Канада кличе

Наступного ранку я попросив Енн купити «Times Educational Supplement». Це видання виходило щопонеділка й подавало всі вакансії вчителів по всій Британії, а також статті про освітню практику. Я подумав, що добре було б скласти собі загальне уявлення про те, що відбувається в освіті, щоб ясніше бачити картину на місцях. Того вечора я розгорнув першу сторінку і, на превеликий свій подив, прочитав: «Потрібен учитель фізики до школи в Торонто, Канада».

Це було перше таке оголошення за багато років у будь-якому британському виданні, бо школам у Канаді досі не дозволяли давати оголошення за межами країни; проте власник цієї приватної школи мав офіси в Нью-Йорку, і, як я згодом з’ясував, жоден канадієць не пішов би працювати за ту мізерну платню, яку там пропонували!

Далі в оголошенні говорилося, що засновник школи, містер Джайлз, наступного тижня буде в Лондоні, щоб провести співбесіди з кандидатами на цю посаду та на інші, оголошені подібним чином. Для мене це було дуже зручно, бо National Association of Schoolmasters — моя профспілка — оголосила на наступну середу одноденний страйк, перший за всю її історію. Тож після короткої співбесіди мені запропонували посаду завідувача кафедри фізики в Toronto French School, Канада.

Платня мала становити 11 000 доларів плюс витрати на переїзд. Це було щонайменше на 2 000 доларів більше, ніж моя тодішня зарплата — найвища, яку платили в Уельсі. Лише коли ми приїхали до Канади, я відкрив, як неможливо в Торонто виховувати трьох дітей на таку платню!

На зустрічі з містером Джайлзом я не ухвалив жодного рішення, а повернувся до Уельсу з контрактом, який треба було підписати. Приїхавши додому, я побачив, що в нас гості — Мартін і Шерон Лойлі. Це були друзі-місіонери, яких ми знали ще в Гонконгу; вони саме були у відпустці й приїхали провідати його родину в Англії. Звістка про мою співбесіду їх дуже схвилювала, і вони палко нас підбадьорювали, бо Шерон була родом із Торонто й добре знала цю школу!

«Ви неодмінно маєте зупинитися в моєї мами, — сказала вона. — Вона живе сама і буде рада прийняти вас усіх у себе».

Бог уже готував перед нами дорогу.

Після деяких обговорень і молитви ми з Енн вирішили прийняти запропоновану посаду, і контракт, як належить, підписали й відіслали містерові Джайлзу.

Наступного дня я пішов до директора школи з заявою про звільнення в руці. Щойно я ввійшов до його кабінету, містер Прайс тепло привітав мене «доброю новиною»: рада опікунів передумала, і я можу йти на університетський курс.

Звісно, моя новина його дуже здивувала, але він великодушно прийняв мої пояснення. На збори ми мали три місяці: отримали медичні довідки й візи, продали будинок, «передали» молодіжну роботу й сказали багато «прощавай», але ми їхали не самі. Один добрий друг зацікавився моїм рішенням і сам скористався нагодою зустрітися з містером Джайлзом. Кіта призначили завідувачем кафедри математики в тій самій школі, що й мене. Тож у серпні 1975 року ми спакували всі свої пожитки в 24-футовий морський контейнер і полетіли до Торонто, Канада, — країни обітниці й безмежних просторів.