Подорож починається

Служіння в маленькій каплиці скінчилося, і невелика група підлітків зібралася довкола юного проповідника. Того вечора ми прийшли підтримати його, бо він тільки почав служити мирянським проповідником — служіння, таке необхідне для багатьох маленьких каплиць Уельсу. Його проповідь давно забулася, але розмова, що відбулася після неї, — ні. Ми говорили про мою школу, Cowbridge Grammar, де він сам навчався ще два роки тому, а тоді Аневрін поставив запитання, яке змінило моє життя.

«Скажи мені, Гарете, — мовив він, — що ти зробиш із Господом Ісусом Христом?»

Лише п’ятьма тижнями раніше я вперше переступив поріг дому Вінса і Бетті Бішоп. Вони проводили зустрічі для підлітків, на які щоп’ятниці ввечері ходила моя сестра Барбара. Там співали жваві пісні, влаштовували біблійні вікторини, а часом запрошували гостя-промовця. Я ходив до недільної школи, доки в мої чотирнадцять не померла мама, але тепер духовні речі мене мало цікавили. Та на запрошення Барбари я опинився у зручному кутовому кріслі у вітальні Бішопів і мусив визнати, що мені там подобається. Ви зрозумієте, що це було неважко, адже я був єдиним хлопцем серед 15 дівчат! Я подумав, що, може, саме тому Бетті наприкінці вечора покликала мене на кухню, поки там готували холодні напої та печиво.

Звісно, вона розраховувала, що я занесу важку тацю з напоями.

Я не чекав того, що вона сказала, обернувшись до мене. «Скажи мені, Гарете, — мовила вона, — що ти зробиш із Господом Ісусом Христом?»

У кухонній метушні ухилитися від запитання було легко, але викинути його з голови я не міг, аж доки юний проповідник знову не кинув мені цей виклик. Тим часом я зрозумів, що християнство проголошує не лише смерть Ісуса на хресті, а й Його воскресіння з мертвих. Я почав міркувати: якщо Він справді воскрес із мертвих, то Він живий, а отже, Його можна пізнати особисто. Щотижня мені вдавалося не лишатися з Бетті наодинці, бо я знав, що вона знову поставить запитання, на яке в мене не було відповіді, але тепер це запитання мене наздогнало. Поки інші проводжали Аневріна до автобусної станції, я піднімався пагорбом додому. Увійшовши до своєї кімнати, я став на коліна біля ліжка й помолився простою молитвою.

«Господи Ісусе, якщо Ти справжній, прошу, увійди в моє життя, забери мій гріх і зроби мене Своїм». Я не знав, що ще сказати, тож продовжив словами простого приспіву, який нещодавно вивчив: «У серце моє, у серце моє, прийди в моє серце, Ісусе. Прийди в цей день, прийди навік, прийди в моє серце, Ісусе. Амінь». Я й гадки не мав, яку захопливу подорож віри щойно розпочав.

Хтось скаже, що це просто збіг: Аневрін поставив те саме запитання, від якого я ухилявся. Але я побачив стільки прикладів того, як Бог втручався в моє життя такими ж «випадковими» способами, що тепер розпізнаю в них Божі призначення — камені для переходу на моїй ході віри. Моя мета в цій книжці — познайомити вас із Богом, Якому не байдуже, як привести кожного з нас до близької ходи з Ним. Він відчиняє двері й зачиняє їх; Він веде долинами й гірськими вершинами; Він бере наші розчарування і робить їх Своїми призначеннями.

«Коли Бог хоче загартувати людину...

і захопити людину...

і вишколити людину; коли Бог хоче виліпити людину, щоб зіграла найшляхетнішу роль; коли Він усім серцем прагне створити людину таку велику й відважну, щоб увесь світ дивувався, — стеж за Його методами! Стеж за Його шляхами!

Як Він безжально вдосконалює тих, кого по-царськи обирає; як Він кує і ранить її, і могутніми ударами перетворює її на пробні грудки глини, які розуміє лише Бог!

А її змучене серце кричить, і вона здіймає благальні руки!

Як Він гне, але ніколи не ламає тих, про чиє добро дбає; як Він використовує тих, кого обирає, і з люблячим задумом сплавляє, обтяженою душею спонукає її випробувати Божі багатства.

Бог знає, що робить!»

— Невідомий автор. За кілька місяців після моєї простої молитви я значно глибше зрозумів основні біблійні істини. Я мав благословення навчатися в добрих учителів, які любили Господа і Його Слово. Я приєднався до церкви і був активним у її молодіжній групі під назвою «The Crusaders». Я почав відкривати багатство нашої спадщини в Христі — плід Його Духа. Воістину, «небо вгорі блакитніше, земля довкола зеленіша; в кожній барві щось живе, чого не бачили очі без Христа» (Г. Вейд Робінсон). То були часи, коли ми показували свою прихильність, носячи на лацканах «значки». Одні рекламували підтримку місцевого футбольного клубу, інші — останню «зірку» шоу-бізнесу. На моєму ж було просто написано «Elim Crusader». Не надто надихає, але дуже промовисто.

Наступного літа я стояв і дивився, як наша шкільна команда з крикету грає з одним зі своїх найсильніших суперників — гімназією зі Свонсі. Гості відбивали й насилу трималися проти наших подавальників, а я був цілком поглинутий грою.

«Бачу, ти з Elim Crusaders, — пролунав голос поруч. — Мабуть, ти знаєш Господа».

Я обернувся й побачив, що до мене звертається гравець команди гостей. У своїй «крикетній білій формі» він мав вигляд справжнього спортсмена, а його приязна усмішка кликала до дружби.

«Та-ак, — затинаючись, відповів я, бо ще не зустрічав нікого, хто б так відкрито говорив про свою віру. — Так, знаю».

Невдовзі ми вже прогулювалися довкола крикетного поля. Ми познайомилися й говорили про нашу новознайдену дружбу в Христі. Саме коли ми дійшли до воріт, що вели на шкільні спортивні майданчики, туди увійшов мій колишній учитель латини — суворий наставник, який до того ж був селекціонером валлійської шкільної збірної з крикету. Мого нового друга розглядали як кандидата до валлійської команди, тож учитель його знав. Знав він і мене — не завдяки моїм успіхам на крикетному полі, а завдяки моєму невігластву на уроках латини! Він також знав, що в нас однакове прізвище — Еванс.

«Привіт, Доне! Привіт, Гарете! — сказав він і додав: — Ви двоє брати?»

Це запитання прозвучало так безглуздо, адже ми жили за понад тридцять миль один від одного, що я аж стрепенувся, почувши відповідь Дона: «Так, сер! Брати в Господі!»

Це вперше я почув, щоб хтось так сміливо говорив про свою віру, і мені було страшенно ніяково.

Цікава примітка: через багато років, представляючи Anastasis, я відвідав церкву в Кардіффі. Там один зі старійшин тієї церкви, знаючи, що я навчався в Cowbridge Grammar School, запитав, чи знав я Сіда Гарріса, учителя латини. Тоді я дізнався, що Сід нещодавно помер, а перед тим багато років вірно служив старійшиною в тій церкві. Цікаво, чи не вплинуло Донове свідчення того дня на те, що Сід згодом став віруючим?