової поширитися на кожного, хто слухатиме. Усі ми бачили таке у своїх громадах, і дуже часто нас спокушає потерти руки й сказати: «Скатертю дорога! Він був такий сварливий!» Натомість нас закликають піти за тією вівцею, прагнучи зрозуміти її і послужити їй без осуду, довіряючи, що Господь приведе до примирення й відновлення. Якби ми так чинили, то, може, мали б у своїх церквах значно менше «сварливих людей»!

Буває, що вівця йде глибоко поранена. Пам’ятаю молоду жінку, яка прийшла до мене дуже скривджена, бо керівники її «служіння» покарали її, отримавши про неї якісь погані звістки; проте ніхто не хотів сказати їй, що в тих звістках. Я пішов до її керівників, і головний її суддя сказав мені, що вони «дають їй самій розсьорбати те, що заварила, — щоб провчити». Я сказав тому керівникові, який вважав себе пастором, що ми не маємо дозволу так поводитися з вівцями.

«Якщо вівця заплуталася в терновому кущі, я мушу залізти туди, щоб її визволити, хоч можу подряпатися об колючки, а то й бути покусаним зраненою вівцею. Потім я вливаю олію й вино і перев’язую рани, а тоді відпускаю вівцю з пересторогою більше не лізти в терен. Якщо трохи згодом я знову чую мекання і бачу вівцю в іншому кущі, я повторюю все спочатку. Так триває й далі — з новими пересторогами, а може, і з повідцем, — але я ніколи не можу стояти біля куща, грозити пальцем і казати: „Так тобі й треба!

Сама заварила — сама й розсьорбуй!“ Великий Пастир не давав мені такого дозволу, коли покликав мене служити Його помічником-пастирем!»

Ту молоду жінку усунули від того служіння, хоч я ясно показав її керівникам, що звинувачення проти неї ґрунтувалися на брехні! Не дивно, що вона була така тяжко поранена і потребувала тривалої професійної консультації!