Зв’язки з минулим

Роки 2009/2010 були здебільшого спокійними: мені доводилося проходити обстеження щотри місяці — і щоразу результат на рак був негативний, а мій уролог зауважив: «Містере Еванс, рак не повернеться — ваше ставлення до життя і спосіб життя такі позитивні». У 2009 році я мав привілей кілька разів виступити, і мені дуже сподобалося в церкві Sidney Pentecostal Church, де я провів серію проповідей про «Пробудження».

Наприкінці 2009 року ми знову поїхали до Брисбена в Австралії, щоб відвідати Лінетт та її родину, — це завжди для нас така радість. Там я мав багате спілкування з літнім валлійським пастором на пенсії. Ми зустрічалися щотижня, щоб згадувати минуле, ділитися й разом співати старі валлійські гімни. Я також кілька разів виступав у церкві Wynnum-Manley Alliance Church.

У жовтні 2010 року мене запросили виступити на конференції в Балтиморі, у США. Конференція Broken Before The Throne тривала тиждень, і на ній було ще кілька промовців на тему молитви. Я провів перші заняття в суботу ввечері та в неділю вранці.

На кожну сесію мені давали три години, щоб я використав їх так, як мене поведе Господь, і щоразу я завершував «концертом молитви», під час якого вів учасників у спільній молитві. На мене справив велике враження організатор Ден Байзер і його палке бажання бачити, як церкви знову стають на коліна, шукаючи Божого лиця. З цієї поїздки до Балтимора вийшло дві досить дивовижні речі, які стали для мене великим джерелом благословення.

Через кілька днів мені написала електронного листа Деб Крам з Айдахо. Вона мала радіослужіння, яке переживало фінансові труднощі, тож вона та члени її правління шукали, як бути далі. Переглянувши мою балтиморську проповідь «онлайн», вона відчула виклик змінити напрямок і більше часу проводити в молитві, шукаючи Його проводу для майбутнього служіння. Члени правління опиралися пропозиції перетворити засідання правління на «молитовне зібрання», і дехто з них пішов. Проте вона твердо вирішила шукати Божого лиця, і між нами зав’язалося постійне листування.

Час показав, який вірний наш Господь: тепер Деб свідчить про чудове втручання в її власне життя і має багате служіння серед жінок в Айдахо та сусідніх штатах. Її блог можна читати на Grace Tapestries.

Саме на зворотному шляху з Балтимора я познайомився з Рамі й Несібою. Вони з двома маленькими синами сиділи неподалік від мене в аеропорту Торонто. Я запропонував сфотографувати їх для Несіби, щоб на знімку була вся родина. Сівши в літак до Вікторії, я опинився поруч із Рамі та одним із синів, а його дружина з другим сином сиділи в ряду позаду. Наступні чотири години ми вели надзвичайно цікаву розмову. Вони були з Мекки, у Саудівській Аравії, і їхали до Канади, щоб Несіба могла навчатися в університеті, де вже писав докторську дисертацію брат Рамі, Хані.

Ми говорили про віру, про сунітський і шиїтський іслам, про Мухаммеда та Ісуса — без жодних стін суперечки між нами. Я розповів, що Канада — не християнська країна, а країна, де головна релігія — світський гуманізм. Рамі дуже зрадів знайомству зі справжнім християнином, бо ніколи раніше такого не зустрічав. Досить сказати, що на час написання цього розділу Рамі й Несіба, Хані та його дружина Зайнаб стали нам наче рідні діти, і ми радіємо кожній нагоді побути з ними разом, завжди говорячи про нашу пристрасть пізнавати (досвідчувати) Бога. Усі вони прагнуть справжньої праведності, тож ми молимося, щоб Господь об’явив їм Себе.

Наприкінці 2010 року мені зателефонували з церкви Boundary Community Church у Мідвеї, що в Британській Колумбії. Я ніколи раніше не чув про Мідвей, хоча, мабуть, проїжджав через нього багато років тому під час моєї єдиної поїздки до Альберти шосе №3. Їхньому пасторові потрібна була творча відпустка, але він не хотів іти в неї, доки церква не знайде когось, хто не лише подбає про церкву два місяці, а й візьме на себе відповідальність наставляти молодого стажиста — молодіжного працівника.

Вони шукали в межах своєї деномінації, але ніхто не погоджувався приїхати — можливо, відлякувала думка провести зиму відрізаним від світу в дуже маленькій громаді! Стажист Майк і його дружина Нетта знали мене й підказали, що я, можливо, зміг би. Коли я висловив готовність, мене запросили приїхати до Мідвея «наступних вихідних», щоб виступити (і щоб церква мене «оглянула»).

Отож ми домовилися, що я буду їхнім пастором два місяці, починаючи з середини лютого 2011 року. Вони хотіли, щоб ми приїхали на кілька тижнів раніше, але це було неможливо, бо після кількох місяців затишшя раптом з’явилися дві інші захопливі нагоди. У листопаді я отримав електронного листа з Куала-Лумпура, у Малайзії. У 1980/2 роках я був капеланом малайзійських студентів у канадських університетах (здебільшого в Онтаріо) і відтоді мав привілей тричі відвідати декого з них.

Тепер вони мали святкувати 30-річчя зустрічі випускників у січні 2011 року й хотіли, щоб ми з Енн приєдналися до них на два тижні — з оплатою всіх витрат! Як ми могли відмовитися від такого запрошення від таких особливих молодих людей, які подарували нам стільки теплих спогадів? Ми з великим хвилюванням забронювали квитки, не в останню чергу тому, що мали ще й чотириденну зупинку в Гонконзі, нашому домі у 1967-69 роках (див. розд. 5).

У Гонконзі ми зупинилися на базі YWAM (за $10 за ніч!!) і змогли відвідати стільки наших давніх улюблених місць, хоча в колишній британській колонії тепер удвічі більше людей і в рази більше хмарочосів. Ми мали привілей знову зустрітися з Джекі Пуллінджер і побачити дивовижну роботу, яку вона й далі веде серед наркозалежних, банд і повій. Кожен має прочитати її книжку «Chasing the Dragon», щоб зрозуміти пристрасть Джекі до цього міста. Вона цілком заслуговує на визнання, яке отримала, — про це свідчить камінь, встановлений на її честь на місці колишнього «обнесеного мурами міста», сумнозвісного місця її праці. В інтернеті про неї написано чимало.

З Гонконгу ми полетіли далі до Куала-Лумпура, де нас зустріли Вінсент і Ширлі Чеа, наші господарі на наступні два чудові тижні. Яка ж то була радість знову зустріти чимало наших «канадських» студентів і побачити, як добре вони влаштувалися в житті. Я також мав привілей виступити в місцевій церкві та в домашній громаді в Пенанзі. Ми відвідали школу Alliance Missionary School у Пенанзі й провели вихідні в Сінгапурі, у квартирі Чеа, де мали нагоду й трохи побути з Пруденс, шкільною подругою Енн.

Вінсент має два ресторани, тож харчувалися ми дуже добре! Перед нашим від’їздом він запросив нас приєднатися до нього й Ширлі в Китаї дорогою до нашої наступної поїздки в Австралію. Він мав зустріти нас у Гонконзі й повезти в коротку подорож тією великою країною. Це планувалося на кінець 2012 року, але рак знову втрутився й змінив ці плани — цього разу не в мені, а в Енн.

З Малайзії ми повернулися до Ванкувера, звідки Енн коротким рейсом полетіла до Вікторії, а я мав летіти далі на Гаїті, через Торонто й Монреаль, — 42 години дороги! У грудні я отримав запрошення поїхати до Порт-о-Пренса, щоб виступити на ретриті працівників школи Quisqueya Christian School. Ретрит, у якому взяли участь близько сімдесяти осіб, проходив на чудовому пляжному курорті, на певній відстані від руйнувань Порт-о-Пренса, спричинених землетрусом рік тому. Місто досі лежало в руїнах, бо було дуже мало важкої техніки, щоб піднімати великі бетонні плити, які колись були будинками, крамницями, квартирами тощо.

Під завалами досі лежало багато тіл, а розповіді тих, хто вижив, розривали серце. Всюди стояли сотні синіх наметів для тих, хто втратив домівки — або надто боявся знову в них заходити. Я жив у домі Шейна і Крісті Маттенлі, місіонерів, яких ми добре пізнали, коли відвідували їх у Лоррейні, в Орегоні. У мене залишилися теплі спогади про їхню гостинність і про нагоди виступати на Гаїті.

Після ретриту мене запросили щодня звертатися до всіх учнів на ранковій лінійці, яка тривала близько години. Мене також знову запросили виступити в Quisqueya Chapel, міжнародній церкві Порт-о-Пренса, — неабиякий привілей! На тому ранковому богослужінні сталася незвичайна річ. Щойно я підвівся говорити, як вимкнулася система звукопідсилення! У бідних країнах доводиться очікувати таких перебоїв зі світлом.

У великій церкві було понад 400 людей, тож мені довелося стати на передніх сходинках помосту й говорити дуже голосно та чітко. Проте, мабуть, це було приховане благословення, бо всі напружено вслуховувалися в кожне моє слово — і, судячи з їхніх відгуків, успішно. Щойно я закінчив, система звукопідсилення знову запрацювала!

Серед усіх тих руйнувань було неймовірно радісно бачити, як Божа рука діє в житті стількох молодих гаїтян — людей, які одного дня стануть провідниками цієї країни. Я повернувся додому в середині лютого, а наступного дня ми вирушили з узбережжя в далеку дорогу до Мідвея, що в Британській Колумбії. Переправляючись поромом на материк, ми зустріли Марка, пастора Boundary Community Church, і його родину. Вони якраз вирушали у творчу відпустку, частину якої мали провести в Новій Зеландії, а потім у нашому домі у Вікторії. Проте їхня донька Лена мала поїхати з нами до Мідвея й допомогти нам облаштуватися на новому місці.

Наші десять тижнів у Boundary Community Church стали великим благословенням. Ми дуже тішилися тихим сільським життям і спілкуванням із цими чудовими людьми. Ми ходили місцевими гірськими стежками й відвідали багато місцевих мальовничих історичних місць. Моє служіння прийняли добре, і ми поїхали, набувши багато нових друзів. Мені так подобаються ці періоди, коли я опікуюся новою громадою, — це був уже третій такий тривалий період.

Якщо 2009/2010 роки були спокійним часом, то наприкінці того періоду все, безперечно, змінилося — і попереду було ще більше, що зробило 2011 рік найзахопливішим.