Розділ 13 · 12 хв читання · 16 хв слухання
Зневіра
«І впав дух у людей в дорозї» (4 Мойсея 21:4).
Церква Христова повна людей, у яких, як колись в Ізраїлі, «впав дух … в дорозї». Чи то всередині, чи зовні — а часто й там, і там — усе здається не так, виходу не видно, і їхнє релігійне життя сповнене неспокою. Ніщо так не паралізує зусиль, як зневіра, і ніщо так успішно не накликає поразки. Таємниця невдачі чи успіху криється в внутрішній поставі душі набагато більше, ніж у будь-якій іншій причині. Такий закон нашого єства: у кожній боротьбі «внутрішній чоловік» важить набагато більше, ніж усе, що може зробити чи мати чоловік зовнішній.
І ніде це не справджується так, як у духовному житті. Біблія від початку до кінця проголошує, що віра — закон духовного життя, і що «По вірі вашій нехай станеть ся вам» (Маттея 9:29).
Оскільки віра і зневіра не можуть існувати разом, зневіра — це абсолютна перешкода для віри. Там, де панує зневіра, нам буде не за нашою вірою, а за нашою зневірою.
Ба більше: як мужність — це віра в добро, так зневіра — це віра в зло. Мужність відчиняє двері добру, а зневіра — злу. Одна алегорія, яку я почула ще на початку свого християнського життя, завжди залишалася в моїй пам’яті як пересторога, подібна до тих табличок для велосипедистів на вершині пагорба: «Цей спуск небезпечний».
Алегорія розповідає про раду, яку скликав сатана, щоб вирішити, як заманити в пастку одного відданого християнського працівника.
Один біс запропонував змалювати насолоди гріха яскравими барвами. Сатана похитав головою: «Цей чоловік куштував гріха і знає, що він веде до загибелі». Другий запропонував показати йому випробування й самозречення праведного життя, щоб той захотів їх уникнути. «Ні, — сказав сатана, — він знає, що стежки праведності — це стежки миру». Тоді схопився третій біс: «Я вкину зневіру в його душу». «Оце годиться! — вигукнув сатана. — Тобі вдасться».
Один старий квакер сказав якось: «Усяка зневіра — від диявола». Я вірю, що це глибока правда.
Зневіра не може мати джерела в Богові. Віра Ісусова — це віра довіри, бадьорості й надії. «Занепадай духом, — каже наша нижча природа, — бо світ — це місце спокус». «У сьвітї горе мати мете, тільки ж бодріть ся: я побідив сьвіт» (Йоана 16:33).
У світі, який Христос переміг, немає місця для зневіри.
Отже, ми мусимо вирішити раз і назавжди: зневіра завжди походить зі злого джерела. Ми часто переконуємо себе, що зневіра — це «побожний» стан душі або доказ смирення, але причини, які здаються нам слушними, часто є просто короткозорістю.
Найпоширеніша причина — наша власна неспроможність. Ми вважаємо, що слушно занепадати духом, бо ми «ні до чого не придатні» створіння. Мойсей — досконалий приклад цього. Коли Бог покликав його вивести Ізраїля з Єгипту, Мойсей подивився на власні немочі: «Ой Господе! Не проречистий я...
Нї! покволий у мові й тугоязикий» (2 Мойсея 4:10). Звісно, ми думаємо, що Мойсей мав причину занепасти духом. Але зверніть увагу на Божу відповідь. Бог не намагався переконати Мойсея, що той насправді красномовний. Він просто сказав: «Хто дав уста чоловікові? Або хто сотворив нїмого, чи глухого, чи видющого, чи слїпуючого? Хиба не я, Господь? Оце ж ійди, і я буду в устах твоїх, і навчати му тебе, що тобі промовляти» (2 Мойсея 4:11-12).
Коли слово Господнє прийшло до Єремії, він почувався нездатним до цієї праці: «Ой Господи Боже!
я ж не вмію говорити, бо ще молодий» (Еремії 1:6). Але Господь відповів: «Не кажи: Я молодий, бо до всїх, до кого пошлю тебе, пійдеш ти... Не страхайсь перед ними, я бо з тобою, щоб тебе рятувати» (Еремії 1:7-8).
Інший приклад — Гедеон. Коли його було покликано визволити Ізраїль від мідіянітян, Господь сказав йому: «Йди в оцїй силї твоїй, так і вирятуєш Ізраїля... Знай, я посилаю тебе!» (Суддїв 6:14). Гедеон подивився на своє низьке становище: «Добродїю! Чим же я вирятую Ізраїля? Рід мій найслабший у Манассії, а я найменший у моїй родинї» (Суддїв 6:15). Як знайомо це звучить для жертв зневіри! Але Господь просто сказав: «Я буду з тобою, й ти побєш Мадиянїїв, як одного чоловіка» (Суддїв 6:16).
Бог ніколи не дає нам «підбадьорення» щодо наших власних здібностей. Він дає нам просте твердження: «Я буду з тобою». Ця відповідь унеможливлює будь-які суперечки. Я, ваш Творець, ваша сила і ваша мудрість, буду з вами.
І все ж зневіра підступна. Ми думаємо, що наш «темперамент» дає нам право занепадати духом. Ми думаємо, що надто слабкі, щоб змагатися з ворогами. І ми мали б рацію — якби самі вели ці битви. Але якщо Господь має битися за нас, наша неспроможність стає перевагою. «коли бо я немочний, тодї я сильний» (2 Коринтян 12:10).
Сини Ізраїлеві тут слугують пересторогою. На кордоні обітованої землі Мойсей закликав їх: «не бійсь і не падай духом» (5 Мойсея 1:21). Але вони почувалися безпорадними й нарікали, що Бог, мабуть, ненавидить їх. Вони казали: «Куди нам ійти? Браттє наше взяло нам одвагу сказавши: Люд більший і рослїйший від нас, міста великі і утверджені під небо» (5 Мойсея 1:28). Це голос зневіри — дивитися на «велетнів» замість Бога, Який з нами. Коли ми читаємо звіт розвідників, ми не можемо дивуватися їхній зневірі. Ба навіть можемо відчути, що мужність за таких обставин була б безрозсудністю. «Земля, що нею проходили ми, щоб розвідати, така земля, що жере осадників своїх, — заявили розвідники, — і ввесь люд, що ми бачили серед неї, се люде великого росту. І бачили ми там велетнїв... і самим нам здавалось, наче ми тая сараньча, і такими ж були в очах їх» (4 Мойсея 13:32-33).
Ніщо не могло здаватися смиреннішим, ніж дивитися на себе як на жалюгідну, ні до чого не придатну сарану; справжнє смирення, здавалося б, мало вчити, що для сарани було б вершиною зухвальства намагатися перемогти велетнів. Ми теж часто почуваємося лише сараною перед велетнями спокус і бід, що на нас нападають, і вважаємо, що маємо право занепасти духом. Але питання не в тому, чи ми сарана, а в тому, чи сарана — Бог; бо не нам доводиться битися з цими велетнями, а Богові.
Марно Мойсей нагадував про це ізраїльтянам. Марно запевняв їх, що їм не треба боятися навіть синів Енакових, бо «Господь, Бог ваш, що йде поперед вами, він воювати ме за вас» (5 Мойсея 1:30). Він навіть нагадав їм про минулі визволення, питаючи, чи не пам’ятають вони, як «в степу... Господь, Бог твій, нїс тебе, як чоловік носить сина свого, по всїй дорозї, що нею йшли ви» (5 Мойсея 1:31). Але вони все ще були надто знеохочені, щоб повірити. І наслідком було те, що жодному з того «злого кодла» не дозволено було побачити обітованої землі, окрім Калеба та Ісуса Навина, які непохитно вірили, що Бог може ввести їх туди і введе.
Такі плоди піддавання зневірі, і така нагорода непохитної віри.
Апостол, коментуючи цю історію, питає: «Кому ж Він кляв ся, що не ввійдуть у впокій Його, коли не неслухняним? І бачимо, що не змогли ввійти за невірство» (Євреїв 3:18-19).
Хіба немає тут паралелі з нашим власним становищем? Хіба ми не дивимося на свою слабкість замість того, щоб дивитися на Господню силу? Хіба ми часом не занепадали духом так, що, подібно до ізраїльтян, «не послухали Мойсея від легкодухостї» (2 Мойсея 6:9) — не могли навіть прислухатися до Господніх запевнень, що Він битиметься за нас і дасть нам перемогу? Наші душі прагнуть увійти в той спочинок, що його обіцяв Господь, але велетні й міста, «утверджені під небо, і навіть синів Енакових ми там бачили!», ніби стоять на нашій дорозі, і ми боїмося повірити. Тож і ми, як ізраїльтяни, не можемо ввійти через невірство.
Як усе було б інакше, якби ми мали досить віри, щоб сказати разом із Псалмоспівцем: «Коли військо облогою проти мене стане, не боїться серце моє; як вдарять боєм на мене, я й тодї вповаю...
Він бо заховає мене в своїй домівцї в день недолї, він захистить мене в заулку намета свого, він підніме мене на скелю» (Псальма 27:3, 5). Як радісно й переможно могли б ми ввійти в спочинок, якби це була наша мова.
Інша дуже підступна причина зневіри — це «страх перед людьми». Схоже, у цьому світі існує спільнота істот, званих «вони», що панують над життям залізною рукою.
Що «вони» скажуть? Що «вони» подумають? Це одні з найчастіших питань, що осаджують боязку душу. На кожному кроці ці всюдисущі «вони» стають нам на дорозі, щоб відібрати в нас відвагу.
Ця форма зневіри часто вбирається в личину «належної уваги до інших», але вона особливо небезпечна, бо підносить «їх» на місце Бога. Єдиний засіб проти неї — постійно нагадувати собі, що Бог з нами. «Не страхайсь перед ними, я бо з тобою, щоб тебе рятувати, сказав Господь» (Еремії 1:8). «Господь моя поміч; не бояти мусь: що вдїє менї чоловік?» (Євреїв 13:6).
Є, однак, один рід зневіри, дуже поширений, що здається неодмінно слушним: зневіра через наші власні невдачі. Саме це пережили сини Ізраїлеві після поразки під Гаєм. Вони «переступили мій заповіт», і тому «не здолїли сини Ізрайлеві встояти перед своїми ворогами» (Ісуса Навина 7:11-12). Їхня зневіра була така велика, що «потаяло у народу серце і взялось водою», а Ісус Навин «упав ниць перед ковчегом Господнїм, і лежав аж до вечора» (Ісуса Навина 7:5-6).
Коли Божий народ мусить «перед своїми ворогами навтеки втїкати», можна подумати, що йому слід лежати ниць у розпачі. Але Господь думав інакше, бо Він сказав Ісусові Навину: «Устань! Про що се лежиш на твойму лицї?» (Ісуса Навина 7:10). Правильно після невдачі не віддаватися зневірі, хоч яким смиренним це може здаватися, а глянути злу в обличчя, позбутися його і негайно знову посвятити себе Господеві. «До дїла! осьвяти люд» (Ісуса Навина 7:13) — це завжди Божий наказ. «Лягай і занепадай духом» — це завжди наша спокуса.
Ви можете спитати, чи не повинно усвідомлення гріха, яке дає Святий Дух, викликати зневіру. Якщо я бачу себе грішником, як мені цього уникнути? На це я відповідаю, що Святий Дух виявляє нам гріх не для того, щоб знеохотити нас, а щоб підбадьорити. Він показує нам наш гріх не для того, щоб ми лягли в розпачі, а щоб ми його позбулися. Добра мати вказує дітям на їхні вади, щоб допомогти їм виправитися. Викриття гріха — це привілей; воно означає, що наближається визволення.
Добра господиня помічає плями на своїй білизні не для того, щоб її викинути, а щоб її випрати. Якщо в неї добра праля, її не знеохотять навіть найгірші плями. Тож коли Бог каже: «Коли б гріхи ваші були, як багряниця — я, мов снїг їх убілю» (Ісаїї 1:18), — то, певно, це чисте невірство — занепадати духом через наші невдачі. Боже очищення «купеллю новорождення і обновлення Духа сьвятого,» дієвіше за будь-які людські зусилля.
Фенелон каже: «Дуже важливо остерігатися зневіри через наші вади.
Зневіра — плід не смирення, а гордості... Вона виростає з потаємної любові до власної досконалості. Нам боляче відчувати, які ми є... Бідна природа з самолюбства прагне бачити себе досконалою; вона роздратована, що це не так; вона нетерпляча, пихата і невдоволена і собою, і всіма іншими».
Зневіра веде людей до того, що вони «нарікають» і «говорять проти Бога». Коли в ізраїльтян «впав дух … в дорозї», вони «почали … говорити проти Бога» (4 Мойсея 21:4-5). Зневіра по суті є твердженням, що Бог не дотримав Своїх обітниць. Псалмоспівець каже: «І говорили вони проти Бога, кажучи: Чи може Бог приготовити стіл у пустинї?» (Псальма 78:19). Навіть наші «розсудливі» питання про те, чи хоче Бог допомогти, є «говорінням проти Бога», бо вони виявляють у нас те саме, що й у них: «не вірили вони Богові, і не вповали на спасеннє його» (Псальма 78:22).
Інша тяжка властивість зневіри — її заразливість. Ніщо так не чіпляється.
Коли розвідники, яких послав Мойсей, принесли «недобрі вісти» про обітовану землю й розповіли про тамтешніх велетнів, вони так «відняли в люду ввесь дух» (Ісуса Навина 14:8), що громада «зняла галас, і плакали люде» (4 Мойсея 14:1) і рішуче відмовилася ввійти в землю, яку дав їм Господь. «Недобрі вісти», які так багато християн приносять про свої невдачі й розчарування, — одне з того, що найбільше знеохочує в нашому спілкуванні. Серця молодих християн надто часто знеохочують старші віруючі, які й гадки не мають, якої шкоди завдають своїми сумними розповідями про випробування дороги.
Я ніколи не можу без сорому згадати час, коли «відняла дух» у молодої подруги «недобрими вістями», які переказала їй про «велетнів» сумнівів, що їх зустріла. Згодом, коли сильніша віра визволила мене від цих страхів, я виявила, що мої колишні вісти так її знеохотили, що минуло чимало часу, перш ніж вона захотіла вислухати добрі вісти, які я тоді мала їй принести.
Господь вважав таким важливим, щоб ніхто не знеохочував іншого, що дав такий закон для війни: «Хто лякається і млїє серцем, нехай іде й вернеться в домівку свою, щоб не хляло серце в його браття так як у його» (5 Мойсея 20:8). Знеохочені люди, якщо вже мусять бути знеохочені, повинні принаймні тримати це при собі, сховавши в глибині власного серця.
Ми знаємо, що мужність заразлива; одна смілива душа може врятувати натовп від паніки. Але ми забуваємо, що одна малодушна людина може заразити натовп страхом. Ми навіть, як не дивно, оспівуємо свою зневіру в гімнах: «Де та блаженність, що я знав, Коли уперше Бога вздрів?
...Тепер у серці порожнеча, Якої світ не заповнить».
Або таке: «Невже повік ми будем жить Отак убого, ледь живі...
Осанна никне на вустах, І завмирає наша віра».
Співати такі гімни — це, здається, пародія на поклоніння. Якщо в нашому досвіді є «порожнечі», тримаймо це при собі. Певно ж, Богові не може бути приємно чути, як нарікання підносять на місце осанн. Що ми подумали б про дружин, які збиралися б разом, щоб співати таке про своїх чоловіків? Їх не терпіли б і дня.
Якби Церква вилучила всі гімни зневіри й дозволила лише пісні мужності й бадьорості, віра християн піднялася б могутнім стрибком. «бодріть ся» — це Господній наказ, заснований на тому, що «я побідив сьвіт» (Йоана 16:33).
Ким би ви воліли бути? Розвідниками, що принесли недобрі вісти, чи Калебом та Ісусом Навином? Адже Калеб «втихомирив … людей, що противились Мойсейові, та й промовив: Пійдемо таки та й займем її, стане бо сили в нас впокорити її» (4 Мойсея 13:30). Мойсей говорив про Калеба як про того, хто «зовсїм йшов слїдом за Господом» (5 Мойсея 1:36). Це «йти зовсім слідом» полягало просто в тому, що Калеб приніс добрі вісти.
Як усе було б інакше, якби зневіру бачили в її справжньому світлі — як «говоріння проти Бога». У пророцтві Ісаї описано Божий народ: «Кожен помагає свому товаришові й приговорює свойму братові: кріпись! Мідник додає духа виливальникові, а той, що бляшки вигладжує, кріпить того, що виковує на ковалї» (Ісаїї 41:6-7). Чи підемо ми за їхнім прикладом?
Якщо мене спитають, як позбутися зневіри, я можу сказати лише одне: відмовтеся від неї. Ніколи не варто з нею сперечатися. Коли Давид знайшов своє місто спаленим, а його люди заговорили про те, щоб побити його камінням, «Давид укріпивсь у Господї, Бозї свойму» (1 Самуїлова 30:6). Наслідком була величава перемога.
Псалмоспівець питав сам себе: «Чого хилишся душе моя, і чого тревожишся в менї?» (Псальма 42:11). І відповідав Божим доводом: «Вповай на Бога! Буду бо ще прославляти його, спасеннє лиця мого й Бога мого». Він не розбирав свого неспокою; він звернувся до Господа і почав хвалити. Віра втікає, коли з’являється зневіра, і зневіра втікає там, де з’являється віра. Ви мусите вибрати між ними.