Розділ 16 · 23 хв читання · 30 хв слухання
Подібні до образу Христа
«Бо котрих наперед узнав, тих наперед і призначив бути подобним образу Сина Його, щоб Він був первородним між многими братами» (Римлян 8:29).
Остаточна Божа мета, з якою Він нас створив, полягала в тому, щоб ми врешті стали «подобними образу» Христа. Христос мав бути первородним між багатьма братами, а Його брати мали стати подібними до Нього. Усе виховання й навчання нашого життя спрямоване саме до цієї мети; і Бог уклав у кожне людське серце прагнення — хай навіть неоформлене й невисловлене — до найкращого й найвищого, що воно знає.
Христос — це взірець того, якими кожен із нас має стати, коли буде завершений. Бог нас «наперед і призначив» бути подібними до Його образу, щоб Він був первородним між багатьма братами. Ми маємо стати разом із Христом «спільниками Божої природи» (2 Петра 1:4); ми маємо сповнитися духом Христа; ми маємо мати участь у Його воскреслому житті й ходити так, як ходив Він. Ми маємо бути одно з Ним, як Він одно з Отцем; і славу, яку Бог дав Йому, Він має дати нам. І коли все це здійсниться, тоді — і не раніше — Божа мета нашого створення буде цілком досягнута, і ми постанемо «на Його образ і на Його подобу».
Наша подібність до Його образу — це вже доконаний факт у Божому задумі, але ми, так би мовити, ще перебуваємо в майстерні, і великий Майстер працює над нами. «Любі, ми тепер дїти Божі; та ще не явилось, що ми будемо; знаємо ж, що, коли явить ся, подібні Йому будемо, бо побачимо Його, яко ж єсть» (1 Йоана 3:2).
І ось що ми читаємо: «Так і написано: „Став ся первий чоловік Адам душею живою“, а останнїй Адам духом животворящим. Тільки перш не духовне (було), а душевне, духовне ж потім. Первий чоловік із землї земний; другий чоловік Господь з неба. Який земний, такі й земні; і який небесний, такі й небесні. І яко ж носили ми образ земного, так носити мем і образ небесного» (1 Коринтян 15:45-49).
Надзвичайно цікаво бачити, що цей процес, розпочатий у книзі Буття, проголошено завершеним в Одкритті, де Той, хто подібний до Сина чоловічого, передав святому Йоанові таке промовисте послання для переможців: «Хто побідить, зроблю його стовпом в храмі Бога мого, і вже не вийде геть; і напишу на ньому імя Бога мого, і ймя города Бога мого, нового Єрусалиму, сходящого з неба від Бога мого, і ймя моє нове» (Одкриттє 3:12). Оскільки ім’я в Біблії завжди означає характер, це послання може означати лише одне: нарешті Божу мету досягнуто, духовний розвиток людини завершено, і її зроблено тим, чим Бог задумав її від початку, — настільки правдиво на Його подобу й образ, що вона гідна мати на собі написане ім’я Бога!
Слова безсилі перед такою славною долею! Але наш Господь провіщає її у Своїй дивовижній молитві, коли просить за Своїх братів: «щоб усї одно були: яко ж Ти, Отче, в менї і я в Тобі, щоб і вони в нас одно були, щоб сьвіт увірував, що Ти мене післав єси.
І славу, що дав єси менї, дав я їм, щоб були одно, яко ж ми одно. Я в них і Ти в менї, щоб були звершені в одно» (Йоана 17:21-23). Чи може єдність бути тіснішою або повнішою?
Павло також провіщає це славне завершення, коли заявляє, що коли ми страждаємо з Христом, то разом із Ним і прославимося; і коли стверджує, що «муки теперішнього часу недостойні слави, що має явитись в нас» (Римлян 8:18).
Усе створіння чекає на об’явлення цієї слави; бо Павло далі каже, що «дожиданнє творива дожидає одкриття синів Божих» (Римлян 8:19). І насамкінець додає: «Не тільки ж (воно), та й ми самі, первоплід духа маючи, й ми самі в собі стогнемо, ждучи всиновлення, избавлення тїла нашого» (Римлян 8:23).
Маючи перед очима таку славну долю, на яку я наважуюся лише натякнути, хіба не приймемо ми радо всі ті процеси, хоч би якими болісними вони були, через які маємо її досягти? І хіба не будемо ревно й щиро прагнути, «помагаючи (Йому)» (2 Коринтян 6:1), сприяти її здійсненню? Він — великий Будівничий, але Він хоче нашої співпраці в будуванні нашого характеру й закликає нас пильнувати, як ми будуємо. Кожен із нас у кожну мить свого життя зайнятий цим будуванням. Часом ми будуємо з золота, срібла, дорогого каменя, а часом — з дерева, сіна, очерету. І нас урочисто остерігають, що «кожного дїло буде явне; день бо (Господень) покаже, тим що в огнї відкриєть ся, і яка в кожного робота, огонь випробує» (1 Коринтян 3:13). Від цього не втекти. Ми не можемо сподіватися, що того дня приховаємо своє дерево, сіно й очерет, хоч як успішно нам вдавалося це робити раніше.
На мою думку, у всій Біблії немає урочистішого місця, ніж те, що в Посланні до галатів: «Не обманюйте себе: З Бога насьміятись не можна; що бо чоловік сїє, те й жати ме. Бо хто сїє тїлу своєму, од тїла жати ме зотлїннє; а хто сїє духу, од духа пожне життє вічнє» (Галат 6:7-8). Найбільше вражає саме абсолютна певність цього. Це набагато серйозніше за будь-яку довільну кару; бо кари часом можна уникнути, але змінити дію такого природного закону неможливо.
У катехизисі, який я нещодавно бачила, були такі запитання й відповіді: П.: Яка нагорода за щедрість?
В.: Ще більша щедрість.
П.: Яка кара за скупість?
В.: Ще більша скупість.
Жоден катехизис не казав правдивіше. Усі ми знаємо це з власного досвіду. У притчі про таланти наш Господь ілюструє цей невідворотний закон. Осуд невірного слуги, можливо, іноді здавався нам несправедливим, але то було лише жниво того, що цей слуга посіяв. «Візьміть же від него талант, та дайте тому, що має десять талантів. Кожному бо маючому всюди дасть ся, і надто мати ме; у немаючого ж, і що має, візьметь ся від него» (Маттея 25:28-29). Це не довільне твердження, а просто об’явлення внутрішньої природи речей, від якої ніхто з нас не втече.
Але щоб бути Божими помічниками, ми мусимо будувати не лише з Його матеріалів, а й Його способами, а їх ми часто зовсім не знаємо. Наше уявлення про будування — це важка, виснажлива праця в поті чола; але Боже уявлення зовсім інше. Павло каже нам, яке воно: «Ми ж усї відкритим лицем, поглядаючи як у дзеркало, на славу Господню, преобразуємось у той же образ від слави в славу, яко ж від Господнього Духа» (2 Коринтян 3:18). Наша справа — «поглядаючи», і поки ми поглядаємо, Господь здійснює чудесне перетворення, і ми «преобразуємось у той же образ … від Господнього Духа». Це, звісно, означає поглядати не в нашому земному розумінні — просто дивитися на річ, — а в Божому розумінні: справді її бачити. Ми маємо поглядати на славу Господню духовними очима й не переставати поглядати. Проте слава Господня — це не велике сяйво чи німб. Справжня слава Господня — це слава того, Ким Він є і що Він чинить, — слава Його характеру. І саме на неї ми маємо поглядати.
Наведу приклад. Хтось мене образив, і мене спокушає розгніватися й відплатити.
Але я дивлюся на Христа, думаю про те, що зробив би Він, і зосереджуюся на думці про Його лагідність і покору, про Його любов до людини, яка мене образила. Поки я дивлюся, мені починає хотітися бути подібною до Нього, і я з вірою прошу, щоб і мені бути серед тих, кого Він зробив «спільниками Божої природи» (2 Петра 1:4), — і гнів та мстивість завмирають у моєму серці. Я люблю свого ворога й прагну йому служити.
Саме таким поглядом на Христа ми маємо переображуватися в Його образ; і чим ближче ми тримаємося Нього, тим швидшою буде ця зміна.
Я чула про дивовижне дзеркало, відоме науці, що зветься параболічним. Це порожнистий конус, усю внутрішню поверхню якого вкрито дзеркалом. Він здатний фокусувати промені світла з різною силою — залежно від того, наскільки близько вони підходять до точки сходження на вершині конуса; сила стає дедалі більшою з наближенням до цієї кінцевої точки. Наука виявила, що на певному етапі цього руху до внутрішньої точки — де всі стінки дзеркала сходяться в абсолютній єдності — сила фокуса зосереджує всі світлоносні властивості сонячних променів у такий яскравий блиск, що він робить видимим те, чого людське око ніколи досі не бачило. Він навіть робить плоть прозорою, даючи змогу бачити крізь зовнішню оболонку нашого тіла внутрішні процеси під нею.
Якщо просунутися трохи далі вглиб нашого дзеркала, теплові властивості сонячних променів зосереджуються настільки, що виробляють досить жару, аби розплавити залізо за шістнадцять секунд і очистити золото від домішок, залишивши лише суцільну краплину чистого металу, за чотирнадцять секунд.
Якщо просунутися ще далі, фотографічні властивості сонячного світла зосереджуються настільки, що закарбовують незмінний образ дзеркала на всьому, що проходить крізь фокус, лише за одну секунду.
Якщо просунутися ще далі, майже до точки єдності, магнетичні сили світла зосереджуються настільки, що все, що опиниться під їхньою дією бодай на мить, стає потужним магнітом і відтоді притягує все до себе.
Чи все це науково правильно, я не настільки обізнана в науці, щоб знати; але принаймні це може послужити алегорією, яка показує поступ душі, що переображується від слави в славу, розвиваючись «у Його образ».
По-перше, коли ми поглядаємо, як у дзеркало, на славу Господню, ми доходимо до світлового фокуса, який відкриває нашу гріховність і нашу потребу. «Знов же промовляв їм Ісус, глаголючи: „Я сьвітло сьвіту.
Хто йде слїдом за мною, не ходити ме в темряві, а мати ме сьвітло життя“» (Йоана 8:12).
По-друге, підходячи ближче, ми досягаємо теплового фокуса, де згорає вся наша окалина й нікчемне срібло. Бо Він — «огонь розтоплюючий і як те зіллє очищуюче»: «І засяде він до перетоплювання срібла й очистить синів Левіїних і переплавить їх, як золото й срібло, щоб приносили жертву Господеві в праведностї» (Малахія 3:2-3).
По-третє, підходячи ще ближче, ми доходимо до фотографічного фокуса, де образ Христа незмінно закарбовується в наших душах, і ми стаємо подібними до Нього, бо бачимо Його, яким Він є.
«Знаємо ж, що, коли явить ся, подібні Йому будемо, бо побачимо Його, яко ж єсть» (1 Йоана 3:2).
По-четверте й останнє, підходячи до точки єдності, ми досягаємо магнетичного фокуса, де наш характер набуває такої подібності до Христового, що люди, бачачи його, неодмінно будуть приведені до того, щоб «прославляли Отця вашого, що на небі» (Маттея 5:16).
Отже, якщо ми хочемо набути образу Христа, ми мусимо жити ближче й дедалі ближче до Нього.
Ми мусимо дедалі краще пізнавати Його характер і Його шляхи; ми мусимо дивитися на речі Його очима й судити про все Його мірками. Ця подібність досягається не зусиллям і не боротьбою, а уподібненням. За природним законом ми стаємо схожими на тих, з ким проводимо час, і сильніший характер завжди має переважний вплив. А оскільки Божий закон — одне з природним законом, тільки діє у вищій сфері й з силою, що не знає перешкод, — то нам не повинно здаватися таємничим, що ми стаємо подібними до Христа через духовне єднання з Ним.
Але знову мушу повторити: це єднання з Христом не може настати через наші власні зусилля, хоч якими напруженими вони були б. Сказано: «щоб Христос вселив ся вірою в серця ваші» (Єфесян 3:17), — і інакше Він там жити не може. Павло, розповідаючи, що був розп’ятий з Христом, каже: «Я розпятий з Христом; живу ж уже не я, а живе Христос у менї;
а що живу тепер у тїлї, то живу вірою в Сина Божого, що полюбив мене і видав себе за мене» (Галат 2:20).
«Живе Христос у менї» — ось таємниця переображення. Якщо Христос живе в мені, то Його життя за самою природою речей мусить виявлятися в моєму фізичному тілі, і я не можу не переображуватися від слави в славу в Його образ. Учення нашого Господа про це дуже ясне: «Пробувайте в менї, і я в вас.
Яко ж вітка не може овощу родити від себе, коли не пробувати ме на виноградинї, так анї ви, коли в менї не будете пробувати. Я виноградина, ви віттє. Хто пробуває в менї, а я в йому, той приносить багато овощу; бо без мене не можете робити нїчого» (Йоана 15:4-5).
Це буквальна правда. Якщо ми перебуваємо в Ньому, а Він у нас, то не можемо не приносити багато плоду — так само як не можуть не приносити його гілки здорової виноградної лози. За самою природою речей плід мусить з’явитися.
Але ми не можемо внести в Христа «давнього чоловіка». Ми мусимо скинути з себе давнє «я» з його ділами, перш ніж зможемо виконати слово: «одягнїть ся Господом нашим Ісусом Христом» (Римлян 13:14). Апостол Павло, пишучи колосянам, ґрунтує свій заклик до святого життя на тому, що вони вже це зробили: «Не кривіть словом один проти одного, скинувши з себе давнього чоловіка з дїлами його, і одягнувшись у нового, що обновляєть ся в розумі по образу Того, хто сотворив його» (Колосян 3:9-10).
Гріх мусить зникнути, коли входить Христос; жодна душа, яка не готова віддати все, що суперечить Його волі, не може сподіватися прийняти Його. «Давній чоловік» мусить бути відкинутий, якщо має царювати новий. Але і скидання, і одягання мусять відбутися вірою. Іншого шляху немає. Як я вже намагалася пояснити деінде, ми мусимо перенести свою особистість, своє «я» і свою волю з себе самих у Христа. Ми мусимо вважати себе мертвими для себе й живими тільки для Бога.
«Так само й ви думайте, що ви мертві вже гріху, живі ж Богові, у Христї Ісусї, Господї нашім. Нехай же не царює гріх у смертному вашому тїлї, так щоб коритись йому в похотях його; анї оддавайте членів ваших гріху, (яко) знаряддє неправдї, а оддавайте себе Богові, яко з мертвих оживших, і члени ваші, (яко) знаряддє правди, Богові» (Римлян 6:11-13).
Та сама віра, якою ми приймаємо прощення гріхів, здійснює й це єднання з Христом. Для тих, хто не розуміє закону віри, це, безперечно, буде такою ж великою таємницею, якою були таємниці тяжіння до відкриття закону тяжіння. Але для тих, хто його розуміє, закон віри діє так само безпомилково й певно, як закон тяжіння, і так само неминуче дає свої наслідки. Ніхто не може прочитати одинадцятий розділ Послання до євреїв і не побачити, що віра — це всеперемагаюча сила. Я сама вірю, що це творча сила всесвіту. Це вищий закон, який керує всіма нижчими законами під ним; те, що видається чудом, — це просто дія цього вищого керівного закону.
Віра, як я кажу, — це закон творіння: «Вірою розуміємо, що віки стали ся словом Божим, щоб з невидимого видиме постало» (Євреїв 11:3). Нам сказано, що Бог сказав — і сталося, звелів — і постало. І наш Господь каже нам, що коли ми маємо віру, то можемо робити те саме: «І озвавшись Ісус, рече їм: „Майте віру Божу. Істино глаголю вам: Що хто скаже горі сїй: Двигнись і кинь ся в море, та й не сумнити меть ся в серцї своїм, а вірувати ме, що, що каже, станеть ся, буде йому, що скаже. Тим глаголю вам: Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам“» (Марка 11:22-24).
Віра, як нам сказано, «зове те чого нема» (Римлян 4:17). Кличучи, вона викликає це до буття. Тому, хоч ми й не бачимо жодної видимої ознаки зміни, коли вірою скидаємо давнього чоловіка — що тліє в оманливих пожадливостях — і вірою одягаємося в нового чоловіка — створеного на Божу подобу в правдивій праведності й святості, — це все ж справді зроблено. Віра це здійснила. Я не можу пояснити цього богословськи, але можу безстрашно стверджувати, що це величезна практична реальність. Ті душі, які покидають життя свого «я» і віддають себе Господеві, щоб Він цілком володів ними, переконуються, що Він бере у володіння внутрішні джерела їхнього єства: «Бог бо се робить у вас, щоб і хотїти (вам) і робити по (Його) вподобі» (Филипян 2:13).
Павло молився за ефесян, «щоб Христос вселив ся вірою в серця ваші» (Єфесян 3:17), і в цьому вся таємниця набуття Його образу. Якщо Христос живе в моєму серці, я неминуче мушу бути подібною до Христа. Я не можу бути недоброю, дратівливою, себелюбною чи нечесною; навпаки, Його лагідність, ніжність, співчуття і любляча покора волі Його Отця мусять виявлятися в моєму щоденному поводженні й мові.
Ми не будемо цілком переображені в образ Христа, доки Він не з’явиться і ми не «побачимо Його, яко ж єсть» (1 Йоана 3:2). Але тим часом, у міру нашої спроможності, мають справдитися слова: «щоб і життє Ісусове являлось у смертному тїлї нашому» (2 Коринтян 4:11). Чи виявляється воно в нашому? Чи стали ми настільки «подобні образу» Христа, що люди, бачачи нас, бачать і проблиск Його?
Дружина одного методистського пастора розповіла мені, що колись, коли вони переїхали на нове місце, її маленький син повернувся після першого дня гри й радісно вигукнув: «Ой, мамо, я знайшов тут таку милу, добру дівчинку, з якою можна гратися, що ніколи більше не хочу звідси їхати!» «Я дуже рада, любий, — сказала любляча мати, щаслива щастям своєї дитини. — А як звуть ту дівчинку?» «Ой, — відповів хлопчик із раптовою урочистістю, — мені здається, її звуть Ісус». «Що ти, Франку! — вигукнула нажахана мати. — Що ти маєш на увазі?» «Ну, мамо, — сказав він, ніби захищаючись, — вона була така мила, що я не знав, як іще її можна назвати, як не Ісус».
Чи наше життя настільки подібне до Христового, що хтось міг би подумати таке про нас? Чи очевидно всім довкола, що ми були з Ісусом? Хіба, на жаль, не буває часто якраз навпаки? Хіба деякі з нас не такі буркотливі й важкі в житті, що про нас довелося б сказати щось цілком протилежне?
Павло каже, що ми маємо бути «посланнє Христове … написане не чернилом, а Духом Бога живого, не на камяних скрижалях, а на тїлесних скрижалях серця» (2 Коринтян 3:3). Я твердо переконана, що якби кожна Божа дитина в усьому світі від сьогодні почала бути «посланнєм Христовим», живучи справді Христовим життям удома й поза домом, то не минуло б і місяця, як церкви були б переповнені людьми, що хочуть знати більше, — вони приходили б подивитися, що це за віра, яка здатна так перетворити людську природу на щось божественне.
Світ сповнений людей, які не вірять у реальність християнської віри, і ніщо не переконає їх, крім фактів, яких вони не можуть спростувати. Ми мусимо зустрічати їх переображеним життям. Якщо вони побачать, що колись ми були гнівливі, а тепер лагідні; колись горді, а тепер смиренні; колись тривожні, а тепер терплячі й спокійні; і якщо ми зможемо засвідчити, що цю зміну спричинила Христова віра, — вони не зможуть не бути вражені.
Один християнин, що здобув велику славу побожної людини завдяки своїй працьовитості, на жаль, мав також славу людини запальної вдачі й гострого язика. Але нарешті, з причини, якої ніхто не міг зрозуміти, з ним, здавалося, сталася зміна. Його вдача і його язик стали такими ж лагідними й м’якими, якими раніше були запальними й гострими. Друзі спостерігали й дивувалися, і врешті один із них спитав його, чи не змінив він своєї віри. «Ні, — відповів той, — я не змінив своєї віри, але нарешті дозволив своїй вірі змінити мене». Наскільки наша віра змінила нас?
Дуже легко мати «церковну релігію», «релігію молитовних зібрань» чи «релігію християнської праці», але зовсім інша річ — мати повсякденну релігію. «свій дім благочестиво спорядити» — одна з найважливіших частин християнства, але й надто рідкісна. Аж ніяк не рідко трапляються християни, які «чинять свою праведність» перед сторонніми, щоб їх бачили люди, але жалюгідно не вміють виявляти свою віру вдома. Я знала колись одного батька, такого сильного в молитві на щотижневому зібранні й такого переконливого в своїх напученнях, що вся церква була зворушена його побожністю; але коли він повертався додому після зібрань, то був такий сердитий і дріб’язковий, що дружина й діти боялися й слово мовити при ньому.
«І коли молиш ся, не будь таким, як лицеміри; бо вони люблять молитись, стоячи в школах та по росхідних улицях, щоб їх бачили люде. Істино глаголю вам: Мають вони нагороду собі» (Маттея 6:5). Ці слова — «Мають вони нагороду собі» — здаються мені одними з найурочистіших у Біблії. Те, що ми робимо, щоб нас бачили люди, люди й бачать — і на цьому все. У такій праведності немає жодної подібності до Христа.
Праведність, подібна до Христової, — це праведність, яка радо зносить повсякденні випробування і терпляча до роздратування вдома; яка відплачує добром за зло і зустрічає всі тертя щоденного життя лагідністю й м’якістю. Про неї сказано: «Любов довго терпить, милосердує; любов не завидує; любов не величаєть ся, не надимаєть ся, не осоромлює, не шукає свого, не пориваєть ся до гнїву, не думає лихого; не веселить ся неправдою, а веселить ся правдою; все покриває, всьому йме віри, на все вповає, все терпить» (1 Коринтян 13:4-7).
Ось що означає бути подібними до образу Христа! Чи знаємо ми хоч щось про таку праведність?
Ми часом говоримо про виконання того, що називаємо своїми «релігійними обов’язками», маючи на увазі церковні богослужіння, установлені години молитви чи християнську працю. Нам і на думку не спадає, що бути подібними до Христа в щоденному поводженні й мові — це значно більший наш «релігійний обов’язок», ніж навіть бути вірними в усьому іншому, хоч яким бажаним воно саме по собі є. Праведність книжників і фарисеїв була праведністю слів і фраз та обрядових церемоній; на сторонніх це часто справляє велике враження. Але оскільки вона нічим більшим не була, наш Господь засуджує її найсуворішими словами: «Горе вам, письменники та Фарисеї, лицеміри! що даєте десятину з мяти, й кропу, й кмину, а залишили важнїще в законї: суд, і милость, і віру.
Се повинні були робити, да й того не залишати. Горе вам, письменники та Фарисеї, лицеміри! що подобитесь гробам побіляним, що зверху являють ся гарними, в серединї ж повні кісток мертвих і всякої нечисти» (Маттея 23:23, 27). І додає: «Так і ви зверху являєтесь людям праведні, в серединї ж повні лицемірства та беззаконня» (Маттея 23:28).
Дуже легко говорити гарні речі про релігійне життя, але справді бути тим, про що говоримо, — зовсім інша справа. Я знала одну вчительку недільної школи, яка багато навчала своїх учнів про те, щоб покладати всі свої турботи на Господа й довіряти Йому в часи випробувань; і на них це справило велике враження. Але врешті в життя цієї вчительки прийшла біда, і дехто з її учнів бачив її в її власному домі, поки біда тривала. На свій подив і смуток, вони бачили, як вона нервується, хвилюється, тривожиться й нарікає, — одне слово, поводиться так, ніби немає Бога, на Якого можна покластися, або ніби Його шляхи не є шляхами любові й добра. Це був для тих дітей «наочний урок», який зруйнував усе добре, чого, здавалося, мало б досягти попереднє навчання цієї вчительки. Одна з них, дуже спостережлива, сказала мені з тріумфом: «Я так і думала, що це не може бути правдою, коли панна —— розповідала нам, як ми можемо довіряти Господу в усьому; а тепер бачу, що то були лише „благочестиві“ балачки, бо вона сама так не робить».
Сердитий християнин або тривожний, зневірений, похмурий християнин, християнин, що сумнівається, християнин, що нарікає, вимогливий християнин, себелюбний, жорстокий, жорстокосердий християнин, християнин, що потурає собі, християнин із гострим язиком чи гірким духом — одне слово, християнин, не подібний до Христа, — може з таким самим успіхом проповідувати вітрам, як і своїй родині чи друзям, які бачать його таким, яким він є. Від цього невідворотного закону речей не втекти, і краще визнати його відразу. Якщо ми хочемо, щоб наші рідні довіряли Господу, томи розмов про це не переконають їх і на тисячну частку так, як вигляд хоч трохи справжньої довіри з нашого боку в час потреби. Найдовша молитва й найгучніша проповідь нічого не варті в колі родини, хоч як добре вони можуть звучати з кафедри, якщо проповідуване не втілюється ясно в житті.
Деякі християни, здається, думають, що плоди, яких вимагає Біблія, — це якась форма зовнішньої релігійної праці: проведення зібрань, відвідування бідних чи утримання благодійних закладів.
Проте насправді Біблія майже зовсім не згадує про це як про плоди Духа, а проголошує, що «овощ духа: любов, радощі, мир, довготерпіннє, добрість, милосердє, віра, тихість, вдержливість» (Галат 5:22-23). Характер, подібний до Христового, неминуче мусить бути плодом Христового перебування в нас. Інші речі, безперечно, будуть наслідком цього характеру; але передусім і насамперед іде характер, інакше все решта — лише порожня личина. Один сучасний письменник сказав: «Людина ніколи не може бути чимось більшим, ніж робить її характер. Людина ніколи не може зробити більше чи краще, ніж передати або втілити те, що є її характером. Ніщо цінне не може вийти з людини, якщо спершу не було в людині. Характер мусить стояти позаду й підкріплювати все — проповідь, вірш, картину, книжку. Без нього ніщо з цього не варте й соломинки».
Щоб стати подібними до образу Христа, ми неодмінно мусимо стати «спільниками Божої природи» (2 Петра 1:4). А там, де це так, ця Божа природа неминуче мусить виявлятися. Наші смаки, наші бажання й наші наміри стануть подібними до Христових; ми бачитимемо речі Його очима. Це неминуче, бо де є Божа природа, там її плоди не можуть не виявлятися. Де ж вони не виявляються, ми змушені зробити висновок, що така людина, хоч як гучно вона визнає свою віру, ще не стала спільником Божої природи.
Я чую, як хтось питає: «Невже ви справді хочете сказати, що для того, щоб стати спільниками Божої природи, ми мусимо цілком припинити власні зусилля? Невже ми маємо просто вірою одягтися в Христа й дозволити Йому жити в нас і чинити в нас і хотіння, і діяння за Його вподобою? І невже ви вірите, що Він тоді справді це зробить?»
На це я відповідаю якнайрішучіше: так, саме це я й маю на увазі. Я маю на увазі, що коли ми цілком віддамося Йому, Він приходить жити в нас і Сам стає нашим життям. Ми мусимо довірити Йому все своє життя: наші думки, наші слова, наше щоденне поводження, наше сидіння й вставання. Вірою ми мусимо покинути себе й, так би мовити, переселитися в Христа й перебувати в Ньому. Вірою ми мусимо скинути давнього чоловіка, і вірою ми мусимо одягтися в нового. Вірою ми мусимо вважати себе мертвими для гріха й живими для Бога — так само справді мертвими, як і живими.
Вірою ми мусимо усвідомити, що наше щоденне життя — це Христос, що живе в нас; і, спочивши від власних діл, мусимо дозволити Йому чинити в нас і хотіння, і діяння за Його вподобою. Наші серця має сповнювати вже не правда про Нього, а Він Сам — живий, люблячий, славний Христос, — Який, якщо ми Йому дозволимо, справді зробить нас Своєю оселею. Він царюватиме й пануватиме в нас «по дїйству, котрим зможе і покорити собі все» (Филипян 3:21). «Тим же, коли хто в Христї, той нове сотворіннє; старе минуло; ось стало все нове» (2 Коринтян 5:17).
Не просто образним висловом були слова нашого Господа, сказані учням у тій дивовижній Нагірній проповіді: «Оце ж бувайте звершені, як Отець ваш, що на небі, звершений» (Маттея 5:48). Він, звісно, мав на увазі — у міру нашої людської спроможності, — але Він мав на увазі ту дійсність подібності до Його образу, до якої нас наперед призначено. А в Посланні до євреїв нам показано, як це має здійснитися: «Бог же впокою, що підняв з мертвих великого Пастиря вівцям через кров завіту вічнього, Господа нашого Ісуса Христа, нехай звершить вас у всякому доброму дїлї, щоб чинили волю Його, роблячи в вас любе перед Ним, через Ісуса Христа, котрому слава до віку вічнього. Амінь» (Євреїв 13:20-21).
Ця Божа мета нашого створення має здійснитися через Його дію в нас, а не через нашу власну дію в собі. Якщо здається, що декому з нас надто далеко до будь-якої подібності до Христа, щоб таке перетворення колись сталося, ми мусимо пам’ятати, що наш Творець іще не закінчив нас творити. Настане день, якщо ми Йому не перешкоджатимемо, коли діло, розпочате в книзі Буття, буде завершене в Одкритті, і все створіння, як і ми самі, «визволить ся з неволї зотлїння на волю слави дїтей Божих» (Римлян 8:21).
«Знаємо бо, що все твориво вкупі стогне і мучить ся аж досї. Не тільки ж (воно), та й ми самі, первоплід духа маючи, й ми самі в собі стогнемо, ждучи всиновлення, избавлення тїла нашого» (Римлян 8:22-23).
«Чи має збутися Твоя воля щодо мене? Чи моя?
І чи стану я річчю, створеною не за Твоїм задумом, а за своїм, — повною найжалюгіднішого удавання?
Чи народжуся я від Бога, чи від самої лише людини?
Чи стану подібним до Христа, чи за якимсь іншим планом?
Що, як Твоя праця в мені перевищує мої чуття, надто тонка, надто висока, щоб я її збагнув.
Я довіряю цілком. Продовжуй, Господи, Свою велику працю!
Я не маю ні знання, ні мудрості, ні проникливості, ні думки, ні розуміння, гідного виправдати Тебе в Твоєму ділі, о Досконалий. Ти привів мене до цього, і ось! — що Ти зробив, того я не можу назвати добрим. Але я можу вигукнути: „О вороже, Творець іще не закінчив; одного дня ти побачиш — і від того видовища втечеш“».