Зайнятий! Зайнятий! Зайнятий!

Невдовзі всі думки про Канаду полишили нас, бо я поринув у нову роботу завідувача кафедри фізики. Крім того, я друкував шкільну газету, керував християнським гуртком і проводив шкільні лінійки. У нас удома я започаткував молодіжну групу для підлітків — і бачив, як Бог розвинув її у велику справу, що охопила сім церков і чималу округу довкола нашого містечка. Я випускав молодіжну «газету», яка єднала місцеві молодіжні служіння, і створив хор на 50 голосів, що виконував великодні та різдвяні кантати в місцевих залах, каплицях і в’язницях. Ми влаштовували літні табори та молодіжні вечори у вихідні.

Одного вечора мені зателефонували з місцевого YMCA — дуже активного й великого спортивного клубу. Співрозмовник сказав, що до правління шукають свіжу кров, і запитав, чи не погодився б я, адже мене порекомендували їм завдяки моїй роботі з місцевою молоддю. Я погодився і невдовзі прийшов на своє перше засідання правління, де мене дуже тепло прийняли. Сидячи там, я роздивлявся це просторе приміщення, яке в неділю ніколи не використовували (то були часи, коли в неділю ще не займалися спортом). Я запитав, скільки коштуватиме мені оренда.

«Нічого! — відповіли мені. — Тепер ви член правління, тож маєте право на ключ. Просто скажіть секретарці, що вам потрібен ключ і для чого, — і жодних проблем не буде».

Отож у недільні вечори я мав вільний доступ до місцевого YMCA, його буфету й зали відпочинку, і незабаром чимало молоді з місцевих церков стало приходити на зібрання о 8-й вечора. То були особливі дні Господнього благословення, коли багато хто навернувся до Господа. Старійшини моєї церкви дали мені «карт-бланш» вести роботу церкви з підлітками й молоддю, а багато інших церков вважали мене своїм молодіжним працівником. Насправді я був для молоді пастором-наглядачем, і зі мною працювало чимало чудових людей: ми проводили табори, барбекю, євангелізації, програми в YMCA тощо! Через ці служіння багато людей приходило до Господа!

Я був зайнятий, зайнятий, зайнятий! По правді — надто зайнятий!

Я почав бігти попереду Світла!

Зрештою шалений темп наздогнав мене, і в мене почалося тривале безсоння. Я годинами ходив, намагаючись утомитися настільки, щоб заснути, а потім цілу ніч лежав без сну, заново переживаючи всі події дня. Одного разу я, здавалося, пригадував кожен рух м’яча в міжнародному матчі з регбі, який того дня дивився по телевізору. Лікар призначив мені ліки, і один мій друг часто заходив увечері, щоб посміятися з того, як я, хитаючись, пробираюся через кімнату до ліжка. Кому потрібні такі друзі?! У школі учням сказали не турбувати мене, якщо після перерви я не вийду з фотолабораторії, що прилягала до мого кабінету фізики.

Вони знали, що я ліг відпочити, і мали покликати директора, який мене підмінить! Через пів року сон повернувся до норми, але я відмовився від усіх своїх занять, крім нагляду за молодіжною роботою.

Після п’яти років у школі Ogmore Grammar School мені подобалися і робота, і дружба з колегами. Проте до наступного повороту подій я не був готовий. Згідно з новою урядовою політикою, наша школа мала об’єднатися зі школою Nantymoel Secondary School в одну нову загальноосвітню школу, для якої збудують спеціальне приміщення біля підніжжя долини, неподалік від нашої нової домівки в Бридженді. Оскільки молодіжна робота розрослася, ми продали свій маленький будиночок і переїхали до цього провінційного містечка в самому серці мальовничої долини Гламорган. Об’єднання шкіл означало, що треба створити нову Асоціацію персоналу, а тоді обрати представника, який служитиме їй у Раді опікунів.

На той час жоден учитель не мав права входити до ради опікунів школи, тож представника належало обирати дуже зважено. Я прийшов на спільні збори персоналу з певними думками щодо того, кого підтримаю. Мені й на гадку не спадало, що можуть розглядати мене. Я не належав до тих, хто часто спілкувався з колегами поза роботою, і не працював у тих школах долини так довго, як багато хто з моїх колег. Через дві години я вийшов із тих зборів, у подиві хитаючи головою. Мене одноголосно обрали і президентом нової Асоціації персоналу, і її представником у Раді опікунів!

Я обернувся до Алана, нашого вчителя географії, який ішов поруч зі мною. «Не можу в це повірити», — сказав я. «Чому ж? — відповів він. — Ми всі знаємо, що ти єдиний, хто завжди скаже правду», — я прошепотів тиху молитву.

«Дякую Тобі, Господи, Тобі вся слава!» Тоді, знову обернувшись до Алана, додав: «Зачекай, поки я прийду додому й розповім Енн! Вона теж не повірить!»