Здобування душ

Доробок праведного — дерево жизнї, й мудрий пригортає серця. Приповісток 11:30.

У статті в часописі The Student Movement за лютий 1901 року, під заголовком «Духовне пробудження», що її написав Г. В. Олдгем, я знайшов такі речення: «У статутах більшості студентських християнських спілок сказано, що головна мета такої спілки — вести студентів до того, щоб вони стали учнями Ісуса Христа. Але коли поставити це питання прямо: «Чи справді студентів здобувають від байдужості й невір’я до віри в Ісуса Христа?» — відповідь мусить бути така: хоч у поодиноких випадках це й справді так, у більшості спілок це вельми сумнівно. Деякі спілки, знеохочені попередніми невдачами, поробилися скептичні щодо самої можливості здобувати людей для Христа за таких важких обставин, як їхні власні. Вони ще можуть до певної міри провадити традиційні способи наступальної праці, але вже перестали сподіватися чогось більшого, ніж зміцнювати тих, хто вже має віру.

Виконавчий комітет Загального університетського відділу цілком виразно поставив духовне пробудження студентів на чільне місце своєї програми. І якщо місцеві спілки згуртуються навколо Виконавчого комітету, ми цілком можемо сподіватися побачити, як Бог діє в житті тих людей, що довкола нас.

Та любов, яка здобула нас, може здобути багатьох. Слушно буде визнати, наскільки поважна це річ — прийняти таку мету. Вона тягне за собою тісне товаришування з Ісусом Христом у святому житті, у самопожертві, у любовному служінні; вона вимагає піддатися виправленню й керуванню Божого Духа… Ми мусимо підняти мету здобування студентів для Христа із заднього плану нашої праці й поставити її на перше місце. Наші спілки мають більш ніж досить механічних робітників. Їм потрібні чоловіки й жінки з виразними цілями, які думатимуть і молитимуться, молитимуться й працюватимуть, аж поки їхня спілка стане придатним знаряддям у Божій руці для переміни студентського життя».

У редакційній статті того самого числа ми читаємо щодо Дня молитви: «Є багато визнань і багато прохань, які нам доведеться скласти в день молитви; але щодо нас самих, ми відчуваємо, що найнагальнішим мусить бути молитва про духовне пробудження. Ми поступово починаємо визнавати той факт, що більшість наших спілок не здобувають людей для Христа, а дехто з нас із жахом почав усвідомлювати, що цей самий факт завдав нам зовсім мало смутку. «Воно, звісно, прикро, що студентів не здобуто, але ж — що ми можемо вдіяти?» Справді, духовне пробудження потрібне; і потрібне воно насамперед у наших власних серцях. А коли воно прийде, ми невдовзі й самі довідаємось, що нам робити. Де ж воно, те палке прагнення допомогти людям? Де та настійлива молитва за нашого брата, якій не буде відмовлено?

У самому осерді всієї цієї справи лежить наш брак зацікавлення. Лише те, що цікавить нас самих, впливатиме на людей.

Лише тоді, коли глибоко внизу, поміж вічними інтересами нашої душі, палає жагуче бажання привести людей до Христа, — лише тоді ми зустрічатимемо тих, хто потребує нашої допомоги і хто радо її прийме. Лише ті слова й ті вчинки, що вириваються з палючої пристрасті бажання допомогти людям, знаходять нагоди впливати на життя. Бо тільки там, де є таке бажання, і видно, що без Нього ми безсилі — чи то знайти тих, хто в потребі, чи, знайшовши їх, дати їм допомогу. Чи не попросимо ж ми одностайно, щоб у день молитви в кожному з нас народилася пристрасть до душ?»

До цього дозвольте мені додати уривок зі статті «Потреби Індії» у січневому числі того самого часопису. Автор (преп. В. Е. С. Голланд, колишній роз’їзний секретар B.C.C.U.) говорив про те, що осереддям задуму, з яким засновувано місійні колегії, був особистий вплив; і що вчителі в чотирьох найбільших індійських місійних колегіях так повно зайняті викладанням, що не мають ані часу, ані духу для особистого єднання зі своїми студентами. П’ять чи шість годин на день, та ще й кілька годин на підготовку, в індійському підсонні залишають людину виснаженою, без часу і без нервової снаги на найнапруженішу з усіх праць — на особисту розмову з людиною про її душу.

Свою статтю він закінчує такими словами: «Потрібно 40 000 чоловіків, і не менше, якщо вся Індія має почути. І все ж мало не здригаєшся, коли треба закликати людей. Чому? Щоб ті, хто прийде, не стали дурно займати місце. Бо місійна праця, зрештою, є не що інше, як здобування душ. А ніщо не зробить здобувачем душ в Індії того, хто не був ним удома.

Почуття обов’язку або усвідомлення великої потреби можуть привести людину до Індії. Але ніщо не дасть їй спромоги рік за роком жити тут місіонерським життям, окрім такої палючої любові до Христа, яка спонукає до жертви й до життя здобування душ удома».

Які ж думки навіюють ці уривки щодо праці здобування душ! Що вона є першою великою вимогою до місіонера. Що виїзд на місійне поле сам собою ще не зробить людину здобувачем душ. Що саме вдома, ще перед тим, як людина ступить на місійне поле, треба здобути дух самопожертви й здобування душ і вправлятися в ньому. Що навчати своїх членів мистецтва здобувати душі — одна з головних цілей Студентського руху, а те, як він це чинить, буде мірою його сили й успіху. Що завжди загрожує небезпека скотитися з цього до традиційних і механічних способів. Що треба невпинно, палко, спільно і на самоті молитися про більшу любов до душ і невпинно, ревно, спільно і на самоті докладати зусиль у кожній студентській спілці, щоб наші товариші були здобуті для Христа.

Велика прикмета Божественного життя — чи то в Богові, чи в Христі, чи в нас — це любов, яка шукає спасти загинуле. Нехай саме таке християнське життя ми й плекаємо: любов, яка знаходить своє блаженство в тому, щоб спасати людей. А плекати це життя не можна інакше, як через тісну особисту прив’язаність до Ісуса і щоденне спілкування з Ним як із улюбленим Другом.

Саме у внутрішній кімнаті й має підтримуватися це спілкування з Отцем і з Сином. І саме в ній Отець, що бачить потайне, віддасть нам за це прилюдно.