Розділ 14 · 11 хв читання · 14 хв слухання
Клич віри
«…ввесь люд, скоро почує трубний голос, нехай загукає боєвим гуком; тодї мури міста впадуть руїною» (Ісуса Навина 6:5).
Клич непохитної віри цілковито протилежний стогонам хиткої віри чи голосінню знеохоченого серця. В історії Ізраїлю народ часто вдавався до голосіння собі на погибель; але одного разу він видав величний клич, що приніс славну перемогу.
Це сталося після того, як вони перейшли Йордан. Бог сказав Ісусові Навину: «Усяке місце, де ступите підошвою ноги вашої, надїлю вам» (Ісуса Навина 1:3). Вони ввійшли в землю, сподіваючись заволодіти нею, але відразу опинилися віч-на-віч з Єрихоном — одним із тих міст, про які сказано: «міста великі і утверджені під небо». Для тілесного ока не було жодної можливості його здобути.
Але Господь сказав: дивись, Я віддав Єрихон у твою руку (Ісуса Навина 6:2). Він не сказав «Я дам», а «Я віддав». Місто вже належало їм; їх лише кликали заволодіти ним. Божий план був дивний: після обходів і сурмління труб «нехай загукає боєвим гуком; тодї мури міста впадуть руїною».
Сталося так, як сказав Господь. Ісус Навин сказав народові: «Здиймайте гук, бо Господь піддав вам місто» (Ісуса Навина 6:16). Коли вони загукали, мури впали руїною. Ніхто не думає, що мури впали від шуму їхнього крику. Таємниця полягала в тому, що це був клич віри, яка насмілилася, спираючись лише на Боже слово, проголосити перемогу, коли ще не було жодних її ознак.
Віра вважала Боже слово правдивим. Невірство могло б сказати: «Почекаймо з кличем, доки мури справді впадуть, щоб не виглядати дурнями». Але віра посміялася з такої «розважливості» і видала клич перемоги, коли мури ще стояли. «Вірою стїни Єрихонські попадали, після семидневних обходин» (Євреїв 11:30).
«Віра, могутня віра обітницю бачить І лиш на неї зорить; Сміється з неможливого І кличе: „Це станеться!“»
Інший приклад — Йосафат. Велике військо пішло на нього, і він усвідомив, що в нього «нема сили» і він не знає, «що робити». Він не марнував часу на воєнні машини; він «обернув своє лице шукати Господа» (2 Паралипоменон 20:3). Він став перед народом і молився: «в нас нема сили проти товпи сієї великої... ми не відаємо, що робити, а тілько до тебе очі наші» (2 Паралипоменон 20:12).
Господь відповів: «Не бійтесь і не лякайтесь сієї великої орди, бо не ваша се війна, а Божа... Не ви будете битись сим разом; ви виступіть, стійте та дивіться на спасеннє Господнє для вас» (2 Паралипоменон 20:15, 17).
Без тіні сумніву Йосафат і сини Ізраїлеві повірили Господньому слову і відразу почали наперед хвалити Його за перемогу, яка, вони були певні, мала прийти. Наступного ранку вони встали рано і вийшли назустріч ворогові. Йосафат, замість того щоб закликати їх дбати про зброю і бути хоробрими в бою, як зробив би звичайний полководець, просто закликав їх мати відважну віру. «Слухайте мене, Юдеї та й ви осадники Ерусалиму!
Майте віру в Господа, Бога вашого, й будьте безпечні; йміть віри пророкам його, а пощаститься вам» (2 Паралипоменон 20:20).
Тоді Йосафат порадився з народом; і оскільки їхня віра виявилася рівною його вірі, вони поставили співців, щоб ті йшли поперед війська і співали хвалу, коли воно виступало назустріч ворогові. І сталося, що коли вони почали співати й хвалити, Господь наслав засідку на ворогів, і ті повбивали одні одних. Коли сини Ізраїлеві прийшли до сторожової вежі в пустині, звідки могли бачити велике військо, що пішло на них, — «аж ось — по землї лежать самі трупи, нїхто не зістався» (2 Паралипоменон 20:24).
Завдяки цьому дивовижному способу ведення війни вони стали навіть «більш ніж переможцями»; бо «три дні забірали вони, здобуток, так богато його було» (2 Паралипоменон 20:25).
Бій Давида з Голіатом — ще один приклад такого способу перемоги. Для тілесного ока Давид не мав жодних шансів перемогти могутнього велетня, що зневажав війська Ізраїлю. Але Давид, дивлячись оком віри, бачив невидимі Божі сили, що билися на його боці. Коли Саул сказав йому: «Не тобі виходити проти сього Филистія, щоб із ним битись, бо ти ще хлопець, а він вояка з молодощів», — Давид твердо стояв у своїй вірі. Перелічивши свої минулі визволення, він спокійно сказав: «Господь, що рятував мене із левиних і ведмежих лаб, вирятує мене й з рук сього Филистія» (1 Самуїлова 17:33, 37).
Саул, почасти переконаний цією сильною вірою, сказав: «Йди, і нехай Господь буде з тобою!» Однак він не міг цілком відмовитися від довіри до своєї звичної зброї; він озброїв Давида мідним шоломом, панцером і власним могутнім мечем. Давид «силкувавсь ходити», але марно, бо не звик до них. Він зняв їх і взяв натомість просту зброю, яку Господь благословляв раніше: свою палицю, свою пращу і п’ять гладеньких каменів з потоку. Так озброєний, він наблизився до велетня.
Коли велетень побачив юнака, що прийшов з ним битися, він погордував ним і зневажливо сказав: «Ходи сюди і віддам я тїло твоє птаству під небом та звіррю польовому» (1 Самуїлова 17:44). Для тілесного ока здавалося, що це неминуче кінець такого нерівного бою. Але Давидова віра восторжествувала, і він видав клич перемоги ще до того, як бій почався. «Ти йдеш на мене з мечем, списом і щитом, — сказав він, — я ж ійду на тебе в імя Господа Саваота, в імя Бога війск Ізраїлських, що ти зневажав. У сей день оддасть тебе Господь менї в руки... і зрозуміє вся земля, що є Бог ув Ізраїлї; І взнає ввесь сей збір, що не мечем та списом спасає Господь, бо се війна Господня, і він оддасть вас нам у руки» (1 Самуїлова 17:45-47).
Що міг вдіяти навіть велетень перед такою вірою? Кожне слово того переможного клича справдилося, і могутнього ворога було віддано в руки юнака, яким він погордував. І так буде завжди. Ніщо не встоїть перед переможною вірою, що єднає себе зі всемогутністю. Бо «ся побіда, побідивша сьвіт, віра наша» (1 Йоана 5:4).
Таємниця кожної успішної війни криється в цьому кличі віри. Це таємниця, незбагненна для тих, хто нічого не знає про невидиму Божу силу, що чекає на вимоги віри; таємниця, яка завжди здаватиметься вершиною безглуздя тим, хто її не розуміє.
Усі ми покликані бути, «яко добрий воїн Ісуса Христа» (2 Тимотея 2:3), і виконати заклик: «Борись доброю боротьбою віри» (1 Тимотея 6:12) — проти гірших ворогів, ніж ті, що нападали на ізраїльтян. Наші вороги — внутрішні, і велетень, що зневажає нас, — це сила наших спокус і безсилля нашої власної сили їм опиратися. Це важка і часто знеохочувальна боротьба.
Багато Божих дітей грішили, каялися й вирішували виправитися так часто, що не бачать жодної надії на перемогу. Вони ненавидять гріх і люблять праведність, але «доброго, що хочу, не роблю, а чого не хочу, лихого, те роблю» (Римлян 7:19). Мовою апостола, вони бачать закон у своїх членах, що воює проти закону їхнього розуму. Вони знають, що повинні перемагати, але не знають як. Саме для таких людей написано цей розділ. Якщо вони відкриють таємницю цього клича віри, вони знатимуть як, бо він ніколи не перестає приносити перемогу.
У Йоана 16:33 наш Господь відкриває підставу цього переможного клича: «тільки ж бодріть ся: я побідив сьвіт». Не «Я переможу», а «я побідив». Це вже зроблено; нам треба лише ввійти в його силу. Ісус Навин не сказав: «Здиймайте гук, бо Господь дасть вам місто», а сказав: «Здиймайте гук, бо Господь піддав вам місто» (Ісуса Навина 6:16). Мабуть, Ісусові Навину знадобилася вся його воля, щоб так заявити, коли мури міста ще стояли такі ж масивні, як завжди. Але Бог був для Ісуса Навина реальністю, і він не боявся проголосити перемогу раніше, ніж її стало видно.
Велика різниця між словами «Господь дасть» і «Господь дав». Перемогу, обіцяну в майбутньому, можуть затримати тисячі речей, але перемогу, вже здобуту, неможливо скасувати. Коли наш Господь запевняє нас, що Він уже переміг світ, Він дає певну основу для переможного клича. Відтепер сили гріха — переможений ворог. Якщо ми віримо словам Христа, ми можемо зустрічати їх без страху, бо нас зроблено більш ніж переможцями: «ми побіждаємо через Возлюбившого нас» (Римлян 8:37).
Загальновідомо, що доки переможене військо може тримати свою поразку в таємниці, воно ще здатне чинити якийсь опір. Але щойно воно дізнається, що про його поразку знають, воно зовсім падає духом і не має іншого виходу, як відступати. Таємниця ось у чому: ми повинні зустрічати гріх не як ворога, якого ще належить перемогти, а як уже переможеного. Коли Рахав допомогла розвідникам утекти, вона визнала: «Я добре знаю, що Господь надїлив сю землю вам... всї осадники сієї землї помлїли перед вами» (Ісуса Навина 2:9). Якби ми мали очі, щоб бачити невидиме царство зла, я вірю, ми виявили б, що жах напав на всі сили тієї області і що в кожній людині віри вони бачать переможного завойовника.
Одна знайома мені християнка, на яку страшенно наступали спокуси, почула про цю таємницю. Це відразу переконало її, і вона вийшла на новий бій з певністю вже здобутої перемоги. Згодом вона розповідала, що їй ніби чулося, як спокусник, крадькома відступаючи, каже: «На жаль! Вона відкрила таємницю. Вона знає, що я вже переможений ворог!»
Нам сказано: «На се явив ся Син Божий, щоб зруйновати дїла диявола» (1 Йоана 3:8); і ще: «Він явив ся, щоб гріхи наші взяти» (1 Йоана 3:5); і: «нинї раз у концї віків явив ся на знївеченнє гріха жертвою своєю» (Євреїв 9:26).
Ми мусимо прийняти як факт, що гріх для нас — переможений ворог. Якщо наша віра вхопиться за це, і ми послухаємося слова апостола: «думайте, що ви мертві вже гріху» (Римлян 6:11), — і насмілимося піднести клич перемоги, коли приходить спокуса, — ми побачимо, що кожен мур упаде руїною!
Наші вороги — «велетні» тепер так само, як були за днів Ізраїлю, і міста, великі, як Єрихон, стоять проти нас. Як і ізраїльтяни, ми не маємо людської зброї, щоб перемогти. Ми маємо одягнутися «у всю зброю Божу» (Єфесян 6:11). Наш щит — той самий невидимий щит віри, а наш меч — «меч духовний, котрий єсть слово Боже» (Єфесян 6:17). Але який інший зазвичай наш спосіб ведення війни! Замість переможного клича ми зустрічаємо спокуси кволими постановами, марними доводами або розпачливими молитвами. «Господи, спаси мене!» — волаємо ми.
Коли визволення, здається, не приходить і ми зазнаємо поразки, ми волаємо, що Бог нас підвів. Але те, що нам слід робити, — це визнати гріх переможеним ворогом і зустріти його кличем перемоги.
Там, де раніше ми молилися, щоб Господь спас нас, тепер ми мусимо стверджувати, що Він спасає нас, і спасає тепер. Ми мусимо замінити слово «спаси» на «спасає» і поставити його в теперішньому часі.
Мури можуть здаватися такими ж високими, як завжди, і розважливість може казати, що кликати небезпечно, доки перемогу не здобуто. Але віра, яка посеред спокуси може кликати: «Ісус спасає мене; Він спасає мене тепер!» — це віра, що здобуде славну й швидку перемогу.
Багато Божих дітей випробували цей спосіб і переконалися, що він діє далеко понад їхні сподівання.
Спокуси налітали, мов повінь, — спокуси до дратівливості, лихих думок, гіркоти духу чи тисячі інших речей. Вони бачили небезпеку, і їхні почуття проголошували, що немає надії на порятунок.
Але їхня віра вхопилася за великий факт, що Христос переміг. Вони втупили погляд у невидиму силу Божого спасіння і видали свій клич перемоги: «Господь спасає! Він спасає мене тепер! Я побіждаю через Возлюбившого мене!» (Римлян 8:37). Наслідком завжди є славна перемога.
Часом може здаватися настільки неможливим, що Господь може спасти, що слова не хочуть «вимовлятися самі» всередині. Тоді їх доводиться казати вголос, змушуючи свої уста вимовляти їх знову і знову, заплющуючи очі й затуляючи вуха від кожного навіювання сумніву. Ці визнання віри спершу часто здаються «неправдивими», бо причини для зневіри видаються такими реальними. Але невидимі факти правдивіші за видимі. Якщо непохитно триматися віри, ці факти неодмінно доведуть себе. «По вірі вашій нехай станеть ся вам» (Маттея 9:29). Коли ми видаємо клич віри, Господь незмінно дає перемогу віри.
Я колись знала одного візника-християнина (тобто фурмана), що мав від природи запальну вдачу. У щоденній праці серед безбожних товаришів він тяжко спокушався дати їй волю. Він хоробро боровся, але марно. Одного ранку він у розпачі сказав своєму пасторові: «Чи не можете ви вказати мені якогось короткого шляху до перемоги — чогось, за що я міг би вхопитися в потрібну мить?»
«Так, — відповів пастор. — Коли приходить спокуса, відразу підносьте своє серце і вимагайте обіцяної перемоги. Видайте клич віри, і спокуса втече».
Візник зрозумів, що гріх — уже переможений ворог. Того дня на станції його товариші-візники глузували з нього й виштовхували з належного йому місця. Спокуса розгніватися була непереборна. Але, склавши руки, він подумки повторював знову і знову: «Ісус спасає мене; Він спасає мене тепер!» І відразу його серце сповнилося миром. Пізніше важка скриня впала йому на ногу, завдавши сильного болю. Він знову склав руки й повторив свій клич перемоги, і все стихло. Ніч застала його більш ніж переможцем, і навіть його товариші мусили визнати справжність віри, яка могла так тріумфувати над їхніми нападами.
Псалмоспівець, розповівши про ворогів, що намагалися його поглинути, заявив: «Тодї відступлять вороги мої, в день, коли я покличу; знаю се, що Бог зо мною» (Псальма 56:9).
Чи знаєте ви те, що знав Псалмоспівець? Чи знаєте ви, що Бог за вас? Якщо знаєте, то виходьте назустріч своїм спокусам, співаючи пісню тріумфу. При першому ж наближенні спокуси починайте дякувати за перемогу. Стверджуйте, що ви більш ніж переможці. Видайте клич віри разом з Ісусом Навином, Йосафатом, Давидом і Павлом. Коли ви загукаєте, Господь влаштує засідки, і ваші вороги впадуть.