Підштовхни мене, Господи!

Був чудовий сонячний недільний ранок, і вже три тижні я перебував на духовному «піднесенні». Хоч треба було ухвалювати рішення, моя хода з Господом була особливою. Молодіжна робота справді процвітала: багато життів змінювалося, щотижня приходили нові люди, а інші церкви почали єднатися з нами. Та цей день мав стати іншим!

На самому початку ранкового богослужіння я глибоко відчув Господню присутність, і Його тихий внутрішній голос заговорив до мого духу.

«Час іти додому», — сказав Він.

«Не можу ж я зараз підвестися й піти, — подумав я. — Що подумають люди? Вирішать, що мені не подобається служіння!»

Внутрішній голос не вгавав, аж поки десь за пів години я тихо не підвівся з місця й не вийшов із церкви. До нашого дому була приблизно миля, і, повільно йдучи в той бік, я розмовляв із Господом. Перехожий подумав би, що я бурмочу сам до себе, але присутність Духа була такою відчутною, коли я виливав Йому свої розчарування.

Проходячи повз Брюері-Філд — стадіон клубу Bridgend Rugby Club, гордість усіх місцевих уболівальників, — я натрапив на маленького хлопчика, що мучився зі своїм триколісним велосипедом. Два колеса вже стояли на тротуарі, а останнє ще лишалося на дорозі, і малий щосили намагався витягти велосипед на тротуар. Побачивши, що я наближаюся, він підвів заплакане личко й сказав: «Підштовхніть, дядьку».

Я простягнув руку, узявся за задню частину велосипеда й без жодних зусиль відправив малюка щасливо в дорогу. Завертаючи за ріг, він озирнувся й помахав мені — якраз тоді, коли я казав своєму невидимому Супутникові: «Будь ласка, підштовхни мене, Господи».

Я почувався так само, як той малюк: попереду широко відкрита дорога, а ти борсаєшся, не знаючи, як рушити далі. Поки я йшов, з моїх уст почала линути молитва, народжена Духом. Відтоді я повторював цю молитву так часто, що знаю її майже слово в слово такою, якою промовив уперше. Я більше не вимовляю її вголос, бо вона стала такою часткою мене, що тепер це справді молитва серця.

Через якийсь час я прочитав про книжку «Desert Fathers». Ці люди жили в четвертому столітті, коли Рим уже зробив християнство поважним і віруючих більше не страчували за віру. Як же тоді їм «нести свій хрест» і «вмирати для себе»?

Ці люди вирішили, що життя на самоті в Єгипетській пустелі — подалі від усіх принад марнославства цього світу — і буде таким «мучеництвом». Вони роздумували про багато що, особливо про молитву і про те, як виконати слово: «Без перестану молїтесь» (1 Солунян 5:17).

Серед їхніх настанов мою увагу привернула ось яка: якщо людина повторює молитву досить часто, та сходить з уст і стає «молитвою серця». Тож хоч людина вже й не промовляє слів, її серце й далі волає до Бога в «безперестанній молитві». Такою для мене стала й ця молитва.

«Господи, я прагну ходити у Твоїй волі. Не прошу нічого іншого, як тільки того, щоб наприкінці своєї дороги почути від Тебе: „Гаразд, слуго добрий і вірний“. Я знаю, що буваю нерозумним і навіть дурним і що сходитиму з Твоєї волі, але я даю Тобі дозвіл на 110% — повертай мене до ладу хоч і батогом. Я не прошу знати, яка Твоя воля, чи бачити дорогу попереду, — лише щоб Ти тримав мене у Своїй волі».

Те, як Бог відповідає на цю молитву, сформувало моє розуміння «ходи віри» й допомогло мені збагнути деякі складнощі 11-го розділу Послання до Євреїв — великого розділу про «героїв віри». Я поясню, що маю на увазі, згодом, коли стане видно, як Господь провадив мене у Своїй волі.