Нагод безліч

Наступний рік видався дуже цікавим! Планування нової школи вже тривало, і ми всі з цікавістю стежили, чи сприймають архітектори наші пропозиції всерйоз, готуючи креслення. Ті з нас, хто працював у гімназії, непокоїлися, що ми втратимо частину більш академічних занять на користь тих, що розраховані на ширший загал учнів. Певен, учителі з другої школи так само непокоїлися, що до їхніх учнів ставитимуться як до «другого сорту». Моїм обов’язком було представляти обидві групи.

Мене запросили до невеликої робочої групи вчителів фізики, щоб розробити нову навчальну програму для учнів поглибленого рівня — тих, хто готувався вступати до університету. Щотижня ми збиралися в Cardiff University, щоб виготовляти й випробовувати електронне обладнання, а також обговорювати програму. Транзистори тоді були новим винаходом, і, як ви можете уявити, ми всі були в електроніці «новачками», що бавилися новими іграшками. Лише 15 років тому я закінчив середню школу, а наука електроніка вже мала великий вплив — навіть на освіту.

Під кінець навчального року мені запропонували подати заяву на денний курс електроніки в університеті, після закінчення якого я отримав би ступінь магістра природничих наук.

Це було дуже спокусливо, бо предмет мене захоплював, і я вважав, що такий курс лише примножить мої вчительські навички.

Я вже мав за мету зробити нашу школу визнаним лідером у викладанні фізики. До того ж мене завжди трохи гризло те, що я не скористався жодною з двох нагод, які мені випадали, — навчатися, щоб здобути докторський ступінь із фізики. Коли я закінчував навчання, мене запрошували залишитися в Swansea University для наукової роботи, а крім того, запрошували на три роки до дослідницької групи British Geographical Society в Антарктиді з «гарантованим» докторським ступенем по тому в Oxford University. Проте я був типовим валлійцем із нашою національною рисою — заниженою самооцінкою — і не вірив, що справді здатен дійти до докторського ступеня. А ще я зустрів Енн — і був закоханий!

Я ретельно обміркував цю нову нагоду. Я домовився про вчителя на заміну, а тоді подав заяву на творчу відпустку, щоб підвищити власну освіту. Містер Прайс, мій директор, підтримав мою заяву, і її передали до Ради опікунів. Наступне засідання Ради мало відбутися лише за два тижні, тож я здивувався, коли вже за кілька днів директор повідомив мені, що Рада мою заяву відхилила. Розпитавши докладніше, я з’ясував, що рішення ухвалив сам голова, ні з ким не порадившись, і висловив містерові Прайсу своє невдоволення. Такі дії були доволі звичними для шкільних рад, які славилися браком співчуття до вчителів, що в них працювали.

Це була одна з причин, чому Міністерство освіти наполягало, щоб до кожної Ради опікунів призначали чинного вчителя. Підозрюю, голова не усвідомлював, що вчитель, який подав заяву на творчу відпустку, — це той самий, що сидів на засіданні Ради!

Директор сказав мені не надто засмучуватися, бо в нього є ще краща пропозиція. «Гарете, я шукаю директора середньої ланки, і, думаю, ви саме та людина для цієї посади, а повернення до університету може поставити цю можливість під загрозу».

Ставало дедалі цікавіше! Треба було ухвалювати рішення, а я не знав, які саме. Чи тиснути на Раду опікунів, щоб мене відпустили на магістерський курс? Чи відкликати ту заяву й довіритися, що директор втілить свою пропозицію? Чи справді я хотів покинути викладання фізики заради адміністративної посади? До всього цього додавалася ще й робота над розбудовою Асоціації персоналу, її статутом і її стосунками з Радою опікунів.

Ми з Енн обговорювали можливості й молилися, але чіткого напрямку не бачили. Ми й гадки не мали, що Господь уже дуже діяльно причетний до всього, що відбувалося. І знову моє розчарування через відмову у відпустці згодом виявилося Його призначенням чогось більшого й кращого.