Бог усякої втіхи
Те, чого не захитати

Розділ 11 · 14 хв читання · 17 хв слухання

Те, чого не захитати

«Се ж: „ще раз“ показує переміну потрясеного, яко створеного, щоб пробувало нерухоме» (Євреїв 12:27).

Після всього, що ми розглянули про неосяжну любов і турботу Бога, тим, хто не розуміє найглибших шляхів любові, може здатися, що в життя його дітей ніколи не можуть прийти жодні випробування чи труднощі. Але якщо глибоко вдуматися в цю справу, ми побачимо, що часто саме любов мусить принести труднощі. «Кого бо любить Господь, карає; і бє всякого сина, котрого приймає. Коли караннє терпите, Бог до вас такий, як до синів: чи єсть бо такий син, котрого не карає батько? Коли ж ви пробуваєте без карання, котрого спільниками стались усї, то ви неправого ложа дїти, а не сини» (Євреїв 12:6-8).

Якщо любов бачить, що ті, кого вона любить, збиваються з дороги, вона саме через свою любов мусить зробити все можливе, щоб їх урятувати; а любов, яка цього не робить, — лише себелюбство. Тож саме через свою неосяжну любов Бог любові, коли бачить, що його діти спирають свої душі на те, що можна захитати, неминуче мусить забрати це з їхнього життя, щоб вони були змушені спочивати тільки на тому, чого захитати не можна. Цей процес забирання часом буває дуже тяжким.

Гадаю, ми всі погодимося, що коли нашим душам судилося спочивати в мирі та втісі, то це можливо лише на непохитних підвалинах. Душі так само неможливо почуватися спокійно, коли вона намагається спертися на «потрясене», як і тілу. Ніхто не може зручно відпочивати на ліжку, що хитається, чи спокійно сидіти на розхитаному стільці.

Щоб на підвалини можна було покластися, вони завжди мусять бути непохитними. «Оттим же, всякий, хто слухає сї слова мої й чинить їх, того уподоблю я чоловікові мудрому, що збудував свій будинок на каменї; і полили дощі, й надійшла повідь і забуяли вітри, й наперли на той будинок; та й не впав він; бо основано його на каменї. А всякий, хто слухає сї слова мої, та й не чинить їх, уподобить ся чоловікові необачному, що збудував свій будинок на піску; і полили дощі, й надійшла повідь, і забуяли вітри, й наперли на той будинок; і впав він, і велика була руїна його» (Маттея 7:24-27).

У християнському житті цілком можливо збудувати свій духовний дім на таких ненадійних підвалинах, що, коли на нього наляжуть бурі, руїна того дому буде велика. Чимало релігійних переживань, які здавалися цілком гарними, поки в житті все йшло добре, захиталися й упали, коли прийшли випробування, бо їхні підвалини були ненадійні. Тому кожному з нас життєво важливо подбати, щоб наше релігійне життя було збудоване на тому, що «нерухоме».

Звісно, першою думкою в кожного буде те, що його треба будувати на Скелі — Христі Ісусі. Це правда; але головне питання в тому, що мається на увазі під цим виразом. Це одна з тих релігійних фраз, які часто вживають за звичкою, не вкладаючи в них певного чи справжнього змісту. За звичкою ми віримо, що Христос — єдина Скеля, на якій можна будувати, але на практиці — хоч, може, й несвідомо — віримо, що для того, щоб мати скелю, на якій справді безпечно будувати, до Христа треба додати багато іншого. Ми думаємо, наприклад, що треба додати правильний настрій і почуття, або правильні вчення чи догмати, або ще щось, що кожному з нас здається потрібним для достатньої певності. І якби ми були цілком чесні з собою, то, підозрюю, часто виявили б, що покладаємося майже цілком на ці власні додатки, а сам Христос як наша скеля, на яку ми спираємося, має зовсім другорядне значення.

Говорячи про будування на Скелі — Христі Ісусі, ми мали б мати на увазі те, що я намагаюся пояснити протягом усієї цієї книжки: що Господа досить для нашого спасіння — лише Господа, без жодних наших додатків. Це сам Господь, такий, яким він є у своїй власній сутності, — наш Творець і Відкупитель, наша вседостатня доля.

«Твердо ж основина Божа стоїть» (2 Тимотея 2:19), і це єдина основа, яка встоїть.

Тож нам потрібно, щоб нас «потрясли» й зрушили з усякої іншої основи, аби ми були змушені спочивати лише на Божій основі. Цим і пояснюється потреба тих «потрясінь», через які, здається, покликано пройти стількох християн. Господь бачить, що вони будують свої духовні доми на хистких підвалинах, які не зможуть устояти, коли під час життєвих бур «наперла бистрінь на будинок той» (Луки 6:48). Не в гніві, а в найніжнішій любові він трясе нашу землю й наше небо, доки не буде усунуто все, що «можна захитати», і не залишиться тільки «нерухоме».

Апостол каже нам, що потрясене — це те, що «створеного» (Євреїв 12:27), тобто те, що виготовлено нашими власними зусиллями: почуття, які ми в собі збуджуємо, вчення, які ми вибудовуємо, і добрі діла, які ми чинимо. Це не означає, що вони самі по собі погані. Лише тоді, коли душа починає спочивати на них замість Господа, він змушений «потрясти» нас і зрушити з них. І це потрясіння, як нам сказано, торкається «не тілько землею, та й небом» (Євреїв 12:26). Певна, що це означає: «створене» можна мати навіть у справах віри. Скільки в так званій релігійності багатьох християн такого «створеного», я сказати не можу; але інколи думаю, що великі перевороти й потрясіння у справах віри, які так тривожать християн у наш час, можуть бути лише необхідним потрясінням «створеного», щоб залишилося тільки те, що «нерухоме».

Бувають, мабуть, у нашому релігійному житті часи, коли наш досвід здається таким усталеним і непорушним, як коріння вічних гір. Та ось приходить переворот: усі наші підвалини захитано й повалено, і ми готові впасти у відчай і засумніватися, чи взагалі можемо бути християнами. Іноді це переворот у наших зовнішніх обставинах, а іноді — у внутрішньому досвіді. Якщо люди спиралися на свої добрі діла й вірне служіння, Господь часто змушений забрати в них усю силу до праці чи всяку нагоду для неї, щоб душа була вигнана зі свого фальшивого притулку й змушена спочивати лише в Господі.

Іноді опорою стають добрі почуття чи побожні переживання, і душу доводиться їх позбавити, перш ніж вона навчиться покладатися лише на Бога. Іноді опору шукають у «здоровому вченні», і людина почувається в неприступному становищі, бо її «погляди» такі правильні, а її вчення таке «ортодоксальне». Тоді Господь змушений «потрясти» ці вчення і, можливо, занурити цю людину в сум’яття й темряву щодо її «поглядів». Саме в таку хвилину моя власна душа вперше по-справжньому побачила Бога; те, що здавалося певною духовною руїною й поразкою, обернулося найтріумфальнішою перемогою.

А може бути, що переворот приходить у наших зовнішніх обставинах. Усе здавалося таким міцно утвердженим у добробуті, що жодна думка про біду нас не тривожила. Наша добра слава забезпечена, наша праця процвітала, усі наші зусилля були успішні понад сподівання, і душа наша спокійна; потреба в Богові ризикує стати далекою й невиразною. Тоді Господь змушений покласти всьому цьому край. Наш добробут розсипається довкола нас, як дім, збудований на піску, і ми спокушаємося думкою, що він на нас гнівається. Але насправді це не гнів, а найніжніша любов. Сама його любов змушує його забрати зовнішній добробут, який не пускає наші душі ввійти до внутрішнього духовного царства, за яким ми тужимо.

«Та хоч би не цьвіла фиґовина, не родив виноградник, і оливина завяла; хоч би нива не дала хлїба, не стало овець в кошарі а товару в стайнях, — то я й тодї буду веселий в Господї, й радуватись буду Богом спасення мого» (Аввакума 3:17-18).

Тоді, і часто не раніше, наші душі навчаться радіти лише Господом.

Павло заявляв: «я все вважаю за втрату ради вищого розуміння Христа Ісуса, Господа мого» (Филипян 3:8). Коли ми навчимося казати те саме, мир і радість, які обіцяє євангелія, стануть нашим постійним надбанням.

«Яку кривду знайшли в менї батьки ваші, що відцурались мене й пійшли за марнотою та й зледащіли?» — питає Господь дітей Ізраїля (Еремії 2:5).

«Двояке бо ледарство вчинив нарід мій: мене, криницю води живої, покинули, а повирубували собі дїраві колодязї, що не держать води» (Еремії 2:13).

Як і ізраїльтяни, ми теж покидаємо криницю води живої і намагаємося викопати собі колодязі власного задуму. Ми прагнемо вгамувати спрагу власними переживаннями чи діяльністю, а потім дивуємося, чому досі спраглі. Саме щоб урятувати нас від загибелі без води, Господь вважає за потрібне зруйнувати наші діряві колодязі; лише тоді нас можна змусити пити з криниці води живої.

Нам сказано, що коли хтось «довіряє марнотї», то «марна буде й заплата йому» (Йова 15:31), і ми багато разів переконувалися, що це правда. Чи переходили ви колись небезпечне болото, повне драговини, де кожен крок був ризиком? Горбки, що здавалися твердими, раз у раз обманювали вас, і ви на них покладалися, а тоді грузли в багнюці й воді, захованих під ними. Якщо так, ви зрозумієте, що означає довіряти марноті, і оціните благословення будь-якої обставини, що відкриває гнилість ваших фальшивих опор і змушує вас довіритися тому, що безпечне й тривке. Коли наші ноги ступають серед «болотнистого багна», нам слід радо вітати Божественного Провідника, який виводить нас із багнюки і, як каже псалмист, «поставив ноги мої на скалу, і утвердив кроки мої» (Псальма 40:2), хоч стежки, якими він кличе нас іти, можуть видаватися вузькими й тяжкими.

Пророк Еремія, оплакуючи гріхи свого народу, каже: «ми втечище певне маєм у льжі, й в оманї притулок надїйний» (Ісаїї 28:15). І додає, що Господь проголосив: «наче грядом, спустошене буде втечище льжи, й води затоплять місце вашого сховку» (Ісаїї 28:17). Могло б здатися, що це робить Божий гнів, і багато наляканих християн так і думають; але його гнів спрямований лише проти втечищ брехні, а не проти нас. Любов не могла б зробити менше, ніж зруйнувати ці втечища, щоб ми були визволені.

Один мій дорогий старий друг, який дуже дбав про моє духовне добро, якось подарував мені книжечку під назвою «Сімнадцять фальшивих спочинків душі». Він, видно, відчував, що мені загрожує небезпека осісти на одному з цих фальшивих спочинків. Книжка химерною старовинною мовою пояснювала, що душа постійно спокушається сісти на щось фальшиве, ніби це остаточне місце спочинку. Тоді Бог постійно змушений «вибивати дно» з усіх таких фальшивих місць спочинку — так, як хтось міг би вийняти сидіння зі стільця, щоб той, хто на ньому сидить, провалився. Там було описано всі сімнадцять фальшивих спочинків і показано, як душа, з якої по черзі «вибивали дно» кожного з них, нарешті осіла на єдиному справжньому спочинку — в Бозі.

Це «вибивання дна» — лише інша назва тих «потрясінь» і «спорожнень», про які я пишу. Це завжди болісний процес і часто гнітючий. Усе здається хитким, а спочинок — цілком недосяжним. Ледве ми знайдемо переживання чи вчення, на якому, як нам здається, можна напевно спочити, як приходить велике «потрясіння», і ми знову змушені зрушити з місця. Цей процес мусить тривати, доки не буде усунуто все, що можна захитати, і не залишиться тільки «нерухоме». Часто відповідь на наші найпалкіші молитви про визволення приходить у такій формі, що здається, ніби «тремтїли підвалини гір і хитались» (Псальма 18:7). Ми не завжди відразу бачимо, що саме через це потрясіння здійснюється визволення, про яке ми молилися, і нас виведено «на простір» (Псальма 18:19), за яким ми тужимо.

Давні містики вчили про те, що вони називали «відреченістю», — про звільнення душі від усього, що могло б утримувати її від Бога. Потреба у відреченості — таємниця багатьох наших «потрясінь». Ми не можемо цілком іти за Господом, доки міцно прив’язані до чогось іншого, так само як човен не може вирушити в безмежний океан, доки прив’язаний до берега.

Якщо ми хочемо досягти «города, що має основини, котрого будівничий і творець Бог» (Євреїв 11:10), ми мусимо, як Авраам, вийти з усіх інших міст і відв’язатися від кожної земної прив’язі.

Усе в житті Авраама, що можна було захитати, було захитане. Його ніби переливали з посудини в посудину — сьогодні тут, а завтра вже деінде. Усі місця його спочинку було порушено, і ніде не було для нього ні осідку, ні втіхи. Ми, як Авраам, шукаємо міста, що має основи, а тому й нас доведеться переливати з посудини в посудину. Ми цього не усвідомлюємо, і коли приходять потрясіння, впадаємо у відчай, гадаючи, що ніколи не дійдемо до того міста. Але саме ці потрясіння й уможливлюють те, що ми до нього дійдемо.

Псалмист навчився цього, і після всіх потрясінь свого бурхливого життя вигукнув: «На одного Бога вповай, душе моя! Бо на него надїя моя. Тілько він є моя скеля, моя защита, моя висока твердиня; я не захитаюсь. В Бозї моє спасеннє і моя слава; сильна моя скеля, моє прибіжище в Бозї» (Псальма 62:5-7). Нарешті Бог став для нього всім; і тоді він побачив, що Бога досить.

Так само і з нами. Коли в нашому житті й досвіді захитано все, що можна захитати, і залишилося тільки те, чого захитати не можна, ми доходимо до того, що бачимо: тільки Бог — наша скеля й наша основа. Ми вчимося покладати надію лише на нього. «Тому не злякаємось, хоч би земля зворушилась і гори захитались серед моря. Хоч би ревіли і пінились поводї його, гори тряслись від його досади… Бог серед него, він не захитається; Бог допоможе йому, як настане ранок» (Псальма 46:2-3, 5).

«Він не захитається» — яке надихаюче проголошення! Невже можливо, щоб ми, яких так легко зрушують земні речі, дійшли до місця, де ніщо не може вивести нас із рівноваги чи порушити наш спокій? Так, це можливо; і апостол Павло це знав. Коли він ішов до Єрусалима, де, як він передбачав, «кайдани мене та муки ждуть», він міг тріумфально сказати: «Та нї про що я не дбаю, й не дорога менї душа моя» (Дїяння 20:23-24). Старішою мовою він сказав: «Ніщо з цього мене не зрушує». Усе в житті Павла, що можна було захитати, вже було захитане. Якщо ми дозволимо Богові чинити з нами по-своєму, то й ми можемо дійти до того самого місця. Ні дрібні прикрості життя, ні його великі випробування не матимуть сили зрушити нас із того стану, про який сказано: «мир Божий, що вище всякого розуму» (Филипян 4:7), — а це доля тих, хто навчився спочивати лише на Богові.

В Одкритті, даному Йоанові на острові Патмос, Дух каже церквам, що чекає на тих, хто переможе: «Хто побідить, зроблю його стовпом в храмі Бога мого.

І вже не вийде геть» (Одкриттє 3:12). Стати непорушним, як стовп у домі нашого Бога, — це мета, заради якої людина радо витерпіла б усі «потрясіння» й «вибивання дна», потрібні, щоб її досягти!

«Тим же царство нерухоме приймаючи, маємо благодать, котрою треба нам служити до вподоби Богу з шанобою і страхом. Бо наш Бог — огонь пожирающий» (Євреїв 12:28-29). Чимало людей бояться Божого пожираючого вогню, але лише тому, що не розуміють, що це таке. Це вогонь Божої любові, який за самою своєю природою мусить пожерти все, що може зашкодити його народові. Якщо наші серця прагнуть бути такими, якими хоче бачити нас Божа любов, ми не боятимемося його вогню, а радо його вітатимемо.

«Невблаганна любов.

Ворога можна купити чи вмовити Відступитись від злого задуму; Та не вгамується той, Хто на добро налаштований».

Тож дякуймо Богові, що він «на добро налаштований» щодо нас і що пожираючий вогонь його любові не перестане горіти, доки не очистить нас, як очищають срібло. Бо обітниця говорить, що «засяде він до перетоплювання срібла й очистить синів Левіїних і переплавить їх, як золото й срібло, щоб приносили жертву Господеві в праведностї» (Малахія 3:3). Він дає нам надихаюче запевнення: якщо ми лише скоримося цьому очищенню, то станемо тими, про кого сказано: «люба буде Господеві» (Малахія 3:4). «І щасливими славити муть вас усї народи, будете бо бажаною землею, говорить Господь сил небесних» (Малахія 3:12).

Бути «любими» Господеві й «бажаною» для нього може здаватися нам неможливим, коли ми дивимося на свої вади й недостойність. Але коли думаємо про цей прекрасний пожираючий вогонь Божої любові, ми можемо підбадьоритися й набратися відваги. Він не ослабне й не занепаде духом, доки весь наш шлак і нечисте срібло не буде випалено і ми самі не вийдемо в його подобі, уподібнені до його образу.

Наші душі тужать за тим, що зветься «царство нерухоме» (Євреїв 12:28). Той, хто «на добро налаштований», якщо ми йому дозволимо, захитає в нашому житті все, що можна захитати. Він «вибиватиме дно» з кожного фальшивого спочинку, доки не залишиться тільки те, чого захитати не можна.

Одну з найвразливіших проповідей, які я будь-коли чула, виголосила лагідна на обличчя стара квакерка. Вона підвелася серед тиші й сказала: «Учора сестра Тавіта розбила мій найкращий порцеляновий чайник на друзки. Але Господь, на якого я покладаюся, зберіг мою душу в досконалому мирі й дав мені сили не промовити жодного слова докору». Це було все; проповідь закінчилася. Але в кожне серце ввійшло відчуття того, що означає бути збереженим у непорушному царстві Божої любові. Це царство може стати нашим домом, якщо ми лише скоримося Божим потрясінням і навчимося спочивати лише й завжди на ньому.

Нехай він наблизить цей день для кожного з нас!

Ви завершили: Те, чого не захитати

Назад Далі