Розділ 9 · 3 хв читання · 4 хв слухання
Підштовхни мене, Господи!
Був чудовий сонячний недільний ранок, і вже три тижні я перебував на духовному «піднесенні». Хоч треба було ухвалювати рішення, моя хода з Господом була особливою. Молодіжна робота справді процвітала: багато життів змінювалося, щотижня приходили нові люди, а інші церкви почали єднатися з нами. Та цей день мав стати іншим!
На самому початку ранкового богослужіння я глибоко відчув Господню присутність, і Його тихий внутрішній голос заговорив до мого духу.
«Час іти додому», — сказав Він.
«Не можу ж я зараз підвестися й піти, — подумав я. — Що подумають люди? Вирішать, що мені не подобається служіння!»
Внутрішній голос не вгавав, аж поки десь за пів години я тихо не підвівся з місця й не вийшов із церкви. До нашого дому була приблизно миля, і, повільно йдучи в той бік, я розмовляв із Господом. Перехожий подумав би, що я бурмочу сам до себе, але присутність Духа була такою відчутною, коли я виливав Йому свої розчарування.
Проходячи повз Брюері-Філд — стадіон клубу Bridgend Rugby Club, гордість усіх місцевих уболівальників, — я натрапив на маленького хлопчика, що мучився зі своїм триколісним велосипедом. Два колеса вже стояли на тротуарі, а останнє ще лишалося на дорозі, і малий щосили намагався витягти велосипед на тротуар. Побачивши, що я наближаюся, він підвів заплакане личко й сказав: «Підштовхніть, дядьку».
Я простягнув руку, узявся за задню частину велосипеда й без жодних зусиль відправив малюка щасливо в дорогу. Завертаючи за ріг, він озирнувся й помахав мені — якраз тоді, коли я казав своєму невидимому Супутникові: «Будь ласка, підштовхни мене, Господи».
Я почувався так само, як той малюк: попереду широко відкрита дорога, а ти борсаєшся, не знаючи, як рушити далі. Поки я йшов, з моїх уст почала линути молитва, народжена Духом. Відтоді я повторював цю молитву так часто, що знаю її майже слово в слово такою, якою промовив уперше. Я більше не вимовляю її вголос, бо вона стала такою часткою мене, що тепер це справді молитва серця.
Через якийсь час я прочитав про книжку «Desert Fathers». Ці люди жили в четвертому столітті, коли Рим уже зробив християнство поважним і віруючих більше не страчували за віру. Як же тоді їм «нести свій хрест» і «вмирати для себе»?
Ці люди вирішили, що життя на самоті в Єгипетській пустелі — подалі від усіх принад марнославства цього світу — і буде таким «мучеництвом». Вони роздумували про багато що, особливо про молитву і про те, як виконати слово: «Без перестану молїтесь» (1 Солунян 5:17).
Серед їхніх настанов мою увагу привернула ось яка: якщо людина повторює молитву досить часто, та сходить з уст і стає «молитвою серця». Тож хоч людина вже й не промовляє слів, її серце й далі волає до Бога в «безперестанній молитві». Такою для мене стала й ця молитва.
«Господи, я прагну ходити у Твоїй волі. Не прошу нічого іншого, як тільки того, щоб наприкінці своєї дороги почути від Тебе: „Гаразд, слуго добрий і вірний“. Я знаю, що буваю нерозумним і навіть дурним і що сходитиму з Твоєї волі, але я даю Тобі дозвіл на 110% — повертай мене до ладу хоч і батогом. Я не прошу знати, яка Твоя воля, чи бачити дорогу попереду, — лише щоб Ти тримав мене у Своїй волі».
Те, як Бог відповідає на цю молитву, сформувало моє розуміння «ходи віри» й допомогло мені збагнути деякі складнощі 11-го розділу Послання до Євреїв — великого розділу про «героїв віри». Я поясню, що маю на увазі, згодом, коли стане видно, як Господь провадив мене у Своїй волі.
Запитання для роздумів
Що спонукало Гарета вийти з недільного ранкового богослужіння й піти додому?
На самому початку богослужіння він відчув Господню присутність і Його тихий внутрішній голос, який сказав: «Час іти додому». Він хвилювався, що подумають люди, але голос не вгавав, і десь за пів години він тихо вийшов і, йдучи, розмовляв із Господом.
Чому маленький хлопчик із триколісним велосипедом так влучно віддзеркалив становище Гарета?
Перед хлопчиком була широко відкрита дорога, але він не міг витягти останнє колесо на тротуар і попросив: «Підштовхніть, дядьку». Гарет почувався так само, як той малюк, — він борсався, не знаючи, як рушити далі, тож, допомагаючи йому, помолився: «Будь ласка, підштовхни мене, Господи».
Чого Гарет навчився від Отців-пустельників про «молитву серця» і яка молитва стала його молитвою?
Вони навчали, що молитва, яку повторюють досить часто, сходить з уст і стає «молитвою серця», тож серце й далі волає до Бога в безперестанній молитві. У своїй молитві Гарет просить ходити в Божій волі й почути «Гаразд, слуго добрий і вірний», дає Богові «дозвіл на 110%» повертати його до ладу хоч і батогом і просить не бачити дорогу попереду, а лише щоб Він тримав його у Своїй волі.