Данина шани Енн

Нині 2026 рік, і мене заохотили дописати до моєї історії ще кілька розділів. Господь і далі дивує мене дверима, які Він відчинив переді мною; двоє з них можна порівняти хіба що з дверима до єврейської школи, які я часто називав «Еверестом» свого життя. Проте я був би неправий, якби не почав зі слова пам’яті про супутницю мого життя протягом 65 років, яка пройшла зі мною цю дорогу, — мою дорогоцінну дружину Енн.

Енн відійшла в присутність свого Спасителя 17 грудня 2025 року — мирно, удома, після 14 років боротьби з раком.

Це сталося через рік після нашої чудової відпустки в Норвегії, коли ми святкували 50-ту річницю весілля. Вінсент і Ширлі Чеа з Малайзії запросили нас бути їхніми гостями в подорожі Китаєм. Ми були в захваті, особливо я, бо «першим пунктом мого списку мрій» було побачити славетних теракотових воїнів і Великий Китайський мур. Квитки до Гонконгу, де ми мали приєднатися до них, щоб разом вирушити до Китаю, уже були куплені, коли ми дізналися, що в Енн діагностували рак грудей. Вона прийняла цю звістку стійко, знаючи, що Господь і далі все тримає в Своїх руках. Він виявив Себе вірним на гірських вершинах; тепер нам було потрібно, щоб Він пройшов із нами через цю глибоку долину. Рейси скасували (з повним поверненням коштів), а Енн почала хіміотерапію. Це було жахливе випробування, але вона зустріла його спокійно, хоч і була вкрай виснажена.

Потім були два роки «ремісії», а тоді друге загострення, яке закінчилося мастектомією. Минуло ще кілька років регулярних обстежень, які вона переносила спокійно, — аж ось третє загострення, у лімфатичних вузлах на шиї, і знадобилася променева терапія. Вона намагалася прожити своє життя як свідчення Господньої доброти перед нашими студентами: ніколи не нарікала, а завжди була їм матір’ю — і мені теж.

У вересні 2025 року мені довелося відвезти її до відділення невідкладної допомоги нашої місцевої лікарні, бо їй бракувало повітря. З’ясувалося, що в неї спалися легені — ліва повністю, а права частково. З неї відкачали понад чотири літри плевральної рідини, і, як ми й боялися, у цій рідині виявили ракові клітини. Наш онколог пояснив, що більше нічого для неї зробити не можна, на що вона відповіла: «Нічого страшного. Я знаю, куди йду, і маю про це великий мир. Житиму один день за раз, доки Господь не забере мене додому». Останній місяць вона була зі мною вдома і мала лише добрі слова для всіх медиків, доглядальниць і працівників паліативної допомоги, які її обслуговували.

Після її «лагідного» відходу онколог сказав нам, що Енн була чудом, бо зазвичай із її видом раку живуть 5 років або менше. Енн пробула зі мною 14 років. Якщо її відхід був «лагідним», то життя зі мною було багатим, і я знову усвідомив, який великий скарб ішов поруч зі мною в цій дорозі.

Ми познайомилися, коли я вчився в університеті, а вона ходила на молодіжні зібрання в ту саму церкву, що й я. Вона була досить сором’язлива, мала мало друзів, бо майже все дитинство доглядала хворого батька. Я був її першим «хлопцем», і мені доводилося здебільшого самому виявляти ініціативу, щоб подолати велику різницю між нашими характерами: її сором’язливість разюче контрастувала з моєю незалежністю (я рано втратив маму). Я часто ставив її в незручне становище, але вона трималася мене, бо коли вперше мене побачила — мій силует у темному дверному отворі церкви під час показу фільму Біллі Грема в нашій церкві, — Господь сказав їй: «Це чоловік, за якого ти вийдеш заміж!» Минуло кілька років, перш ніж Він сказав те саме мені!

Ми одружилися 1961 року й переїхали до Кенфіг-Гілла, де я викладав у місцевій загальноосвітній школі. Через два роки я «відірвав» її від безпечного родинного коріння й повіз за море, до Німеччини, де в чужій країні з незнайомою мовою ми не мали нікого, крім одне одного. Я був наймолодшим учителем за всю історію британської армії — на п’ять років молодшим за будь-кого, — маючи лише два роки досвіду замість «обов’язкових» п’яти й не відбувши перед призначенням військової служби.

Енн була ближча віком до моїх учнів, ніж будь-яка інша вчителька чи дружина вчителя. Хоч їй було дуже важко, вона ніколи не нарікала — більше того, ми обоє знали, що Німеччина нас «зробила» сім’єю, бо ми мали тільки одне одного — і Господа. І це був не останній раз, коли я забирав її з безпечного місця. Далі був Гонконг, де вона нарешті звільнилася від своєї сором’язливості, взявшись продавати посуд Tupperware по приватних домівках.

Коли 1969 року ми повернулися до Великої Британії, саме вона розпочала молодіжну роботу в нашому домі, запросивши чотирьох дівчат-підлітків щотижня вивчати з нею Біблію. Ця робота переросла в молодіжне служіння, яке я очолював у Бридженді, — час, який багато хто називає «пробудженням». Похвалу отримував я, але почала все вона.

1975 року ми емігрували до Канади, а через два роки я нарешті «досяг свого», коли мене призначили завідувачем кафедри фізики в Toronto Hebrew Academy. Тепер ми могли жити в достатку, бо я був найбільш оплачуваним учителем у Канаді, не рахуючи директорів шкіл. Мої дочки-підлітки почали приглядати будинки з басейнами тощо на півночі Торонто, а ми тим часом узялися оновлювати меблі й поліпшувати спосіб життя, завжди свідчачи про Божу «доброту» до нас.

А тоді я приголомшив Енн. Після кількох місяців внутрішньої боротьби я сказав їй: «Енн, я вірю, що Господь кличе мене на служіння!» Усе в ній, мабуть, кричало: «Ні! Ні!» — після дитинства в бідності, коли її тато був мандрівним євангелістом у Норвегії й приносив додому копійки. Проте її відповідь показала її характер і довіру до Бога: «Якщо Бог тебе кличе, то краще послухайся!»

Минуло ще 10 років, перш ніж ми зробили наступний крок «униз». Їй подобалося бувати на борту Anastasis, поки корабель стояв у Вікторії, але вона зовсім не мала бажання «жити громадою в металевій коробці в африканській спеці без кондиціонера». Ні, дякую! А тоді мені зателефонували й запросили «на борт», щоб підмінити тодішнього капелана. Я сказав Дону Стівенсу, що мушу поговорити з Енн про те, щоб залишити її на кілька місяців і прийняти його запрошення. Я подзвонив їй, і, на мій і її власний подив, вона виявила готовність поїхати надовго (і ні разу не пошкодувала про це рішення). Вона стала моєю чудовою співпрацівницею і «мамою» для всіх африканців з екіпажу, і всі її дуже любили.

Через чотири роки ми зійшли з корабля й поїхали провідати нашу дочку Лінетт із родиною в Австралії. Через шість місяців, коли ми пакувалися до від’їзду, мене запросили повернутися за дванадцять місяців, щоб провести семінар для пасторів і провідників Християнського і місіонерського альянсу. Коли я сказав, наскільки це «неможливо», бо я збирався взяти нову церкву в Канаді й навряд чи міг би за рік просити відпустку, саме Енн сказала: «Не треба тобі брати нову церкву. Ти занадто прямий, щоб терпіти „дурниці“, яких так багато в церквах. Тобі варто піти в мандрівне служіння — навчати й підготовлювати пасторів та інших. Я можу приймати студентів у нашому домі, щоб ти міг їздити туди, куди покличе тебе Господь!»

Отак я залишив Hebrew Academy з великою платнею і великою пенсією заради пасторського служіння з половиною платні й половиною пенсії, заради місіонерської праці без платні й без пенсії, заради мандрівного служіння, де я сам оплачую свої витрати!! Навряд чи це дорога до успіху!! Але ця книжка показує, що така думка хибна, бо Бог провів нас дивовижним шляхом.

Проте ніщо з цього не було б можливим, якби Енн не почула Його голосу й не послухалася. Кажу правду: якби вона будь-коли сказала «ні», я не пішов би проти її волі, бо давно навчився, що Господь найясніше говорить до мене через слова побожної дружини, — а я, безперечно, таку мав! Дякую Тобі, Господи, за чудову супутницю, яку Ти мені дав! Я отримав багато похвали, але знаю, що насправді вона належить їй — і що тепер вона отримує визнання, якого не часто діставала прилюдно на Землі, — від Того, Хто важить найбільше.