Університет Вікторії, UVIC

Відтоді як 1983 року ми переїхали до прекрасної Вікторії, що в Британській Колумбії, я маю глибоку прихильність до місцевих студентів. На кампусі діє кілька різних християнських служінь, і я брав участь у більшості з них: виступав на студентських зібраннях, долучався до молитовних груп, а кілька років щотижня приймав зібрання у себе вдома.

Мене запросили виступити на одному з щотижневих зібрань Intervarsity Christian Fellowship (IVCF). Я радо прийняв запрошення і, підготувавши проповідь, прибув до університетського корпусу, де мало відбутися зібрання. Мене привітав студент, а тоді трохи зніяковіло спитав, чи не міг би я обмежитися пів годиною, бо сталася плутанина: з кампусу «вище на острові» приїхав інший студент, певний, що того вечора виступатиме він. Я відповів, що охоче віддам йому весь час і нітрохи не ображуся. Мені було приємно просто посидіти серед цих завзятих студентів, які мали спілкування довкола Господа та Його Слова.

Як і в багатьох уже розказаних мною історіях, це розчарування виявилося каменем для переходу до чудових часів з IVCF у майбутньому. Мабуть, вони почувалися трохи в боргу переді мною, бо невдовзі, пізно ввечері, щойно я повернувся додому з церковного зібрання, мені зателефонували: «Пасторе Еванс, чи не могли б ви прийти й виступити на нашому різдвяному банкеті в п’ятницю ввечері (за два дні)? Наш запланований промовець захворів у Торонто, а наш провідник поїхав із ним на якусь конференцію. Він подзвонив мені сьогодні раніше й попросив зателефонувати вам, але коли я дзвонив, ваша дружина сказала, що вас немає вдома. Я пробував звернутися ще до кількох пасторів, але всі кажуть, що надто мало часу. Чи можете ви, будь ласка, прийти?» Коли я відповів згодою («а Господа Бога сьвятїть у серцях ваших. Бувайте завсїди готові дати одвіт всякому, що домагаєть ся від вас слова про вашу надїю, з лагідностю і страхом;» — 1 Петра 3:15), він був у захваті, і я почув, як він полегшено зітхнув. Це був чудовий вечір, на який прийшло понад 100 студентів. Так почалася моя сердечна дружба з IVCF (Intervarsity Christian Fellowship) та її провідником Джеком Д. Щоразу, коли я бував удома між своїми мандрівними поїздками, я підтримував Джека в його праці.

Щойно стався цікавий «збіг». Я не бачив Джека багато років, але саме коли я друкував написане вище, задзвонив телефон. Це був Джек. Він приїхав до Вікторії на пообіддя й запитав, чи не могли б ми разом випити кави! Як же добре ми провели час, згадуючи ті давні дні. Збіг? Не думаю. Я волію вірити, що це був «Божий збіг», у якому Отець висловлював Своє вподобання тим, що я написав.

Згодом, коли Джек перейшов на інше служіння в іншій провінції, я долучився до іншої праці на кампусі — UCM (University Christian Ministries), яку очолював Тоні Дж. І знову склалися близькі стосунки, і кілька років ми з Енн щотижня приймали вдома зібрання 10–12 студентів.

Моя любов до студентів виявлялася й інакше. Я почав щотижня, здебільшого по понеділках, ходити з молитвою по 2-кілометровій кільцевій дорозі, що окреслює кампус. Іноді зі мною ходили студенти, але здебільшого я був сам. Я робив це близько двадцяти років і майже ніколи не бачив, щоб хтось іще так ходив із молитвою. Я навіть написав листа всім церквам Вікторії, заохочуючи їхніх членів щотижня виділяти годину й робити те саме, що й я, — але відгуку майже не було (як шкода!), — аж доки дедалі сильніший біль у ногах через артрит не поклав цьому край. Я стояв, схиливши голову, за 200 метрів від кінцевої зупинки свого автобуса, коли позаду хтось гукнув мене на ім’я. Це була Террі, провідниця IVCF. Так почалися нові стосунки: ми щотижня зустрічалися в мене вдома, щоб разом молитися, аж доки вона не вийшла заміж за Майка, одного з постійних учасників наших щотижневих зібрань.

Невдовзі після моєї останньої молитовної прогулянки до нашої церкви прийшов молодий чоловік. Я привітався з ним і спитав: «Що привело вас сюди?» — на що він відповів: «Ви!» І пояснив: «Нещодавно я з кількома іншими аспірантами й викладачами почав ходити з молитвою довкола кампусу UVIC. Ми чули про чоловіка, який ходив там щотижня, тож я прийшов побачити вас на власні очі». Як же співало моє серце, що мій тягар тепер підхопили інші! Бог має Своїх робітників усюди.

Після того як Енн відійшла, я відчув, що настав час продати дім, у якому прожив 40 років. Поки я пишу цей розділ, чую дзижчання електродрилів і пилок: робітники оновлюють мій дім для нових власників, які мають вселитися за місяць. Це Джеймс і його дружина Джозі, з якими ви познайомитеся в наступному розділі і які стали мені такими дорогими друзями. Уявіть собі мою радість, коли я дізнався, що вони збираються здавати свій дім студентам з IVCF під проводом Террі! Тут і далі прославлятиметься Господнє ім’я, і багато хто пізнає Його в кімнатах, де я так довго молився! Дякую Тобі, Господи Ісусе!