Поранена душа

Біблія ясно показує нам задуми сатани, які ми бачимо в такому: ● Рикаючий лев, що вражає наші емоції.

● Стріли брехні, що вражають наші думки.

● «Мавпи» образи, що порушують наш мир.

Проте найдієвіший його задум зрозумілий далеко не так ясно. Він цілився у вас ще до вашого народження. Він не всезнаючий, тож не знає, чи станете ви віруючим і його супротивником у битві, — тому намагався поранити вас ще до того, як ви дізналися про будь-яку битву. Це видно з великої кількості «дисфункційних» людей у наших церквах, але я переконаний, що є ще багато більше тих, хто потерпає, не усвідомлюючи своєї рани.

Нове створіння

Коли я увірував, мене навчали, що «коли хто в Христї, той нове сотворіннє; старе минуло; ось стало все нове» (2 Коринтян 5:17). Цим віршем мені дорікали за дрібниці старої природи, які все ще залишалися в моєму житті. Звісно ж, мене змушували почуватися винним. Я притлумлював цю провину міркуванням, що мої старі звички не такі вже й погані, як деякі з тих, що я бачив в інших. Ми дуже швидко засуджували тих, кому не так добре, як нам, вдавалося долати свої старі звички, — особливо такі очевидні «гріхи», як куріння і випивка, не кажучи вже про танці та товаришування з тими, хто таке робить! Я радий, що тепер краще розумію цей вірш і трохи більше розумію Божу благодать.

Дякувати Богові, що в Христі ми цілковито прийняті й примирені з Отцем, — що ми виправдані, прощені й зроблені новими створіннями. Однак, коли я навернувся, мої зуби не позбулися пломб і не повернули собі бездоганної білизни моєї юності. Насправді моє тіло не стало новим створінням; навпаки, воно й далі вмирає день у день.

«Нове створіння» — це та частина мене, яка колись була мертвою, — мій дух. Я знаю, що довкола різниці між душею і духом існує чимало плутанини, але в цій книзі я називатиму духом ту частину мене, яка тепер жива для Бога і відрізняє мене від ненаверненої людини, чий дух мертвий, хоч би якою шляхетною чи релігійною вона була. Такі люди, як і я, мають тіло, більш чи менш здорове, яке неминуче колись помре, якщо Господь не прийде раніше.

Ми також маємо душі — наш розум, нашу волю і наші емоції.

Навіть нехристиянин має живу душу. При наверненні душа не стає новим створінням; вона несе багато ран із минулого і стає для сатани родючим полем битви. Він знає ці рани — зрештою, його воїнство дуже старанно їх завдавало! Надто довго ми змушували багатьох нових (а часом і давніших) віруючих почуватися неспроможними в битві, вимагаючи від них більшої зрілості, ніж дозволяли їхні поранені душі. Ми закликали їх бігти, коли їхня душа скалічена, — битися, коли їхні м’язи атрофувалися! Натомість нам слід було служити їм у їхніх болях і ранах, приносячи зцілення через біблійне навчання, адже Господь «дав нам служеннє примирення» (2 Коринтян 5:18-19).

Синці на душі

Багато людей більшу частину життя зазнавали безперервної критики та словесних знущань — можливо, від батька чи матері або від братів і сестер. Їхня сором’язлива вдача заохочує інших продовжувати ці знущання в школі чи на роботі, і вони входять у доросле життя з великими «синцями» на душі. Їм часто закидають, що вони надто вразливі, — і вони справді такі, внаслідок цих знущань. Вони цілком нормально дають собі раду, доки їх знову не покритикують, — і тоді виявляється, що вони не здатні витримати біль. Утворюються нові синці, і кожна нова критика, справжня чи уявна, — наче удар кулаком по синцю.

Пітер виріс у суворій, хоча й християнській родині. Він був єдиною дитиною і мав мало друзів. Йому не дозволяли приводити додому шкільних друзів, бо вони були «світськими», а в маленькій церкві, куди ходила його родина, не було інших юнаків його віку. Він ніколи не міг виправдати очікувань чи вимог свого батька і не втримувався довго на жодній роботі. Йому ніколи не давали відчути, що він достатньо добрий, щоб його прийняли. Коли йому було років тридцять п’ять, він пішов з дому й почав працювати в християнській місії, де заприятелював із трьома іншими чоловіками. Робота й друзі стали йому до вподоби, і він став цілком своїм у тому служінні — аж поки, трохи більше ніж через рік його праці там, усі троє його друзів не оголосили, що незабаром ідуть працювати деінде.

Замість звичайного смутку, якого можна було б очікувати, Пітер почав поводитися дивно. Він навмисно взявся за те, щоб друзі, які від’їжджали, його незлюбили. Наприклад, він позичав щось в одного з них і навмисно це ламав, запевняючи, що то був нещасний випадок. Кожен із друзів покинув місію ображеним на Пітера.

Чому ж він так поводився? Він розповів мені, що це почалося відразу після того, як він повернувся з відпустки — з дому. Час там минув недобре, і він був радий повернутися до місії. Коли я припустив, що нова критика вдома завдала його душі нових синців, а від’їзд друзів став наче ударами по цих синцях, Пітер не витримав і заплакав. «Саме так я й почуваюся, — сказав він. — Їхній від’їзд лише посилив моє відчуття, що я не гідний любові й прийняття». Сьогодні Пітер живе в новій свободі, знаючи свою цінність у Христі.

Ножові рани

В інших рана могла бути завдана одним-єдиним вчинком — рана, подібна до удару ножем. Класичний приклад, звісно, — дитина, яку сексуально скривдив хтось близький, кому вона довіряла й кого любила. У такому випадку дитина не розуміє, що вона жертва, а не винна. Вона боїться говорити про те, що сталося, і воліє поховати це у своїй пам’яті.

Згодом рана прикривається, і її вже нелегко витягти на поверхню, щоб подивитися їй у вічі, навіть у дорослому віці.

«Пов’язка», якою прикрили рану, перетворилася на пута, що зв’язують інші сфери особистості дорослої людини. Така душа потребує зцілення!

Коли я запитав Алека, чому він не вміє ні читати, ні писати, він розповів мені сумну історію. Після того як батько покинув їх, мати чотири роки пестила його, свою єдину дитину. Потім з’явився інший батько — той, що не любив Алека й не хотів бачити його поруч. Незабаром хлопчик пізнав глибокий біль відкинутості.

У п’ять років Алек пішов до початкової школи, де сидів за останньою партою, витаючи в хмарах. Він добре пам’ятає, як одного разу нерозважливий учитель накричав на нього: «Алеку, ти просто бовдур!» Скривджена маленька душа сказала собі: «Якщо ти вважаєш мене таким, то таким я й буду!» Ще малою дитиною він вирішив ніколи не вчитися на втіху тому вчителеві… і тому виріс неписьменним підлітком!

Чи був Алек достатньо тямущим, щоб навчитися? Лише через місяць після нашої розмови Алек читав усі спортивні новини в щоденній газеті! Йому подобалася одна дівчина, і в нього з’явилося бажання жити у своєму зціленні. Я використовував його знання спортивних зірок та їхніх фотографій у газетах, щоб заохочувати його читати підписи, які пояснювали знімки.

Невдовзі йому вже не потрібні були знімки, і я бачив, як зростає його самоповага, коли він почав читати з розумінням. Стільки вчителів, батьків та інших людей ніколи не дізнаються, якої шкоди завдали стільком юним душам ножові рани їхніх необдуманих слів. Багато дорослих і сьогодні носять на своїх душах струпи та шрами від тих ран!

Садна

Є ще рани на кшталт саден. Зазвичай вони не залишають ні шраму, ні тривалої неволі, але в момент поранення можуть рясно кровоточити. Проте якщо їх не обробити як слід, вони можуть загноїтися і спричинити значно гіршу травму. Я бачу, що такі рани душі з’являються, коли людина переживає зневіру чи велике розчарування. Це супроводжується відчуттям власної неспроможності й самотності, а духовний захист у такий час ослаблений.

Саме тоді нам потрібно оточити лагідною підтримкою того, кому болить. Це час для співчуття й розуміння.

Мері захворіла на «вірус Епштейна — Барр», або «грип яппі», який широко називали хворобою дев’яностих. Важко було не знати, скільки ще вона хворітиме, адже лікарі не мали готових ліків. Члени її церкви молилися за неї, але вона дуже хотіла, щоб хтось прийшов її провідати. Ніхто не приходив, пояснюючи це тим, що не були певні, чи не заразна ця хвороба. Прийняти це було важко, але Мері прийняла це лагідно. Та одного дня їй подзвонили, і від цього дзвінка її душа сильно «закровоточила». Найближча подруга повідомила їй, що церква перестала молитися за Мері, бо очевидно, що вона не виявляє віри. Мовляв, якби вона вірила, то вже давно одужала б.

Переломи

Продовжимо наші метафори. Чи бувають у душі такі рани, як переломи? Так, і є багато віруючих, які кульгають по життю через якийсь травматичний досвід. Це може бути смерть близької людини, розірвані заручини чи якийсь життєвий нещасний випадок. Цей досвід скалічив їх, і вони так і не навчилися ходити знову.

Мелінда посварилася з матір’ю і під час сварки з силою відштовхнула її. Через кілька місяців у матері виявили рак грудей, а за рік вона померла. Жодні аргументи не могли переконати Мелінду, що не її поштовх спричинив у матері рак. Вона не хотіла простити собі й не могла прийняти Господнього прощення. Коли я познайомився з нею, вона була зламаною жінкою, і досі лишається скаліченою.

«Він справляє душу мою»

Я переконаний, що в багатьох віруючих сьогодні поранені душі. Я також переконаний, що Господь хоче зцілити ці рани — відновити душу. Псалмоспівець Давид був винен у перелюбі й убивстві; він носив жахливі рани душі, але все ж міг сказати: «Господь пастирь мій… Він справляє душу мою» (Псальма 23:3).

Бувають також рани, які ми завдаємо собі власними вчинками. Мені здається, що коли ми свідомо чинимо всупереч ясному Божому Слову, то самі собі завдаємо ран. Статеві стосунки поза шлюбом і розлучення завжди залишатимуть поранені душі, які потребують зцілення через Божу благодать. Будьте цілком певні, що Він прагне дати таке зцілення. Власне, саме в цьому я бачу справжню дію освячення — другої частини спасіння.

Виправдання — це коли людину звільнено від покарання за гріх: спасіння для її духу. Святий Дух уже завершив цю справу.

Освячення — це коли людину звільнено від влади гріха: спасіння для її душі. Це теперішня праця Святого Духа.

Прославлення — це коли людину звільнено від самої присутності гріха: спасіння для тіла. Цю справу Святий Дух ще має звершити.

Ось чому ми називаємо Його Спасителем!

Рибалка

Ми вже порівнювали сатану з рикаючим левом і лучником; проте мені здається, що його найдієвіший бойовий задум подібний до рибальського гачка й вудки — він точно знає, де рани нашої душі. Зрештою, він сам доклав руку до того, щоб їх завдати. Коли ми готуємося вступити в битву в піднебесних сферах, він закидає вудку, чіпляє гачок у рану й маніпулює душею, доки вона не стане безсилою.

Особиста історія

На початку 1990 року я тісно долучився до нової Божої праці серед корінних народів західної Канади. Духовна битва була напруженою. У той самий час я перестав спати. Мій лікар пробував багато різних ліків, щоб я міг заснути, але минуло кілька тижнів, перш ніж знайшли спосіб, щоб я не лежав без сну цілу ніч. Багато хто думав, що на мені індіанське прокляття, і я отримував листи й телефонні дзвінки з підбадьоренням з усього північного заходу Америки та Канади. Я попросив Чарльза і Клаудію, іншого пастора та його дружину, помолитися за мене, і тоді вона сказала, що відчуває на мені «жахливий дух покинутості». Я не розумів, що вона мала на увазі.

Незабаром після цього мене запросили провести тиждень на англіканських реколекціях для священників та їхніх дружин. Там мені сказали, що в моїх емоціях бракує певної ділянки і що це має багато спільного зі смертю моєї матері. Моя мати померла, коли я був підлітком, і хоча тоді я не плакав, як плачуть у звичайній жалобі, я думав, що дуже добре впорався з її смертю. А тепер мені кажуть, що це якось пов’язано з моїм безсонням? Я все ще не розумів.

Через чотири місяці я запропонував скласти з себе служіння в церкві, але старійшини й члени церкви мене не відпустили. Натомість вони, а також ширша церковна спільнота нашого міста, виявили до мене багато любові.

Через вісім місяців я ліг до Ванкуверської університетської лікарні як пацієнт клініки сну, де встановили, що в моєму організмі стався фізичний збій у виробленні нейрохімічних речовин, які викликають сон. Фахівець пояснив це стресом. Наступного тижня я зміг піти з церкви, відвідуваність якої на той час скоротилася до шістдесяти відсотків від того, якою вона була на початку року.

Наступного вівторка я був із групою своїх найближчих друзів — інших пасторів, які щотижня збиралися разом на молитву. Коли ми закінчили сніданок, один із них сказав мені: «Ґарете, я відчуваю на тобі страшний дух покинутості!» Це були ті самі слова, які я почув майже дев’ять місяців тому. Повернувшись додому, я зателефонував Клаудії й попросив пояснити, що саме вона мала на увазі. Вона порадила мені того вечора сісти й переглянути своє життя, шукаючи моменти, коли маленький хлопчик у мені міг почуватися покинутим.

Ми з моєю дружиною Енн були вражені, розглядаючи різні періоди мого життя, — було так багато разів, коли я відчував біль покинутості, і не в останню чергу через смерть матері, коли мені було лише чотирнадцять. Тоді я не плакав, але ще довго потім тужив. Пізніше того ж вечора я сів відпочити з романом про хрестові походи тринадцятого століття.

Двоє лицарів вели своїх воїнів у бій на полях Франції. Раптом вони опинилися віч-на-віч; проте сер Руфус був поранений і сидів, згорбившись у сідлі, а його меч звисав збоку. Його ворог, сер Найджел, швидко поскакав до нього, здіймаючи свого могутнього меча, щоб убити супротивника. Тієї самої миті, коли він мав завдати смертельного удару, дев’ять стріл лучників сера Руфуса пролетіли в повітрі й влучили в ціль — під пахву серу Найджелу. Проти його обладунків вони були б безсилі, але дуже дієві у вразливому місці, де жодних обладунків носити не можна. Я відчув, що Дух Господній промовляє до мене.

«Ґарете, ти, можливо, й одягаєшся в зброю Божу, але коли йдеш у бій проти ворога, пам’ятай, що він точно знає, де твої найвразливіші місця, — а твоє вразливе місце — покинутість. Їх треба зцілити, якщо хочеш бути дієвим у битві!»

Тепер я почав розуміти, чому люди протягом останніх двох років поступово відходили з нашої церкви. Троє старійшин пішли через переїзд на нову роботу, і їх замінили троє інших добрих чоловіків; проте нова рада старійшин не мала дарів, потрібних, щоб підтримувати програми, започатковані попередниками, і невдовзі почався повільний відплив людей із церкви. Я зустрічав на вулиці людей, які підбігали до мене сказати, що люблять мене, але почали ходити до іншої церкви, «бо нашим дітям так подобається їхня молодіжна робота». Причин було багато, але мало кому вистачило ґречності прийти й сказати мені про свої наміри. Я охоче дав би їм рекомендаційні листи, якби знав, що вони хочуть перейти.

Потім, коли я дедалі більше втомлювався, я вже не годував і не провадив свою отару так, як вони звикли, тож почало йти ще більше людей. Замість звичного вдоволення я майже щотижня відчував біль, бачачи ще одну порожню лаву. Оскільки я був дуже відданий своїм людям, кожен відхід був для мене наче маленьким розлученням. Я певен, що ніхто з тих людей не хотів навмисно мене поранити, але ворог використовував їхні вчинки як гачки в моїх ранах покинутості. Не дивно, що лікар назвав це стресом, хоча я хвалився, що ніколи не приношу церковних проблем додому!

Особисте слово до читачів, які, можливо, збираються піти зі своєї помісної церкви: зробіть це правильно й етично. Повідомте свого пастора про свої наміри, бо ви б здивувалися, якби знали, як легко ми ранимо одне одного.