Я піду поперед тебе

Я із задоволенням провів той день із Доном Евансом і в наступні місяці часто згадував його, навіть не уявляючи, як знову перетнуться наші шляхи.

Я продовжував вивчати математику й фізику, сподіваючись наступного року вступити до університету. Правила вступу були такі: треба було обрати чотири навчальні заклади, розташувати їх у порядку переваги й надіслати цей список до центрального агентства. Воно потім повідомляло, якого академічного рівня з кожного предмета потрібно досягти, щоб кожен із цих закладів прийняв тебе на навчання. Вважалося, що найкращий математичний факультет — у Бірмінгемі, а математика була моєю сильною стороною, тож Бірмінгем очолив мій список, за ним ішли Кардіфф, Свонсі та Аберистуїт.

Багато годин напруженого навчання передували страшним двом тижням іспитів поглибленого рівня з моїх трьох предметів: чистої математики, прикладної математики та фізики. З великою радістю (і трохи здивовано) я дізнався через кілька тижнів, що склав усі іспити, і з оцінками, достатніми, щоб відповідати всім вимогам. Досі я анітрохи не сумнівався, що моя мета — Бірмінгем, але тепер почали з’являтися інші думки. На думку спадало нове місце. Бірмінгем був «надто промисловим», Кардіфф — «надто близько», а Свонсі ставав «найкращим».

Тож я написав пасторові церкви Elim у Свонсі, просячи допомогти знайти житло для першокурсника університету. Я був досить наївним, гадаючи, що пастор має час на такі пошуки житла, тож досі не мав адреси, коли прийшов лист, який змусив мене діяти.

«На жаль, ми не зможемо надати вам стипендію на оплату навчання, книжок і проживання на наступний рік, якщо ви не надасте нам своєї адреси у Свонсі. Кінцевий термін подання цієї інформації…» Термін спливав наступної середи, за п’ять днів!

Хоча Свонсі було лише за 30 миль від мого дому, я бував там лише раз у житті — одного дня по обіді, коли ходив із дядьком на крикетний матч. Того дня, коли прийшов лист, я знову вирушив туди, сподіваючись знайти церкву Elim та її пастора. Я вийшов з автобуса в центрі міста й зайшов до телефонної будки, сподіваючись знайти адресу й номер телефону офісу церкви Elim. Хоч я ретельно перебрав усі можливі варіанти, жодної церкви Elim у довіднику не знайшов. Дві молоді жінки, що стояли біля будки, помітили мою стурбованість і запропонували допомогу. Я сумнівався, що вони зможуть мені допомогти, коли розповідав про свою скруту; однак, на мій превеликий подив, вони не лише знали, де живе пастор і яким автобусом туди доїхати, а й змогли мене підбадьорити, бо обидві також були віруючими! Я згадав, що Біблія говорить про людей, які, «не відаючи, вгостили ангелів».

Коли пастор зрозумів мету мого візиту, він дуже перепрошував, бо забув про моє прохання. Чашка чаю мало допомогла вгамувати тривогу, яка почала мене охоплювати, поки він нишпорив у своєму столі, шукаючи список можливих господинь. Він склав цей список, щойно кілька тижнів тому надійшов мій лист, але пасторська метушня взяла гору, і моє прохання вилетіло йому з голови. За кілька хвилин, зі списком у руці, ми сіли в його машину й вирушили до восьми домівок, де, на його думку, я міг би оселитися. Коли ми проїжджали повз парк Сінглтон, де розташований університет, він раптом загальмував і звернув у вузький провулок уздовж парку.

«Тут живе жінка, в якої двоє синів-близнюків, — сказав він. — Один із них іде до біблійного коледжу, а другий починатиме навчання в університеті разом із вами. Її немає в моєму списку, але можемо почати пошуки з неї, раз уже ми проїжджаємо так близько від її дому».

Я подумав: «Яка дурниця! Жодна мати не пустить чужого на місце одного зі своїх синів-близнюків!»

Зневірений, я сидів у машині, поки пастор розмовляв із жінкою в будинку. Повертаючись, він не виглядав надто обнадієним. Я мав надії ще менше.

«Заходьте. Вона хоче з вами познайомитися», — сказав він без особливого ентузіазму.

Я зайшов до будинку й вислухав, як господиня висловила сумнів, що її сини погодяться, щоб вона здала їхню кімнату чужій людині; втім, вона запитає їх і дасть мені знати. Звісно, мені від цього було мало користі, бо термін визначитися з житлом на час навчання вже спливав. На запитання пастора, де зараз її сини, вона відповіла: «Расселл в університеті, а Дон пішов вулицею до крамниці».

«Дон? — перепитав я, і в пам’яті зринув крикетний матч майже рік тому. — Ви сказали Дон? Чи не був він торік капітаном крикетної команди Swansea Grammar School?»

«Так!» — пролунала відповідь, і в ту ж мить крізь парадні двері увійшла знайома постать. Того дня він був не в білій крикетній формі, але на його обличчі сяяла та сама приємна усмішка, яку я пам’ятав.

«Мамо, це Гарет. Це той хлопець, з яким я познайомився в Коубриджі. Той, про якого я тобі розповідав. Новонавернений християнин!»

Я сказав йому, що шукаю, де жити на час навчання у Swansea University, і тоді він обійняв мене й радісно вигукнув: «Мамо, він може жити в моїй кімнаті!»

Через Донове плече я побачив, як його мати простягає до мене руки, приймаючи мене в ту чудову родину. Я знайшов новий дім і сім’ю, яка незабаром стала мені такою ж рідною, якою тільки може бути рідна сім’я.

Я почав замислюватися: «Чи був Бог на тому крикетному матчі? Чи вже тоді Він планував це житло?»

Я переконаний, що був! Поки я планував вступати до Birmingham University, Він готував для мене дім у Свонсі, а тепер привів мене до єдиної людини, яку я знав у всьому тому місті — місті з населенням понад 100 000 людей!