Бог усякої втіхи
Бога досить

Розділ 17 · 18 хв читання · 23 хв слухання

Бога досить

«На одного Бога вповай, душе моя! Бо на него надїя моя. Тілько він є моя скеля, моя защита, моя висока твердиня; я не захитаюсь. В Бозї моє спасеннє і моя слава; сильна моя скеля, моє прибіжище в Бозї.» (Псальма 62:5-7).

Останній і найбільший урок, який має засвоїти душа, — це те, що Бога, і тільки Бога, досить для всіх її потреб. Саме цього покликані навчити нас усі Його дії з нами; і це — вінець відкриттів усього нашого християнського життя. БОГА ДОСИТЬ!

У цій книжці ми розглядали деякі риси характеру й дороги Бога, як їх відкрито нам у Господі Ісусі Христі, а також деякі помилки, що заважають нам узяти собі ту повноту, яка належить нам у Ньому. А тепер, на завершення, я хочу розповісти, як тільки зумію, що, на мою думку, випливає з усього цього.

Якщо Бог такий, яким Він постає з одкровень, що ми їх розглядали; якщо Він справді «Бог усякої втіхи», як ми бачили; якщо Він наш Пастир; якщо Він справді й насправді наш Отець; якщо, коротко кажучи, усі численні риси Його характеру й Його доріг, які ми вивчали, справді правдиві, — тоді, як мені здається, ми мусимо дійти твердого переконання, що Його Самого, тільки Його, досить для всіх наших можливих потреб і що ми можемо безпечно спочивати в Ньому цілковито й навіки.

Більшість християн, гадаю, співали частіше, ніж могли б порахувати, ці слова одного з найвідоміших наших гімнів: «Христе, Ти — усе, чого я прагну, більше, ніж усе, я в Тобі знаходжу».

Та я сумніваюся, чи всі ми могли б чесно сказати, що ці слова виражали щось справжнє в нашому власному досвіді. Христос не був усім, чого ми прагнули. Ми прагнули багато чого, крім Нього. Ми прагнули сильних почуттів щодо Нього, або відчуття Його присутності з нами, або внутрішнього одкровення Його любові; або ж ми вимагали задовільних доктринальних систем, чи успішної християнської праці, чи ще чогось такого, крім Нього Самого, що давало б нам особисте право на Нього.

Просто Сам Христос, тільки Христос, без додатку будь-яких наших переживань щодо Нього, не був для нас досить, попри всі наші співи; і ми навіть не бачимо, як можливо, щоб Його було досить.

Псалмоспівець казав у ті давні дні: «На одного Бога вповай, душе моя! Бо на него надїя моя.» (Псальма 62:5). А нині християнин каже: «Душе моя, вповай на мої правильні вчення, бо на них надія моя»; або: «Душе моя, вповай на мої добрі стани й почуття, або на мої праведні вчинки, або на мої палкі молитви, або на мої щирі зусилля, бо на них надія моя». Вповати тільки на Бога здається їм однією з найнебезпечніших речей, які тільки можна зробити, а покладати надію лише на Нього — усе одно що будувати на піску. Вони хапаються з усіх боків за щось, на що можна спертися, і лише тоді, коли все інше підводить, довіряються самому Богові. Джордж Макдональд каже: «Ми дивимося на Бога як на останній і найслабший наш засіб. Ми йдемо до Нього лише тоді, коли більше нема куди йти. І тоді переконуємося, що бурі життя пригнали нас не на скелі, а в бажану пристань».

Жодна душа не може по-справжньому заспокоїтися, доки не відмовиться від залежності від усього іншого і не буде змушена покладатися на самого Господа. Доки наша надія — на інші речі, на нас не чекає нічого, крім розчарування. Емоційні стани й почуття можуть змінюватися — і змінюватимуться разом з нашими мінливими обставинами; доктрини й догми можуть похитнутися; християнська праця може обернутися ні на що; молитви можуть, здається, утратити свій запал; обітниці можуть, здається, не справджуватися; усе, у що ми вірили чи на що покладалися, може, здається, бути зметене, і залишається тільки Бог — просто Бог, голий Бог, якщо мені дозволено так висловитися; просто й тільки Бог.

Ми іноді кажемо: «Якби ж я тільки знайшов обітницю, що пасує до мого випадку, тоді я міг би заспокоїтися». Але обітниці можна неправильно зрозуміти чи неправильно застосувати, і тієї самої миті, коли ми спираємося на них усією вагою, вони можуть, здається, геть нас підвести. Проте Той, Хто обіцяє, Хто стоїть за Своїми обітницями і Хто безмежно більший за Свої обітниці, ніколи не може підвести чи змінитися. Маленькій дитині не потрібні жодні обітниці від матері, щоб бути вдоволеною; у неї є сама мати, і цього досить. Її мати краща за тисячу обітниць. У нашому найвищому ідеалі любові чи дружби обітницям нема місця. Одна людина може любити давати обіцянки, так само як наш Господь, але інша людина не потребує їх; особистість того, хто любить, чи друга краща за всі його обіцянки. І навіть якби з Біблії стерти всі обітниці, у нас усе одно лишився б Бог, і Бога було б досить. Знову повторюю: тільки Бог, Він Сам, такий, який Він є, без додатку чогось із нашого боку — чи то емоційних станів або почуттів, чи переживань, чи добрих учинків, чи правильних учень, чи будь-чого іншого, зовнішнього чи внутрішнього: «Тілько він є моя скеля, моя защита, моя висока твердиня; я не захитаюсь.» (Псальма 62:6).

Я не маю на увазі, що ми не повинні мати почуттів, чи переживань, чи одкровень, чи добрих учинків, чи правильних учень. Ми можемо мати все це, але воно має бути наслідком спасіння, а ніколи не його причиною; і на нього ніколи не можна покладатися як на показник нашого духовного стану. Усе це приходить і минає, і часто залежить від стану нашого здоров’я, чи нашого оточення, а іноді навіть від того, звідки дме вітер. Деякі люди, наприклад, ніяк не можуть повірити, що Бог любить їх, коли вітер дме зі сходу. І якщо ми бодай трохи покладаємося на будь-що з цього як на основу нашої впевненості чи нашої радості, ми неодмінно зазнаємо лиха. А маю на увазі те, що ми повинні тримати себе цілком незалежними від усього цього, спочиваючи лише на великому, величному факті, що Бог існує і що Він наш Спаситель; з внутрішнім життям, яке процвітає так само добре і так само переможне без цих особистих переживань чи особистих учинків, як і з ними. Ми повинні знаходити Бога — сам факт Бога — достатнім для всіх наших духовних потреб, чи почуваємося ми в пустелі, чи в родючій долині. Ми повинні казати разом з пророком: «Та хоч би не цьвіла фиґовина, не родив виноградник, і оливина завяла; хоч би нива не дала хлїба, не стало овець в кошарі а товару в стайнях, — То я й тодї буду веселий в Господї, й радуватись буду Богом спасення мого.» (Аввакума 3:17-18).

Душа створена для цього і ніколи не знайде спокою, не досягнувши цього. Тому всі Божі дії з нами спрямовані до цієї мети; і Він часто змушений позбавити нас усякої радості в усьому іншому, щоб змусити нас знаходити радість тільки й цілковито в Ньому Самому. Можливо, добре радіти Його обітницям, або одкровенням, якими Він нас обдарував, або переживанням, яких ми зазнали; але радіти Тому, Хто обіцяє, Йому Самому — тільки Йому — без обітниць, без переживань, без одкровень — ось вершина християнського життя. Лише тут ми можемо пізнати мир, що вищий за всякий розум і якого ніщо не може порушити.

Важко пояснити, що саме я маю на увазі. Ми так звикли вважати всі ці супутні явища духовного життя самим духовним життям, що нам важко від них відірватися. Ми не можемо уявити, що Господь може бути для нас чимось, якщо ми не знаходимо в собі чогось, що запевняло б нас у Його любові й Його турботі. І коли ми говоримо про те, щоб знаходити в Ньому все, ми зазвичай маємо на увазі, що знаходимо це в наших почуттях чи поглядах щодо Нього. Якщо, наприклад, ми відчуваємо жар любові до Нього, то можемо щиро сказати, що Його досить; але коли цей жар згасає, як рано чи пізно майже напевно станеться, ми вже не відчуваємо, що знайшли в Ньому все. Правда в тому, що вдовольняє нас не Господь, а наші власні почуття щодо Господа. Але ми цього не усвідомлюємо; і тому, коли наші почуття згасають, ми думаємо, що це Господь нас підвів, і поринаємо в темряву.

Звісно, усе це дуже нерозумно, але це такий поширений досвід, що мало хто бачить, наскільки це нерозумно. Можливо, приклад допоможе нам побачити це ясніше. Уявімо собі людину, обвинувачену в злочині, яка стоїть перед суддею. Що було б важливим для цієї людини: її власні почуття до судді чи почуття судді до неї? Чи проводила б вона час, стежачи за власними емоціями й намагаючись побачити, чи відчуває вона, що суддя до неї прихильний, чи стежила б за суддею, намагаючись з його погляду чи слів зрозуміти, чекати їй сприятливого вироку чи ні? Звісно, ми одразу сказали б, що власні почуття цієї людини в цій справі не мають жодного значення і що лише думки й почуття судді варті хоч хвилинної уваги.

Людина могла б мати всі можливі «жари» і всі можливі «переживання», але вони не дали б їй геть нічого. Усе залежало б тільки від Судді. Це те, що ми назвали б самоочевидним фактом. Так само, якщо ми лише застосуємо до цього питання здоровий глузд, ми не зможемо не побачити, що єдине справді життєво важливе в наших стосунках з Господом — не те, які наші почуття до Нього, а те, які Його почуття до нас. Людина, яку судять, мусить знайти в Судді все, чого потребує, якщо взагалі має це знайти. Її достатність аж ніяк не може бути від неї самої, а мусить бути від того, від кого залежить її доля. І наша достатність, каже апостол, не від нас самих, а від Бога.

«Ми не в силї самі від себе що думати, яко із себе; а сила наша від Бога» (2 Коринтян 3:5) Ось що я маю на увазі, коли кажу, що Бога досить. Це означає, що ми знаходимо в Ньому, у факті Його існування і Його характеру, усе, чого тільки можемо потребувати для всього. Бог є — і мусить бути — нашою відповіддю на кожне питання і на кожен крик потреби. Якщо в Тому, Хто взявся спасти нас, є якийсь брак, то жодні наші доповнення не зможуть його заповнити; а якщо в Ньому нема браку, то Його Самого, від Себе і в Собі, досить.

Як би я хотіла пояснити свою думку зрозуміло, бо вірю, що в цьому — таємниця остаточного визволення від усякої безрадісності й неспокою кожного християнського життя. Ваша безрадісність і неспокій походять від ваших напружених, але марних зусиль утвердити в собі якусь задовільну основу для впевненості; наприклад, те, що ви вважаєте належними почуттями, або належну міру запалу чи ревності, або, принаймні, якщо нічого іншого, достатній ступінь зацікавлення духовними речами. А що ніщо з цього ніколи не буває задовільним (і, можу вам сказати, ніколи не буде), ваше релігійне життя не може бути нічим іншим, як неспокійним.

Але якщо ми бачимо, що все наше спасіння, від початку до кінця, залежить тільки від Господа; і якщо ми зрозуміли, що Він може і хоче зробити для нас «геть більш над усе, чого просимо або думаємо» (Єфесян 3:20), тоді мир і втіха неодмінно запанують. Усе залежить від того, чи Господа, в Ньому Самому і від Нього Самого, досить для нашого спасіння, чи до Нього треба додати щось із нашого боку, щоб Його стало досить.

Те, що мені особисто більше за все допомогло дійти переконання, що Бога справді досить для мене, — це випадок, який стався зі мною кілька років тому. Це було в той час мого релігійного життя, коли я переживала багато сумнівів і збентеження і коли мені здавалося, що жоден християнин ніколи ще не мав таких особливих труднощів, як мої. Якраз тоді неподалік від мене на кілька тижнів зупинилася одна жінка, яку вважали глибоко духовною християнкою і до якої мені порадили звернутися по духовну допомогу. Тож одного дня по обіді я набралася відваги, пішла до неї і вилила їй свої біди, сподіваючись, що вона, звісно, глибоко мною зацікавиться і докладе всіх зусиль, щоб зробити все можливе й допомогти мені.

Вона вислухала мене досить терпляче й не перебивала; але коли я закінчила свою розповідь і замовкла, чекаючи співчуття й уваги, вона просто сказала: «Так, усе, що ви кажете, може бути дуже правдиве, але попри все це є Бог». Я чекала кілька хвилин, чи не скаже вона ще чогось, але нічого не було, і моя подруга й наставниця мала такий вигляд, ніби сказала все, що потрібно.

«Але ж, — вела я далі, — ви, мабуть, не зрозуміли, які серйозні й заплутані мої труднощі». «О ні, зрозуміла, — відповіла моя подруга, — але ж, як я вам кажу, є Бог». І я не могла домогтися від неї жодної іншої відповіді. Мені це здавалося вкрай невтішним і незадовільним. Я відчувала, що мої особливі й справді болісні переживання не можна розв’язати чимось таким простим, як саме твердження: «Так, але є Бог». Я, звісно, знала, що Бог є, але відчувала, що мені потрібно щось більше, ніж просто Бог; і я дійшла висновку, що моя подруга, попри всю її велику славу духовної наставниці, принаймні не здатна впоратися з таким особливим випадком, як мій.

Проте моя потреба була така велика, що я не відступилася після першої спроби, а ходила до неї знову і знову, завжди сподіваючись, що колись вона почне розуміти вагу моїх труднощів і дасть мені належну допомогу. Марно. Я так і не змогла добитися від неї іншої відповіді. На все незмінно звучала проста відповідь, з таким виглядом, ніби тему цілком закрито: «Так, я знаю; але є Бог». І зрештою, завдяки її невпинному повторенню, я переконалася, що моя подруга справді й щиро вірила: сам факт існування Бога як Творця і Відкупителя людства, а мене — як члена людського роду, — це цілком достатня відповідь на кожну можливу потребу Його створінь. І зрештою, оскільки вона казала це так часто і здавалася такою впевненою, я почала невиразно замислюватися, чи не може все ж таки Бога бути досить навіть для моєї потреби, хоч якою непомірною й особливою вона мені здавалася. Від роздумів я поступово дійшла до віри, що, будучи моїм Творцем і Відкупителем, Він мусить бути достатнім; і нарешті мене осяяло переконання, що Його справді досить, і мої очі відкрилися на факт цілковитої й абсолютної вседостатності Бога.

Мої тривоги зникли, мов за помахом чарівної палички, і я лише дивувалася, як я могла бути такою нерозумною, щоб ними перейматися, коли весь цей час був Бог — всемогутній і всевидющий Бог, Бог, Який створив мене, а отже, був на моєму боці і прагнув дбати про мене й допомагати мені. Я відкрила, що Бога досить, і моя душа заспокоїлася.

Вседостатність Бога має бути для Божої дитини такою ж повною, як вседостатність доброї матері для її дитини. Ми всі знаємо, який цілковитий спокій має маленька дитина в присутності матері і в її любові. Того, що мати поруч, досить, щоб зникли всі страхи й усі тривоги. Дитині не потрібно, щоб мати давала якісь обіцянки; вона сама, така, яка є, без обіцянок і без пояснень, — усе, чого потребує дитина. Мій власний досвід дитинства навчив мене цього поза всяким сумнівом. Моя мати була ліками від усіх моїх проблем, і я цілком вірила, що вона ліки й від проблем усього світу, якби тільки їх можна було принести до неї. Коли хтось висловлював сумнів у тому, що вона може все владнати, я пам’ятаю, з якою сильною зневагою я змушувала їх замовкнути, кажучи: «Ах! Але ви не знаєте моєї мами».

І тепер, коли якась людина, що бореться, не бачить, що Бога досить, мені хочеться сказати — не зі зневагою, а з безмежним жалем: «Ах, дорогий друже, ви не знаєте Бога! Якби ви знали Його, ви не могли б не бачити, що Він — ліки від кожної потреби вашої душі і що це ліки цілком достатні». Бога досить, навіть якщо жодна обітниця, здається, не пасує до вашого випадку і жодне внутрішнє почуття не дає вам упевненості. Той, Хто дає обітницю, більший за Свої обітниці; Його існування — певніша основа для впевненості, ніж найсильніші внутрішні почуття.

«О, тільки Боже ім’я промов у глибині серця свого — і вмить побачиш, як із душі тривожний страх втіка».

Але хтось може сказати: «Усе це, безперечно, правда, і я легко повірив би в це, якби тільки був певен, що це стосується мене. Але я такий нікчемний і такий повний гріха, що не відчуваю, ніби маю якесь право на такі багатства благодаті».

Тим більше, якщо ви нікчемні й повні гріха, ви маєте право на вседостатність Бога.

Сама ваша негідність і ваша гріховність — ваше найгучніше право. Як хтось сказав, на дорозі Спасителя стоїть лише грішник, який прагне спасіння. Біблія проголошує: «Вірне се слово і всякого прийняття достойне, що Христос Ісус прийшов у мир грішників спасти, між котрими я первий.» (1 Тимотея 1:15) Він прийшов спасти не праведних, не палких, не ревних працівників, а просто й тільки грішників. Навіщо ж тоді витрачати наш час і сили, намагаючись створити право, яке зрештою зовсім не право, а лише перешкода?

Доки наша увага звернена на нас самих і на наші власні переживання, вона відвернута від Господа. Це простий здоровий глузд. Як я вже казала в іншому місці, ми можемо бачити лише те, на що дивимося, і доки ми дивимося на себе, ми просто не можемо «бачити Бога». Не те щоб Він ховався; Він завжди тут, на виду в усіх, хто дивиться на Нього. Але якщо ми дивимося в інший бік, нам не варто сподіватися побачити Його.

Можливо, у минулому наші очі були так виключно зосереджені на нас самих, що всі наші внутрішні питання стосувалися лише нашого власного стану: Чи досить гаряча моя любов до Бога? Чи досить я ревний? Чи такі мої почуття до Нього, якими мають бути? Чи досить у мене запалу? Чи відчуваю я свою потребу так, як слід? Ми були нещасні, бо ніколи не могли задовільно відповісти на ці питання. Хоч ми цього й не знаємо, це була милість, що ми ніколи не могли відповісти на них задовільно; бо якби змогли, наше «я» роздулося б, і ми сповнилися б самовихваляння й гордості.

Якщо ми хочемо бачити Бога, наші внутрішні питання мають стосуватися Його, а не нас самих. Що Бог відчуває до мене? Чи досить гаряча Його любов до мене? Чи досить у Нього запалу? Чи досить глибоко Він відчуває мою потребу? Чи досить Він ревний? Хоч декому ці питання можуть видатися непоштивими, вони просто відображають сумніви й страхи багатьох нерішучих сердець. Досить лише поставити їх, щоб довести, що справжня непоштивість — саме ці сумніви й страхи. Ми всі знаємо, якими були б переможні відповіді на такі питання. Жоден сумнів не встояв би перед їхнім свідченням, і душа, яка чесно ставить ці питання й відповідає на них, прийде до глибокого й цілковитого переконання, що Бог є — і мусить бути — достатнім.

«Все бо ваше», — проголошує апостол: «Чи то Павел, чи Аполос, чи Кифа, чи сьвіт, чи життє, чи смерть, чи теперішнє, чи будуче, — все ваше, ви ж Христові, а Христос Божий.» (1 Коринтян 3:21-23) Неможливо, щоб якесь твердження було більш всеохопним. Усе ваше, бо ви належите Христові, — не тому, що ви такі добрі чи гідні, а просто й тільки тому, що ви належите Христові. Усе, чого ми потребуємо, — частина нашої спадщини в Ньому, і воно лише чекає, щоб ми його забрали. Хоч якими великими були б наші потреби й труднощі, у цьому «все» є запас, що «геть більш над усе, чого просимо або думаємо» (Єфесян 3:20).

Через те, що Він існує, усе мусить іти для нас добре. Через те, що існує мати, усе мусить іти добре для її дітей, наскільки це в її силах; і наскільки ж безмежно більше це правдиве щодо Господа.

Для дитини за всім, що змінюється, стоїть один незмінний факт — існування матері. Доки мати жива, про дитину мусять дбати; і доки живе Бог, про Його дітей так само мусять дбати. Що ж іще Він міг би робити, будучи Тим, Хто Він є? Недбалість, байдужість, забудькуватість і незнання для Нього неможливі. Він знає все, Він дбає про все, Він може впоратися з усім, і Він любить нас. Чого ще ми могли б просити?

Божі святі в усі віки знали це і усвідомлювали, що Бога їм досить. Йов сказав із глибини скорбот і випробувань, з якими мало хто може зрівнятися: «Ось, він убиває мене, та я не перестану надїятись» (Йова 13:15) Давид міг сказати в мить найгострішої муки: «Хоч би я ходив по долинї тїни смертної, то не боюся жадного лиха, ти бо єси зо мною; твоя палиця і підпора дає менї духа.» (Псальма 23:4) І ще він міг сказати: «Бог нам прибіжище і сила, поміч скора в нещастях. Тому не злякаємось, хоч би земля зворушилась і гори захитались серед моря. Хоч би ревіли і пінились поводї його, гори тряслись від його досади.… Бог серед него, він не захитається; Бог допоможе йому, як настане ранок.» (Псальма 46:1-3, 5) Павло міг переможно сказати серед багатьох тяжких випробувань: «Упевнив ся бо я, що нї смерть, нї життє, нї ангели, нї князївства, нї сили, нї теперішнє, нї будуче, нї висота, нї глибина, нї инше яке твориво не возможе нас розлучити від любови Божої, що в Христї Ісусї, Господї нашім.» (Римлян 8:38-39) Тож ви, сповнені сумнівів і смутку християнські серця, у світлі всього, що ми дізналися про Бога всякої втіхи, — хіба не можете ви усвідомити разом з Йовом, Давидом, Павлом і святими всіх віків, що для того, щоб угамувати всі ваші страхи, не потрібно нічого, крім одного: що Бог є? Саме Його існування — уся запорука, якої потребує ваша потреба, щоб напевно знайти полегшення. Ніщо не може розлучити вас з Його любов’ю — зовсім ніщо. Тут передбачено кожну можливу ситуацію, і жодна з них не може розлучити вас з любов’ю Божою, що в Христі Ісусі, Господі нашім.

Після такого проголошення, як це, хто з нас посміє сумніватися в Божій любові чи ставити її під сумнів? А що Він любить нас, Він не може існувати й не допомагати нам. Хіба ми не знаємо з власного досвіду, як любов мусить виливатися в благословеннях тим, кого любить? Хіба не можемо ми зрозуміти, що Бог, Який є любов, — Який, так би мовити, зітканий з любові, — просто не може не благословляти нас? Нам не треба благати Його благословити нас; Він просто не може інакше.

Тож Бога досить; Бога досить для цього життя, і Бога досить для вічності. БОГА ДОСИТЬ!

«Лише сидіти й думати про Бога — о, що за радість це!

Ту думку думать, Ім’я шептать — нема на землі блаженства вищого».

КІНЕЦЬ

Назад