Уперед, юначе!

Чотири роки, які я провів у чудовому університетському містечку в Бринміллі у Свонсі, були дуже плідними. Хоча я вступив до університету вивчати математику, на другому курсі я перейшов на фізичний факультет, бо фізика цікавила мене дедалі більше. (Озираючись назад, у цьому теж можна побачити провід Господа.) Спершу я думав про Бірмінгем, адже той університет славився своїм математичним факультетом. А тепер я вивчав фізику у Свонсі — в закладі, що славився своїм фізичним факультетом! Я отримав кращий диплом із фізики, ніж будь-хто очікував, а на останньому році — ще й диплом із педагогіки. Закінчивши університет, я влаштувався на свою першу роботу — викладати фізику як завідувач відділу в новій середній школі.

Дім Евансів став для мене особливим місцем, де до мене ставилися як до члена родини; і справді, досі вони для мене рідні. Ми ходили до однієї церкви, і я приєднався до хору Swansea Gospel Male Voice Choir, де Мері Еванс була піаністкою, а Обрі Еванс — бібліотекарем. Мері дбала, щоб я добре харчувався, а її чоловік Обрі, хоч і не мав освіти, дав мені чимало перлин мудрості, які залишилися зі мною на всі ці роки.

Одного разу, коли мене трохи засмучувала очевидна нестача запалу серед церковної молоді, він відвів мене вбік і сказав: «Пам’ятай, синку: ті, хто йде слідом оддалік, усе ще можуть бачити Господа, а ті, хто забігає на крок поперед Світла світу, більше Його не бачать. І тоді вони вже йдуть у власній тіні».

Расселл вивчав в університеті металургію, а згодом став старшим професором у тому самому закладі. Він був чудовим студентом і великою допомогою для мене, коли я продирався крізь свої курси з ядерної фізики за програмою з відзнакою.

Дон Еванс пішов до біблійного коледжу, кілька років був пастором, а тоді вступив до Swansea University College вивчати філософію. Тепер він живе в Данідіні, у Новій Зеландії, де викладає як професор, і є одним із провідних світових науковців у галузі медичної етики. Він багато подорожував — і в академічних колах, і як промовець харизматичного руху оновлення.

Саме в ті чудові роки у Свонсі я зустрів Енн — секретарку, яка ходила до тієї самої церкви, що й я. Її батько був норвежцем і вірним служителем Євангелії, хоча багато років мав слабке здоров’я. Він відкрив мені чимало глибин Божих, і я досі дорожу духовними книжками, які він мені подарував. Її мама виросла в церкві, де Еван Робертс був провідником молоді, коли 1904 року спалахнуло валлійське пробудження.

Вона знала багатьох тогочасних «святих», а згодом була членом «Молитовного гурту Ріса Гауеллса». З такою благочестивою спадщиною не дивно, що Енн виявляє глибокий християнський характер, який я навчився в ній цінувати.

Ми заручилися в день мого випуску, а побралися через рік, коли я закінчив курс педагогічного диплома. Ми переїхали до нашого першого дому якраз до початку моєї роботи в Cynffig Comprehensive School. Я так і не зрозумів, як отримав ту посаду, — мабуть, це було ще одне з Господніх призначень, бо я цієї можливості ніколи не шукав.

Одного дня в університеті до мене підійшов один із моїх професорів і спитав, чи я вже знайшов роботу. Я відповів, що ні, але без тривоги, бо до закінчення навчання ще був час. Тоді він порадив мені написати за адресою, яку записав для мене, і дізнатися про вільні посади. Незабаром мене запросили на співбесіду на посаду в Cynffig. Наскільки мені відомо, я був єдиним, з ким проводили співбесіду, і мені запропонували викладати фізику аж до поглибленого рівня.

На третьому році роботи в тій першій школі мене запросили викладати при британських військах у Німеччині. Британська Рейнська армія мала кілька шкіл, де навчалися діти військовослужбовців, і я мав викладати у Windsor Boys School, яка, як і її сестринська школа для дівчат, налічувала понад 500 учнів середньої школи.

Я став наймолодшим учителем, якого на той час будь-коли наймало Міністерство оборони, бо не проходив ні «національної служби», ні п’ятирічного педагогічного стажу, якого зазвичай вимагали.

Я не знав про ці вимоги, коли вперше несміливо подав заяву на викладання в Британській Рейнській армії, тож трохи засмутився, отримавши першу відмову. Я вже й думати забув про таку посаду, коли через кілька місяців прийшов інший лист: мені повідомляли, що є вакансія вчителя в Гаммі, у Західній Німеччині. Виявилося, що вчителя фізики тієї школи підвищили до заступника директора, а я був єдиним учителем фізики з відповідною кваліфікацією, який був у них на обліку. Бог може переступити навіть армійські правила!

То були добрі роки для нас з Енн. Бог уже благословив нас однією донькою, Корінн, яка народилася в Уельсі, а тепер дав нам ще двох — Андреа і Лінетт, — і наша родина стала повною. Ми здобули багато німецьких друзів і раділи життю серед іншої культури.

Щонеділі ми їздили на сусідню канадську військову базу, де Армія спасіння проводила вечірнє богослужіння. Спілкуючись із ними, я всім серцем прихилився до цих гостинних людей із краю індіанців та інуїтів, «маунті» й мисливців-трапперів, ведмедів і орлів, піци й лосося. Тож саме з їхнього заохочення ми почали шукати можливість викладати в Канаді.

Незабаром я отримав лист, у якому повідомлялося, що мене прийнято викладати фізику в знаному технічному коледжі в Торонто, у Канаді. Я мав надіслати їм фотокопії свого диплома про ступінь і педагогічного диплома на підтвердження кваліфікації, а вони повідомлять мені про переліт до великої північної країни.

Наші документи вирушили поштою на вулицю Блур у Торонто, і незабаром прийшла відповідь, що я, найімовірніше, матиму право на «Type-A Specialist Diploma». Далі були ретельні медичні огляди, ми отримали візи, я подав у школі заяву про звільнення, і ми чекали… Другий лист був не такий приємний! Сталася помилка! Місцевий директор освіти призначив на мою посаду іншого вчителя, не знаючи, що директор коледжу вже затвердив мене! На дві вакансії призначили трьох учителів, і оскільки я був з-за кордону, розчаруватися довелося саме мені.

Було дуже соромно, коли ми розповідали друзям останні новини. Ми так яскраво свідчили про Божу доброту до нас, а тепер це, здавалося, були лише порожні слова. На новий навчальний рік ми лишилися без роботи, і мусили повертатися до Уельсу, щоб знайти якусь іншу роботу принаймні на семестр. Наші молитви були сповнені запитань, і ми не усвідомлювали, що Господь точно знає, що робить!

Через три дні прийшов ще один лист. Цього разу від британської армії: там писали, що шкодують про моє звільнення, і запрошували передумати. Вони писали: «У нас є ще одна вакансія вчителя фізики в Гонконзі. Будь ласка, розгляньте цю посаду й повідомте нам своє рішення якомога швидше».

Оскільки наші найближчі друзі теж їхали до Гонконгу, рішення ухвалити було легко. Ми знову мали переконатися, що Господь був на кілька кроків попереду нас.