Перлина Сходу

Гонконг, «Перлина Сходу», виправдав свою назву. З тієї миті, як ми прибули до аеропорту Кайтак, ми закохалися в його барви, запахи, гамір і людей. Енн ходила по вуличних ринках, часто пізно вночі, нічого не боячись, а я насолоджувався тамтешніми спортивними можливостями: двічі на тиждень грав у теніс і плавав у Forces Club.

Незабаром ми долучилися до християнського життя громади. Я мав привілей дружити з Джекі Пуллінджер саме тоді, коли вона лише розпочинала служіння, яке так сильно вплинуло на наркозалежних Гонконгу. Саме з нею я ходив до «обнесеного мурами міста» Коулуна й побував на біблійному занятті в «драконовому лігві».

Щомісяця ми з Енн вирушали пішки через сільську місцевість до сиротинця, де розповідали історії про Ісуса, а потім їли суп із курячих лапок і варений рис. Я співав у китайському хорі й навіть наважувався виконувати сольні партії у великодній кантаті… кантонською!

Джон Бектел був місіонером у Гонконзі ще до Другої світової війни. Він заснував друкарню і був пастором церкви Waterloo Road Alliance Church. Тепер він був на пенсії, а його син, Джон-молодший, керував цією справою, а також кількома школами на дахах.

Проте старший Бектел не пішов на пенсію від служіння Господу, бо щотижня в його вітальні збиралося до 30 британських військовослужбовців на вивчення Біблії. Серед них бувало з десяток непальських солдатів — гуркхів, — відомих своєю хоробрістю й дуже шанованих товаришами по службі. Щотижня я мав привілей провадити це вивчення, іноді почергово з милою літньою жінкою, яка служила Господу в Китаї ще до японського вторгнення.

Я й гадки не мав, що перебування в Гонконзі й участь у цій біблійній групі так глибоко вплинуть на наше майбутнє, — ще одне з Божих призначень!

У той час ми знову подали документи на візи до Канади, хоча вакансії вчителів за кордоном уже не оголошували. Натомість я отримав лист від інспектора шкіл Сан-Франциско. Його племінник, перебуваючи у відпустці з фронту у В’єтнамі, завітав до нас у Гонконзі, а повернувшись додому, попросив дядька запросити мене викладати в Каліфорнії. Той написав, що коли ми колись приїдемо до Сан-Франциско, він зробить усе можливе, щоб знайти мені посаду.

Тож улітку 1969 року ми вже були готові летіти на західне узбережжя Сполучених Штатів, але зміна урядової політики в коридорах Вестмінстера все перекреслила. Досі діяло правило, що всім британським військовослужбовцям оплачували повну вартість самостійного повернення «додому» з будь-якого закордонного місця служби, тобто ми могли поїхати куди завгодно коштом Сполученого Королівства.

Отже, усі наші витрати на дорогу до Сан-Франциско чи до Канади були б покриті. У травні 1969 року через зростання військових витрат правило змінили: відтепер увесь персонал мали повертати на батьківщину військовим літаком, без жодних грошових виплат. Оскільки ми не могли дозволити собі навмання поїхати до Каліфорнії чи західної Канади, не маючи гарантованої роботи, наші плани знову зупинилися. Ще одні двері зачинилися! Ще одне розчарування!

Я поспіхом подав заяви на вчительські посади у Великій Британії, знаючи, що коли отримаю докази трьох «відмов», британська армія виплачуватиме мені зарплату протягом одного семестру (до нового року). Відмови надійшли, і ми полетіли назад до Уельсу, до своєї родини.

Коли почався новий навчальний семестр, ми жили в батьків Енн, поки з нашого власного дому виїжджали орендарі, які мешкали там, доки ми були за кордоном.

Коли я шукав школи для наших доньок, жінка з офісу Glamorgan Education Board відповідала на мої запитання просто.

«Так, ваші доньки можуть не ходити до школи ті два тижні, які знадобляться, щоб повернутися до вашого дому».

«Ні, їм не потрібно реєструватися тут, а за два тижні переводитися».

Я вже збирався покласти слухавку, коли вона поставила мені несподіване запитання: «Перепрошую, пане. Чи не звати вас, бува, містер Еванс — Гарет Еванс із Гонконгу?»

Коли я відповів їй, досі дивуючись, звідки вона знає моє ім’я, вона сказала, що якщо я піду до Ogmore Grammar School, на мене там чекатиме робота.

Ogmore Grammar була дуже шанованою школою у верхів’ї однієї з долин, що простягалися на північ від нашого дому. Її найвідомішим випускником був Лінн «Стрибун» Девіс — світовий рекордсмен у стрибках у довжину, доки Боб Бімон не побив його рекорд на Олімпійських іграх 1968 року в Мехіко. Тротуари в Нантимойлі, рідному селі Лінна, були пофарбовані в різні кольори, і кожна смуга відміряла точну довжину його рекордного стрибка.

Мені знадобилося б лише 15 хвилин, щоб щодня доїжджати туди машиною, щойно ми повернемося «додому», до маленького одноповерхового будиночка, який купили одразу після весілля.

Коли першого дня я зустрівся з директором, я спитав, як довго він хоче, щоб я там викладав, адже мені гарантовано зарплату на чотири місяці без роботи! Я спитав, чи вчитель, який обіймає цю посаду, хворий або у відпустці з якоїсь іншої причини, бо я подавав заяву на цю посаду ще з Гонконгу й вирішив, що її вже зайнято, оскільки нічого не почув у відповідь. Він сказав, що рада опікунів хотіла призначити мене, але не могла, бо мала правило не призначати людей з-за кордону. Натомість вони сказали всім іншим кандидатам, що посаду зайнято, і сподівалися, що я якось зв’яжуся з ними, коли повернуся до Уельсу, — саме так, як я і зробив!