Бог усякої втіхи
Слово до тих, хто вагається

Розділ 12 · 15 хв читання · 19 хв слухання

Слово до тих, хто вагається

«Нехай же просить вірою, нїчого не сумнячись; хто бо сумнить ся, той подобен филї морській, котру вітер жене та й розбиває. Нехай бо не думає такий чоловік, що прийме що від Бога» (Якова 1:6-7).

Важко знайти щось, що завдає більше неспокою в релігійному житті, ніж хитка віра. Образ, який дає нам апостол Яків, описує її точно: «подобен филї морській, котру вітер жене та й розбиває». Як подорожньому неможливо дійти до мети, коли він один день іде вперед, а наступного повертається назад, так само неможливо душі, що вагається, дійти до місця усталеного миру, поки вона й далі вагається.

У попередньому розділі ми розглядали Божі потрясіння. Можна подумати, що наше вагання подібне до його потрясінь, але вони дуже різні. Божі потрясіння спричинені його любов’ю, що прагне нам благословення; вони завжди ведуть до спочинку й миру. Наші вагання спричинені браком віри; вони завжди ведуть до неспокою й сум’яття.

Християнин, який вагається, — це той, хто один день довіряє Божій любові, а наступного в ній сумнівається, і через це по черзі то щасливий, то нещасний. Одного разу він підіймається на вершину радості, а наступного спускається в долину відчаю. Його кидає туди й сюди від кожного «вітру науки», він завжди силкується, але ніколи не досягає. Він — жертва кожного мінливого впливу: чи то власного здоров’я, чи людей довкола, чи навіть погоди.

Можна було б подумати, що навіть найменш досвідчена Божа дитина знає, що такий досвід — неправильний. Таке вагання у вірі глибоко безчестить Господа, бо ставить під сумнів його правдивість і вірність. І все ж багато християн настільки засліплені, що справді вважають цю схильність вагатися ознакою смирення. Кожен новий напад сумніву вони сприймають так, ніби це побожна чеснота.

Християнин, який вагається, може самовдоволено сказати: «О, але ж я знаю, що я такий недостойний, тож певен: мені годиться сумніватися». Часто вони натякають, що якби їхній співрозмовник був справді смиренний, то й він сумнівався б. Я знала одного відданого християнина, чиє релігійне життя було безнастанною мукою сумнівів. Коли я переконувала його мати більше віри, він цілком серйозно відповів: «Дорогий друже, якби я колись був такий зухвалий, щоб бути певним, що Бог мене любить, я був би переконаний, що йду прямою дорогою до пекла».

Він, очевидно, думав, що така певність могла б виникнути лише з відчуття, що він «досить добрий», аби заслужити Божу любов. І він мав рацію в тому, що думати, ніби ми гідні Божої любові, — це зухвальство.

Однак підстава нашої певності не в нашій власній доброті, а в доброті Бога. Хоч ми ніколи не повинні задовольнятися власною добротою, для кожного, хто вірить Біблії, не може бути жодного сумніву щодо цілковитої достатності його доброти.

Щоб побачити, яке безглузде це становище сумніву, подумаймо, як воно виглядало б у людських стосунках.

Уявіть собі шлюб або стосунки між дитиною й батьками — і те, і те Господь використовує як образи наших стосунків із ним. Якби дружина чи чоловік мали «хиткий досвід» довіри до свого подружжя — один день довіряли, а наступного сумнівалися, — чи вважали б це ознакою смирення або чеснотою, яку варто плекати? Так само, якби діти вагалися в довірі до батьків так, як християни вагаються щодо свого Небесного Отця, яке слово було б досить суворим для такої негідної дітей поведінки? У людських стосунках таке вагання ще можна було б виправдати, якби хтось справді був ненадійним. Але щодо Бога такого виправдання немає. Хитка віра його дітей може навіть привести сторонніх до висновку, що він не вартий великої довіри.

Ми з жахом відсахнулися б від того, щоб спонукати людей погано думати про Божий характер. Але якщо ми чесні, то мусимо визнати, що хитка віра справляє саме таке враження. По суті, це невірність щодо Бога, гідного довіри, і на неї слід дивитися як на тяжкий гріх.

Правда в тому, що наше вагання походить не зі смирення, а з тонкої, часто несвідомої форми гордості. Справжнє смирення приймає подаровані йому любов і дари з лагідною й радісною вдячністю. Гордість же ухиляється від прийняття доброти й боїться повірити в безкорисливу доброту того, хто дає. Якби ми були справді смиренні, то приймали б Божу любов із вдячною лагідністю. Визнаючи власну недостойність, ми бачили б у ній лише те, що підкреслює його благодать і доброту в тому, що він нас обрав.

Хитка віра не тільки невірна щодо Бога, а й є джерелом великого нещастя для нас самих. Вона не може посунути вперед наших духовних справ; вона може лише їм шкодити. Апостол каже нам: «Бо ми стали ся спільниками Христовими, коли тільки початок істнування до кінця твердо додержимо» (Євреїв 3:14). Бути твердим — це прямо протилежне ваганню. Чекати плодів твердості, водночас вагаючись, так само безглуздо, як намагатися дістатися гірської вершини, чергуючи короткі підйоми з довгими, згубними сповзаннями вниз.

Проте багато людей саме цього й чекають. Вони роблять «початок упевненості» і, поки триває свіжість, сповнені радості. Потім приходять випробування й спокуси, і починають закрадатися сумніви. Замість того щоб бачити в цих сумнівах ворогів, яким треба опиратися, вони вітають їх як друзів.

Незабаром вони починають вагатися у своїй вірі й вірності, і їхній мир зникає. Коли в житті світло, їхня віра оживає; коли щось іде не так, сумніви перемагають, і вони знову вагаються.

Якось я розмовляла з одним видатним священнослужителем про можливість релігійного життя в постійному мирі.

Він відверто сказав мені, що не вважає цього можливим і що досвід більшості християн подібний до його власного. «Коли я хочу писати свої проповіді, — сказав він, — я молитвою й зусиллям піднімаюся на гірську вершину. Ставлю ногу на одну обітницю, потім на іншу, доки не досягну вершини й не зможу почати.

Якийсь час усе йде добре, але потім щось перериває — клопіт із дітьми чи сварка із сусідом, — і я скочуюся вниз. Повернутися я можу лише ще одним виснажливим підйомом. Я можу пробути на вершині кілька днів, а зрідка — кілька тижнів. Але щоб „перебувати“ там постійно — в це я повірити не можу».

Так описується досвід багатьох Божих дітей, які прагнуть миру, обіцяного Христом, але знаходять його лише на мить. Їм зблисне проблиск віри, а потім повертаються давні сумніви. «Поглянь на своє серце, — кажуть вони, — бач, яке воно холодне й байдуже. Як можеш ти вірити, що Бог любить таке бідне, недостойне створіння, як ти?» Це звучить так розумно, що їх знову кидає в темряву.

Уся біда — від браку віри. У духовному житті завжди буває за нашою вірою. Це духовний закон, який не можна ні знехтувати, ні обійти. Він закладений у самій природі речей, а тому незмінний. І так само: якщо нам буває за нашою вірою, то буде нам і за нашими сумнівами.

Причина нашого вагання — не наші гріхи, а наші сумніви. Сумніви створюють непрохідну прірву між нашими душами й Господом, так само як між нами й нашими друзями. Жодна ревність не може перекинути міст через цю прірву. «Нехай бо не думає такий чоловік, що прийме що від Бога» (Якова 1:7). Це не тому, що Бог гнівається; це тому, що природа речей унеможливлює співіснування сумніву й довіри. «Кому ж Він кляв ся, що не ввійдуть у впокій Його, коли не неслухняним? І бачимо, що не змогли ввійти за невірство» (Євреїв 3:18-19). Не те щоб Бог не впустив їх на знак покарання; вони просто не могли ввійти. Це було неможливо. Віра — єдині двері до Царства Небесного, і інших немає. Якщо ми не ввійдемо цими дверима, то не ввійдемо зовсім, бо іншого шляху немає.

Боже спасіння — не покупка, яку треба зробити, не заробіток, який треба заслужити, не вершина, на яку треба зійти, не завдання, яке треба виконати; воно просто й лише дар, який треба прийняти, а прийняти його можна лише вірою. Віра — неодмінна складова прийняття будь-якого дару, земного чи небесного. Мої друзі можуть покласти свої дарунки на мій стіл чи навіть мені на коліна, але якщо я не повірю в їхню дружність і щирість настільки, щоб ці дарунки прийняти, вони ніколи не стануть по-справжньому моїми.

Тож очевидно, що Біблія, як і завжди, просто проголошує природу речей, коли каже: «По вірі вашій нехай станеть ся вам» (Маттея 9:29). Що швидше ми з цим змиримося, то краще. Усе наше вагання походить від того, що ми не віримо в цей закон. Ми, звісно, визнаємо, що він є в Біблії, але думаємо, що він не може справді означати те, що каже. Ми думаємо, що до нього треба щось додати, наприклад: «за нашою палкістю нехай станеться нам», або «за нашою наполегливістю», або «за нашою гідністю».

Якби сказати всю правду, ми схильні думати, що ці наші додатки — коли вже на те — найважливіша частина справи. Через це наша увага здебільшого спрямована на те, щоб владнати саме їх. Ми стежимо за своїми станами душі й почуттями і так старанно досліджуємо власну гідність чи негідність, що майже зовсім не помічаємо єдиного основного принципу віри, без якого нічого не можна зробити. До того ж, оскільки наші настрої та почуття — найбільш мінливі речі у всесвіті, а наше відчуття гідності змінюється разом із цими почуттями, наш досвід не може не хитатися. Можливість твердої віри відступає все далі на задній план. Коротко кажучи, ми ставимо вірність Бога й правдивість його слова в залежність від стану наших почуттів.

Я певна, що якби хтось із наших друзів поводився з нами так недовірливо, ми були б понад усяку міру вражені й обурені. Жодне почуття недостойності з їхнього боку не виправдало б у наших очах такого вагання в довірі до нас. Насправді ми воліли б, щоб наші друзі навіть згрішили проти нас, аніж сумнівалися в нас. Жодна гріховність ніколи не заважала Господу Ісусові, коли він був на землі, творити його могутні діла. Єдине, що йому заважало, — це невіра. У його рідному місті, серед його власних сусідів і друзів, де він хотів би творити чуда, як нам сказано, він «не зробив там многих чудес через недовірство їх» (Маттея 13:58). Не те щоб він не хотів, — він просто не міг. І в нашому випадку він не може, так само як і в їхньому.

Але боюся, дехто з вас може подумати, що я помиляюся. Ви можете думати, що, попри сказане Богом, людина, чия віра хитається, усе ж може дещо одержати від Господа, якщо тільки вона досить палка й ревна. Це означало б, що ви не вірите, ніби Бог розуміє закони свого царства так само добре, як ви, і що безпечніше йти за власними думками, ніж за його словом. Проте ви, мабуть, знаєте, що досі ваші сумніви не приносили вам нічого, крім темряви й нещастя. Згадайте дні, тижні чи навіть роки кульгавого, спотикливого, безрадісного релігійного життя і чесно запитайте себе, чи не була причиною всього цього ваша хитка віра.

Якщо ви одного дня вірите, що Бог вас любить і прихильний до вас, а наступного сумніваєтеся в його любові й боїтеся, що він на вас гнівається, хіба не зрозуміло, що ваш досвід мусить хитатися від радості до нещастя? Лише тверда віра в його любов і турботу могла б дати вам непохитний досвід.

Тож єдине питання для всіх, чия віра хитається, — як раз і назавжди покласти край цьому ваганню. І тут, дякувати Богові, я знаю досконалий засіб. Єдине, що вам треба зробити, — це ВІДМОВИТИСЯ ВІД НЬОГО. Ваше вагання спричинене вашим сумнівом, і нічим іншим. Відмовтеся від сумніву, і ваше вагання припиниться. Сумнівайтеся й далі — і ваше вагання триватиме. Уся справа ясна, як день, і вибір у ваших руках.

Можливо, ви вважаєте це крайнім твердженням, бо вам, мабуть, ніколи й на думку не спадало, що від сумніву можна зовсім відмовитися. Але я стверджую, що можна. Ви можете просто відмовитися сумніватися.

Ви можете зачинити двері перед кожним навіюванням сумніву, що приходить, і вірою проголосити якраз протилежне. Ваш сумнів каже: «Бог не прощає моїх гріхів». Ваша віра мусить сказати: «Він прощає мені; він каже, що прощає, і я вирішую йому вірити. Я його прощена дитина». Ви мусите твердо стверджувати це, доки всі ваші сумніви не зникнуть. Ви маєте не більше права казати, що у вас така «сумнівлива вдача», що ви не можете не сумніватися, ніж казати, що у вас така «злодійкувата вдача», що ви не можете не красти. Одне так само легко опанувати, як і інше. Ви мусите відмовитися від сумнівів так само, як відмовилися б від крадіжки. Ви мусите поводитися зі спокусою сумніву точнісінько так, як людина, що бореться з пияцтвом, мусить поводитися зі спокусою випити: ви мусите дати обітницю проти неї.

Спосіб, який я вважаю найдієвішим, — покласти наші сумніви, так само як ми кладемо інші наші гріхи, на Божий жертовник і цілковито віддати їх. Ми мусимо відмовитися від усякої свободи сумніватися і посвятити йому нашу здатність вірити, довіряючи йому, що він збереже нас у довірі. Ми мусимо зробити нашу віру в його слово такою ж неминучою й необхідною річчю, як наш послух його волі. Ми мусимо бути такими ж вірними нашому Небесному Другові, як і нашим земним друзям. Ми мусимо відмовитися визнавати саму можливість будь-якого сумніву чи вагання щодо його любові чи його вірності.

Звісно, спокуси вагатися прийдуть. Іноді здаватиметься неможливим, щоб Господь міг любити таких неприємних, недостойних істот, якими ми себе відчуваємо. Але ми мусимо бути такими ж глухими до цих наклепів на Божу любов, як були б до будь-яких пліток про нашого найдорожчого друга. Боротьба за це часом може бути дуже запеклою і навіть здаватися нестерпною. Але нашим незмінним проголошенням завжди має бути: «Ось, він убиває мене, та я не перестану надїятись» (Йова 13:15). Наша тверда віра неодмінно принесе нам славну перемогу.

Часто здаватиметься, що було б «праведно» — з огляду на численні наші вади — вагатися у вірі й сумніватися, чи спасіння призначене для нас. Але якщо ми розуміємо, що таке спасіння Господа Ісуса Христа, ми мусимо визнати, що все це — лише спокуса. Ми мусимо наполегливо підносити «щит віри, котрим здолїєте всї розпалені стріли лукавого вгасити» (Єфесян 6:16).

Дух Божий ніколи, за жодних обставин, не навіває сумніву в Божій любові. Звідки б не приходили сумніви, одне певне: вони не з неба. Усі сумніви походять зі злого джерела, і до них треба ставитися як до навіювань ворога. Правда, ми не можемо перешкодити навіюванням сумніву звучати в наших серцях, так само як не можемо не чути лайки на вулицях. Але як ми можемо відмовитися схвалювати таку мову чи приєднуватися до неї, так само можемо відмовитися зважати на ці навіювання сумніву. Випадки цілком подібні. Хоч ми знаємо, що лаятися разом з іншими було б неправильно, у нас часто зостається невиразне відчуття, що сумніви, може, «побожні» і їх варто плекати. Я вірю, що одне так само неприємне Богові, як і друге.

Знову повторю: єдиний спосіб поводитися із сумнівами, що змушують вас вагатися, — відмовитися від них.

Цілковита віддача — єдиний засіб. Як для людини, що бореться з пияцтвом, півзаходи нічого не варті. Повна стриманість — єдина надія.

Найпрактичніший спосіб зробити це — зустрічати кожен сумнів рішучим запереченням і переносити війну на ворожу територію палким утвердженням віри. Наприклад, якщо з’являється сумнів, чи може Бог любити когось такого грішного й невірного, яким ви себе відчуваєте, ви мусите негайно ствердити у своєму серці — а якщо можливо, то й уголос комусь іншому, — що Бог справді вас любить.

Він каже, що любить, і його слово в мільйон разів більше заслуговує на довіру, ніж будь-які ваші почуття. Якщо не знайдете нікого, кому б це сказати, то напишіть це в листі або скажіть уголос собі й Богові. Будьте в цьому дуже певні.

Якщо в чомусь ви мали «початок упевненості», якщо ви колись ухопилися за якусь Господню обітницю, тримайтеся тієї обітниці твердо, без вагання, хай що станеться.

Середини тут бути не може. Якщо це було правдою колись, то правда й тепер, бо Бог незмінний. Єдине, що може це у вас забрати, — ваша невіра. Поки ви вірите, ви це маєте. «Тим глаголю вам: Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам» (Марка 11:24).

Нехай ніщо не захитає вашої віри. Навіть якщо вас на лихо спіткає гріх, не дозволяйте йому змусити вас сумніватися. Відразу, щойно виявите будь-який гріх, дійте на підставі істини: «Коли визнаєм гріхи наші, то Він вірний і праведний, щоб простив нам гріхи, і очистив нас од всякої неправди» (1 Йоана 1:9).

Негайно визнайте свій гріх і відразу повірте, що Бог прощає його, як він проголошує, і знову вас очищає. Жоден гріх, хай який тяжкий, не може відлучити нас від Бога ні на мить після того, як із ним вчинено в такий спосіб. Дозволити гріхові похитнути вашу віру — означає лише додати новий гріх до вже вчиненого. Негайно поверніться до Бога так, як навчає Біблія, і нехай ваша віра твердо тримається його слова. Вірте цьому не тому, що відчуваєте чи бачите це, а тому, що він це каже. Вірте діяльно й твердо, у темряві й у світлі, у злетах і падіннях, у часи втіхи й у часи відчаю, і я можу пообіцяти вам, що вашому хиткому досвіду настане кінець.

«Тим же, браттє моє любе, бувайте тверді, стійкі, надто збогачуючись у дїлї Господньому завсїди, знаючи, що праця ваша не марна перед Господем» (1 Коринтян 15:58). Бути «стійкими» в релігійному житті — це прямо протилежне ваганню. У сорок шостому псалмі ми бачимо, що це означає. Земля може зворушитися, а гори — захитатися серед моря; увесь наш світ може здаватися руїною; але поки ми покладаємося на Господа, ми «не захитаємось» (Псальма 46:5).

Людину, що вагається у вірі, виводить із рівноваги найменша дрібниця; людина, тверда у вірі, може спокійно дивитися навіть на руїну свого світу. Бути отак непорушним — благословення, якого слід найпалкіше бажати, і воно може стати нашим, якщо ми лише твердо додержимо початку нашої впевненості до кінця.

«Віра — наймиліше поклоніння для того, хто так любить Своє нестерпне сяйво в темряві ховати; Довіряти ж Твоєму слову, найдорожчий Господи, — справжня любов, Бо найбільше сповнюються ті молитви, що, здається, найбільше відкинуті.

І віра обіймає все, що Ти їй сказав, І, здатна вмістити ще стільки ж, лиш може сумувати; Вона вмістила б Тебе самого, Господи, якби Ти відкрився, І любов змушує її прагнути ще більшого, щоб вірити».

Ви завершили: Слово до тих, хто вагається

Назад Далі