Розділ 23 · 3 хв читання · 4 хв слухання
Роздуми про людську нужденність
ДЕ б ти не був і куди б не пішов, ти нещасний, якщо не навернешся до Бога. То чому ж бентежитися, коли все діється не так, як ти бажаєш і хочеш? Чи є хтось, у кого все так, як він хоче? Ні — ні я, ні ти, ні жодна людина на землі. Немає в світі нікого, хай то Папа чи король, хто не зазнавав би випробувань і тривоги.
Хто ж тоді в кращому становищі? Звісно, той, хто готовий щось потерпіти заради Бога. Багато нестійких і слабких духом людей кажуть: «Подивися, як добре живе ця людина, яка вона багата, яка велика, яка могутня й сильна». Але ти підійми очі до небесних багатств і зрозумій, що матеріальні блага, про які вони говорять, — ніщо. Усе це непевне й дуже обтяжливе, бо ніколи не буває володіння ним без тривоги й страху. Щастя людини не в тому, щоб мати багато добра; зовсім небагато — досить.
Жити на землі — воістину нужденність. Що більше людина прагне духовного життя, то гіркішим стає їй теперішнє, бо вона краще розуміє й ясніше бачить вади, зіпсутість людської природи. Їсти й пити, чувати й спати, відпочивати, працювати й бути зв’язаним іншими людськими потребами — це, безперечно, велика нужденність і скорбота для побожної людини, яка охоче звільнилася б від них і була б вільна від усякого гріха. Воістину, внутрішня людина в цьому світі тяжко обтяжена потребами тіла, і тому пророк молився, щоб якомога більше бути від них вільним, кажучи: «Від моїх потреб, Господи, визволи мене».
Але горе тим, хто не знає власної нужденності, і ще більше горе тим, хто любить це нужденне й тлінне життя. Деякі, справді, ледве можуть здобути найнеобхідніше для нього — чи то працею, чи то жебрацтвом; а проте так його люблять, що, якби могли жити тут завжди, зовсім не дбали б про Царство Боже.
Які безумні й невірні серцем ті, хто так поринув у земне, що не смакує нічого, крім тілесного! Воістину нещасні люди, бо врешті вони на своє горе побачать, яке дешеве й нікчемне було те, що вони любили.
Святі Божі й усі побожні друзі Христові не зважали на те, що приємне тілу, ані на те, що час від часу буває в пошані. Уся їхня надія й мета були зосереджені на вічному благові. Усе їхнє прагнення було звернене вгору, до тривкого й невидимого царства, щоб любов до видимого не потягла їх униз, до нижчого.
Тож не занепадай духом, брате мій, у своєму духовному житті. Ще є час, і твоя година не минула. Навіщо відкладати свою постанову? Устань! Почни негайно й скажи: «Тепер час діяти, тепер час боротися, тепер слушний час виправитися».
Коли ти стривожений і пригнічений, саме тоді час здобувати заслуги. Ти мусиш пройти крізь воду й вогонь, перш ніж прийти до спочинку. Якщо не чинитимеш насильства над собою, не переможеш пороку.
Доки ми живемо в цьому крихкому тілі, ми не можемо ні бути вільними від гріха, ні жити без утоми й смутку. Охоче ми відпочили б від усякої нужденності, але, втративши через гріх невинність, ми втратили й справжнє блаженство. Тому мусимо мати терпіння й чекати Божого милосердя, доки не мине ця неправда, доки смертне не буде поглинуте життям.
Яка велика немічність людської природи, завжди схильної до зла! Сьогодні ти сповідаєш свої гріхи, а завтра знову чиниш ті самі гріхи, які сповідав. Цієї миті ти постановляєш бути обачним, а за годину поводишся так, ніби жодної постанови не робив.
Отже, маємо причину через свою немічність і слабкість упокорюватися й ніколи не думати про себе нічого великого. Через недбалість ми можемо швидко втратити те, що з Божої благодаті здобули лише довгою, тяжкою працею. Що ж нарешті станеться з нами, коли ми так швидко стаємо літеплими? Горе нам, якщо ми насмілюємося спочивати в мирі та безпеці, коли насправді в нашому житті немає справжньої святості. Добре було б нам, як добрим новикам, знову навчитися основ доброго життя, щоб побачити, чи є надія на виправлення й більший духовний поступ у майбутньому.