Розділ 15 · 15 хв читання · 19 хв слухання
Подяка проти нарікання
«За все дякуйте: така бо воля Божа в Христї Ісусї про вас.» (1 Солунян 5:18).
Подяка і нарікання — дві протилежні постави. Душа, що дякує, знаходить утіху в усьому; душа, що нарікає, не знаходить утіхи ні в чому.
Божа заповідь звучить так: «За все дякуйте». Це беззастережна заповідь. Якщо ми хочемо слухатися Бога, нам просто треба дякувати за все. Обійти цього не вдасться. Проте багато християн вважають це «порадою досконалості», якої звичайна плоть і кров ніколи не досягне. Самі того не помічаючи, вони змінюють слова: замість «дякуйте» — «скоріться», а замість «за все» — «за дещо».
Вони міркують: «Якби все приходило просто від Бога, я, може, й дякував би, але здебільшого все приходить через людей або через гріх». На це я відповідаю: ми не завжди можемо дякувати за самі речі, але завжди можемо дякувати за Божу любов у цих речах. Він десь у них присутній і змушує навіть найтяжче співдіяти нам на добро. Віра ніколи не бачить «другорядних причин» (людей чи помилок, що ранять нас); вона бачить тільки Божу руку за ними. Коли наслідки випробування доходять до нас, вони вже стали Божою волею для нас і їх треба прийняти з Його рук.
Ілюстрацією цього є історія Йосипа. Ніщо не здавалося б більш противним Божій волі, ніж те, що рідні брати продали його в рабство. Проте якби він знав кінець від початку, то був би сповнений подяки. Його рабство стало прямими дверима до найбільших благословень у його житті. Наприкінці Йосип міг сказати: «Хоч ви змовлялись проти мене, та Бог те обернув на добре» (1 Мойсея 50:20). Для тілесного ока його відіслали до Єгипту брати; для ока віри — «послав мене Бог» (1 Мойсея 45:7).
Пам’ятаю випробування у власному житті, яке спричинила інша людина. Я була сповнена гіркого бунту й не бачила нічого, за що можна дякувати. Але саме це випробування принесло найбагатші благословення мого життя. Якби ж тоді мені вистачило віри подякувати від самого початку, скількох смутків я уникла б!
Боюся, що найвище, до чого доходить багато християн, — це «старання змиритися» з тим, чого вони не можуть змінити. Подяка для них — майже невідома вправа. У світі вважається неввічливим прийняти добро й не сказати «дякую»; не розумію, чому це не так само неввічливо щодо Бога. Нам і на думку не спаде не написати подячної записки другові за дрібний подарунок, а Богові ми не дякуємо за незліченні добродійства, якими Він нас обсипає.
Гірше того, багато хто дозволяє собі нарікати й ремствувати. Нам сказано: «Люде нарікали так, що опротивіло Господеві; і як почув Господь наріканнє, запалав гнїв його» (4 Мойсея 11:1). Нас спокушає думка, що наше «духовне» нарікання Йому не неприємне — що це ознака ревності чи глибокого прозріння. Але нарікання — протилежність тієї віри, яка подобається Богові.
Та нарікання завжди однакове — у справах земних чи духовних. У ньому завжди є елемент засудження. За Вебстером, нарікати означає «висувати звинувачення чи закид». Це не просто неприязнь до того, що нам доводиться нести; це засудження сили, що стоїть за ним. Якщо ми уважно дослідимо глибину своїх нарікань, то здебільшого побачимо, що в їхній основі лежить приховане засудження Бога. Потай ми відчуваємо, ніби Він винен, і подумки висуваємо Йому звинувачення.
Подяка ж, навпаки, завжди містить хвалу Дарувальникові. Чи помічали ви, як часто Біблія закликає нас «хвалити Господа»? Це була головна частина Ізраїлевого богослужіння: «Хвалїте Господа, благий бо Господь; сьпівайте псальми імени його, воно бо любе.» (Псальма 135:3). Думаю, якби ми порахували, то знайшли б більше заповідей дякувати «всякого часу за все», ніж будь-яких інших. Очевидно, Господь любить, коли Йому дякують і Його хвалять, так само як і ми. Це приносить Йому справжню радість, а коли ми не дякуємо Йому за Його «добре даяннє і всякий звершений дар» (Якова 1:17), це ранить Його серце — так само як ранить наше, коли рідні не цінують того, що ми їм даруємо.
Коли апостол закликає нас бути «послїдувателями Божими, як любі дїти», він додає й це: «дякуючи всякого часу за все в імя Господа нашого Ісуса Христа Богові і Отцеві» (Єфесян 5:1, 20). «всякого часу за все» — це всеосяжний вислів. Він мусить означати, що в нашому житті немає нічого — хоч би яким шляхом воно прийшло, — що не містило б прихованого Божого благословення.
Апостол каже нам: «Всяке створіннє Боже добре і нїщо не гидке, коли з подякою приймаємо» (1 Тимотея 4:4). Але важко повірити, що речі добрі, коли вони такими не виглядають. Часто Божі дари здаються прокляттям тим, хто бачить лише поверхню.
Скільки разів ми дивилися на «добре даяннє» як на прокляття? За скільки дарів ми дякували собі, друзям чи обставинам, не заглянувши поза земних дарувальників до Небесного Дарувальника? Це наче подякувати посланцеві, але так і не передати слова вдячності другові, який надіслав подарунок.
Навіть коли ми усвідомлюємо, що все походить від Бога, важко дякувати Йому за те, що завдає болю. Проте ми дякуємо вправному лікареві за лікування, навіть суворе. Чи не повинні ми так само дякувати нашому Божественному Лікареві, коли Він дає нам гірку ліку, щоб вилікувати духовну недугу, або робить болісну операцію, щоб позбавити нас чогось шкідливого?
Замість дякувати Йому, ми нарікаємо. І свої нарікання ми зазвичай спрямовуємо не проти Лікаря, а проти «пляшечки», в якій Він надіслав ліки. Ця «пляшечка» — здебільшого людина, чия нелюб’язність чи недбалість спричинила наше страждання, — але вона лише «другорядна причина», якою Бог скористався для нашого зцілення. Здоровий глузд підказує, що безглуздо лаяти пляшечку з ліками; так само безглуздо лаяти «другорядні причини», покликані навчити наші душі.
Коли ізраїльтяни мандрували пустелею, «нарекала вся громада Ізраїльська на Мойсея та Арона» (2 Мойсея 16:2). Але насправді вони нарікали на Бога, бо це Він їх туди привів. Псалмоспівець називає це так: «говорили вони проти Бога» (Псальма 78:19). Божественна історія не зважає на другорядні причини; вона йде просто до справжньої Причини, що стоїть за ними.
Отже, можемо твердо вирішити: всяке нарікання — це говоріння «проти Бога». Другорядні причини безсилі діяти без Божого дозволу; а те, що Він дозволяє, стає Його розпорядженням. Господь гнівався на тих, хто нарікав, «бо не вірили вони Богові, і не вповали на спасеннє його» (Псальма 78:22). По суті, всяке нарікання означає, що ми не вповаємо на Його спасіння.
Псалмоспівець каже: «Буду прославляти імя Боже піснями, величати його хвалою. Буде се любійше Господеві над бики, над теля рогате» (Псальма 69:30-31). Багато хто готовий принести велику жертву, але трохи щирої хвали Йому було б миліше.
Біблія називає її «жертвою подячною» (3 Мойсея 7:12). Це акт поклоніння. «Нехай принесуть жертву хвали, і піснями прославлять дїла його!» (Псальма 107:22). Принести таку жертву легко, і все ж, якби молитви християн записати лише за один день, боюся, ми побачили б — як і з десятьма прокаженими, — що дев’ятеро з десяти не принесли щирої подяки.
Наш Господь засмутився через тих невдячних прокажених: «Чи не десять очистились? девять же де?
Не знайшлись, щоб вернувшись оддати славу Богу, тільки чужоземець сей?» (Луки 17:17-18). Чи не спитає Він того самого й у нас? Ми дивуємося їхній невдячності, але що ж наша? Хіба ми не проходимо повз незліченні благословення, втупившись у свої «втрати», аж поки ними не заповниться весь наш обрій?
Як це, мабуть, засмучує Господа, ми можемо судити з власних почуттів. Дитина, що нарікає на те, чим забезпечили її батьки, ранить батьківське серце часто понад усякі слова. Усі ми знаємо людей, які вічно нарікають: їм ніщо не до вподоби, і жодної доброти вони ніколи не цінують.
Ми знаємо, як незатишно нам у їхньому товаристві, і, навпаки, як світлішає життя поруч із тим, хто в усьому, що приходить, знаходить щось приємне. Вірю, що бурчання тих, кого люди люблять, завдає людським серцям набагато більше страждання, ніж ми уявляємо; і вірю, що безперестанне ремствування дітей завдає серцю нашого Небесного Отця ран, про які ми й не здогадуємося.
Як часто про вередливих людей кажуть: «Невже їм ніщо ніколи не догодить?» І як часто, мабуть, Бог відвертається, засмучений нашими нареканнями, тоді як Його любов щедро вилилася на нас у незліченних благословеннях. Іноді я думала, що якби ми це усвідомлювали, то стримували б свою надмірну скорботу навіть через втрату тих, кого любимо, і намагалися б заради Нього бути бадьорими й задоволеними навіть у своїй самотності.
Пам’ятаю, як чула про дівчинку, якій робили дуже болісну процедуру. Лікарі боялися її крику, але, на їхній подив, у неї не вирвалося навіть стогону. Вона просто усміхалася батькові. Коли її спитали, як їй це вдалося, вона сказала: «Я знала, як сильно тато мене любить, і знала, як він страждатиме, якщо побачить, що я страждаю, тож я старалася це приховати; і я усміхалася, щоб він думав, ніби мені байдуже». Чи може хтось із нас зробити так для нашого Небесного Отця?
Йов був великим нарікальником, і можна подумати, що мав на те вагому причину. Він сказав: «Омерзїло душі моїй життє моє; то ж дам я волю смуткові мойму; говорити му в горю душі моєї» (Йова 10:1). Важко йому дивуватися. Проте якби він міг побачити Божий бік справи, то знав би, що його біди були допущені з найніжнішої любові, щоб дати йому таке одкровення Бога, якого він не міг би здобути жодним іншим способом. Якби він бачив кінець від початку, то місце нарікання заступила б подяка.
Ізраїльтяни завжди нарікали. Вони нарікали, коли не мали води, а коли воду дали, нарікали, що вона гірка. Ми робимо те саме, коли наша духовна «вода» здається гіркою — коли релігійні вправи видаються нудними й не дають задоволення. Ми покидаємо Його, «криницю води живої», а потім нарікаємо, що «дїраві колодязї», які ми «повирубували собі», «не держать води» (Еремії 2:13).
Ізраїльтяни нарікали на їжу, боячись голодної смерті, а коли дано манну, знову нарікали, бо, мовляв, «опротивіла нам вже тая нїкчемна пожива» (4 Мойсея 21:5). Ми теж нарікаємо на свою духовну їжу — що проповідник нас не «годує» чи що ми не маємо тих привілеїв, які мають інші. Ми просимо хліба, а тоді нарікаємо, що Він дав нам камінь. Але наш Божественний Учитель знає, яка їжа й питво найкращі для нас. Дивно те, що ми не здатні повірити, не чекаючи кінця, що Пастир знає, яке пасовище найкраще.
Чудову ілюстрацію дає Йона. Його подячна молитва прозвучала «з черева преисподньої»: «В смутку мойму покликнув я до Господа, й він вислухав мене… Я же голосом похвали принесу тобі жертву» (Йони 2:2, 9). Жодна глибина нещастя не завелика для жертви подяки. Ми дякуємо Богові не за нещастя, а в нещасті, знаючи, що Він поруч, щоб допомогти й благословити.
Ми дякуємо Господеві не тому, що речі добрі, а тому, що Він добрий. Ми не досить мудрі, щоб судити, чи якась обставина сама по собі є радістю чи смутком, але знаємо: Його доброта запевняє, що все, що Він дозволяє, мусить бути для нашого остаточного добра.
У брошурі «Місійна скринька місіс Пікетт» жінці, яка все життя нарікала, запропонували класти пенні в скриньку за кожне добродійство, яке вона в себе відкриє. Вона розповідала: «„Великі ж у мене добродійства!“ — кажу я… „Мабуть, язичникам від мене небагато перепаде“. І вирішила я рахувати, аби тільки показати собі, як мало в мене того є».
Але, сидячи на своєму ґанку й слухаючи про жінок в інших краях, яких морять голодом і кривдять, вона вигукнула: «Ну, хай я й удова, а все ж дякую, що живу там, де можу сама заробити собі на хліб!» Племінниця сказала їй, що це її перше добродійство. Вона вкинула пенні. Потім ще одне — за те, що вона не китаянка. Потім продала трохи яєць — «пенні з яєчок», — а коли спробувала сказати, що це не Господнє добродійство, племінниця заспівала: «Божа благодать — єдина благодать, і всяка благодать — то благодать Божа».
Невдовзі вона вже сама шукала, за що бути вдячною, і скринька, коли її потрусити, деренчала вже далеко не так, як колись.
Є Псалом, який я називаю нашим Псалмом добродійств. Це 103-й; він перелічує деякі добродійства, якими нас обдарував Господь, і закликає нас не забувати їх. «Прославляй, душе моя, Господа, і не забудь усї добродїйства його!» (Псальма 103:2). Скринька добродійств навчила нашу дорогу сестру дечого зі значення цього Псалма. Усе життя вона забувала добродійства, якими обдарував її Господь, а тепер почала їх пам’ятати.
А чи почали ми пам’ятати свої?
Якби впродовж минулого року ми вели рахунок тих добродійств, за які справді подякували, — цікаво, скільки пенні було б у наших скриньках?
На місійних зібраннях ми іноді співаємо подячний гімн із приспівом: «Лічи благословення, називай їх по одному, — і здивуєшся, скільки вчинив Господь». І часом я питала себе, чи хтось із нас, хто так щиро його співав, вів бодай найменший облік своїх благословень, чи хоча б знав, що вони в нього є.
Бо біда в тому, що дуже часто Божі дари приходять до нас загорнуті в таку грубу обгортку, що нас спокушає відкинути їх як нікчемні; або посланці, які їх приносять, з’являються в личині ворогів, і нам хочеться зачинити перед ними двері й не впустити їх. Але ми втрачаємо набагато більше, ніж знаємо, коли відкидаємо навіть найнеймовірніший із них.
«Зло — лише раб добра, а смуток — слуга радості; і безумна та душа, що їжі не приймає від найнижчого з Божих слуг».
Нам велено входити у ворота його з хвалою, у двори його з піснями похвальними, і я переконана, що подяка — це ключ, який відчиняє ці ворота швидше, ніж будь-що інше. Спробуйте, дорогий читачу. Наступного разу, коли почуватиметеся мертвим, холодним і пригніченим, почніть хвалити Господа й дякувати Йому. Перелічіть собі добродійства, якими Він вас обдарував, і щиро подякуйте Йому за кожне — і побачите, чи не почне підійматися ваш дух і зігріватися серце. Може, часом ви почуватиметеся надто зневіреним, щоб молитися; тоді спробуйте замість того дякувати — і незчуєтеся, як «зрадієте» в безлічі Його милостей і ніжного милосердя.
Одна моя приятелька розповідала, що її синок якось увечері навідріз відмовився молитися. Він сказав, що в усьому світі немає жодної речі, якої він хотів би, і не бачить сенсу просити того, чого не хоче. Матері спала на думку щаслива думка, і вона сказала: «Ну що ж, Чарлі, тоді давай подякуємо за все, що в тебе є». Ця ідея сподобалася дитині, він охоче став на коліна й почав дякувати. Він дякував Богові за свої кульки, і за нову дзиґу, яку йому щойно подарували, і за свої міцні ноги, що можуть бігати так далеко, і за те, що він не сліпий, як один знайомий хлопчик, і за доброго тата й маму, і за своє гарне ліжко, і за одне благословення за іншим, аж поки список не став такий довгий, що він нарешті сказав: мабуть, він ніколи не закінчить. А коли вони нарешті підвелися з колін, він сказав матері, сяючи від щастя: «Ой, мамо, я ніколи раніше не знав, який Бог чудовий-пречудовий!» І я вірю: якби ми іноді наслідували приклад цього хлопчика, то й ми, як ніколи раніше, пізнали б доброту нашого Бога.
Дуже вражає, наскільки причетна була подяка до будівництва Храму.
Коли зібрали скарби для Храму, Давид подякував Господеві за те, що дав їм змогу це зробити. Коли Храм було завершено, вони знову дякували. І тоді сталося дивовижне, бо коли всї як один трубили й сьпівали, видаючи неначе один голос на хвалу й славу Господа … тодї дом, дом Господнїй сповнився облаком, і не змогли сьвященники стояти на службі задля хмари, бо слава Господня сповнила дом Божий. Коли народ хвалив і дякував, тоді дім сповнився славою Господньою. І можемо бути певні: наші серця не частіше сповнюються «славою Господньою» саме тому, що ми не досить часто підносимо свій голос, хвалячи Його й дякуючи Йому.
Якщо подяка — це шлях, що відчиняє ворота Господні, то нарікання, навпаки, ці ворота зачиняє. Юда наводить пророцтво Еноха про тих, хто ремствує: «зробити суд над усїма, і докорити між ними усїх безбожних, за всї дїла безбожностї їх, що безбожно накоїли, і за всї жорстокостї, що говорили проти Нього грішники безбожні. Се миркачі, докорителї, що ходять по хотїнню своєму» (Юди 1:15-16). Ті, кого названо «миркачі» і «докорителї», у своїх нареканнях говорять проти Господа більше того, що Біблія називає «жорстокостї», ніж хотіли б визнати чи ніж захочуть зустрітися з ними в останній день. І не дивно, що наслідком стає Божий суд, а не «слава Божа».
Шкода, що мені бракує місця, щоб навести всі біблійні уривки про подяку й хвалу Господеві. Можна сміливо сказати, що їх сотні й сотні; і дивовижно, як їх могли так уперто оминати. Прошу вас, прочитайте сім останніх Псалмів і подумайте, що ви про них скажете. Вони просто переповнені переліком того, за що Псалмоспівець закликає нас дякувати; і все це стосується Божого характеру й Божих шляхів, про які ми не сміємо сперечатися. Здебільшого це не наші особисті благословення, а спільні, що належать усьому людству й містять у собі кожне особисте благословення, якого ми можемо потребувати. Але це благословення, про які ми постійно забуваємо, бо сприймаємо їх як належне, ледве помічаємо, що вони є, і ніколи за них не дякуємо.
Але Псалмоспівець умів «лічити благословення й називати їх по одному», і хоче, щоб і ми робили так само. Спробуйте, дорогий читачу, і ви справді здивуєтеся, побачивши, скільки вчинив Господь. Пройдіть ці Псалми вірш за віршем, благословення за благословенням, і подивіться, чи не доведеться вам, як хлопчикові з нашої історії, визнати, що ви ніколи раніше не знали, «який Бог чудовий».
Останній вірш Книги Псалмів у зв’язку з видінням Йоана в Книзі Одкриття дуже знаменний. Псалмоспівець каже: «Все, що дише, да хвалить Господа!» (Псальма 150:6). А в Книзі Одкриття Йоан, який називає себе так: «брат вам, і спільник у горю», розповідає нам, що чув, як це звершується: «І всяке створіннє, що в небі, і на землї, і під землею, і що на морю, і все, що в них, чув я, що говорило: „Сидячому на престолї і Агнцеві благословеннє, і честь, і слава і держава по вічні віки“» (Одкриттє 5:13). Час всесвітньої хвали неодмінно колись настане. Почнімо ж робити свою частку вже тепер.
Я чула колись про одного невдоволеного чоловіка, вічного нарікальника, який, на великий подив друзів, став світлим і щасливим, сповненим подяки. Поспостерігавши за ним якийсь час і переконавшись, що зміна тривка, вони спитали, що сталося. «О, — відповів він, — я змінив місце проживання. Колись я жив у провулку Буркотіння, а тепер переїхав на площу Подяки, і бачу, що я такий багатий на благословення, що завжди щасливий».
Чи не зробить кожен із нас цей переїзд просто тепер?