Страшний діагноз

У квітні 2008 року я знову отримав запрошення опікуватися церквою, поки вона шукала пастора. Церква Bethel Baptist Church у Сідні (Британська Колумбія) якраз була в розпалі будівництва і, коли їхній пастор вийшов на пенсію, покликала мене на допомогу. Ми чудово провели там час і здобули багато нових друзів, але мені випала й сумнівна честь перечитати понад 250 заяв від кандидатів у пастори! Сідні недалеко від нашого дому, тож я їздив туди майже щодня, і мій час там закінчився в жовтні — якраз вчасно, щоб устигнути на Атлантську конференцію про пробудження.

Улітку 2008 року, ще перед конференцією в Атланті, до Канади у відпустку приїхали кузен Енн Бернард із дружиною Пем. Ми поїхали зустріти їх у Калгарі, звідки повернулися до Вікторії через Канадські Скелясті гори. Ми чудово провели разом час, бо вони взяли напрокат добрий будинок на колесах. Невдовзі після повернення додому ми з Бернардом піднялися на місцеву гору Фінлейсон. Підйом був виснажливий, але приплив адреналіну, коли ми дісталися вершини, був чудовий.

Того вечора, якраз перед сном, я помітив у сечі багато крові. Ми настільки занепокоїлися, що Бернард відвіз мене до відділення невідкладної допомоги нашої місцевої лікарні, де черговий лікар діагностував, що в мене «розірвалася кровоносна судина» через виснажливий підйом того дня.

Проте про всяк випадок він записав мене на прийом до уролога через кілька тижнів. Його висновок знову був дуже обнадійливий — жодних ознак проблеми, — але, побачивши, що дорогою додому я проїжджатиму повз кабінет ультразвукової діагностики, він порадив мені заїхати на ще одне обстеження. Я так і зробив, а потім зовсім забув про кровотечу.

Через два тижні мій уролог зателефонував мені й сказав, що ультразвукове обстеження показало ймовірні ураження на сечовому міхурі, тож «краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати». Він увів свій зонд, роздивився й тоді буденно сказав: «О так, у вас рак!» Це було цілком несподівано, бо я почувався цілком здоровим і не відчував жодного дискомфорту. «Треба якнайшвидше це вишкребти», — додав він.

Через два дні вдома я сказав Енн: «Ми що, заперечуємо реальність чи як? Відколи я почув цю погану новину, я не відчув ані хвилини тривоги». Ми знову пережили той мир, «що вище всякого розуму». Через кілька тижнів я був промовцем у таборі для людей похилого віку й мав нагоду розповісти про цей чудовий мир. Я й гадки не мав, що це стане предметом великої турботи для деяких моїх слухачів, які зібрали цілу армію молитовної підтримки для мене. Я навіть прочитав про себе в місцевій християнській газеті, де написали, що я «борюся з раком».

Я зв’язався з редактором і виправив його: я не «боровся», а спочивав у Господі. Мені призначили операцію, а потім я мав ходити до уролога — це був перший із багатьох візитів раз на три місяці. Саме між цими візитами я полетів до Атланти на чергову конференцію. Погляньте й тут на велике Боже провидіння. Якби я не піднявся на гору, то, можливо, не помітив би крові того вечора. Якби я не поїхав до відділення невідкладної допомоги, цей рак у моєму сечовому міхурі, можливо, не виявили б аж набагато пізніше, коли він міг би розвинутися далі від тієї стадії, на якій ми його знайшли.

Після конференції в Атланті ми запланували ще одну конференцію — у Гриноку (Шотландія) в листопаді 2008 року. Я сказав Грегові, що не поїду до Великої Британії лише на чотири дні конференції, а скористаюся нагодою дорогою відвідати своїх друзів в Уельсі й прибуду щонайменше за три тижні до запланованих зібрань. «Чому б тобі не поїхати зі мною?» — запитав я й додав, що радо повожу його місцями, пов’язаними з валлійським пробудженням 1904 року.

Грег швидко погодився, тож ми домовилися зустрітися в Лондоні разом з іще одним помазаним молодим чоловіком, Ілаєм Брейлі (www.timothyministry.com).

Коли ми прибули, нас зустрів молодий чоловік, який дав нам ключі від своєї машини зі словами: «Вона ваша, поки ви у Великій Британії!» Яке благословення! Проте, коли Грег та Ілай глянули на цей подарунок, вони трохи зблідли й сказали: «Ми не можемо їздити цією машиною! У неї механічна коробка передач, а ми ніколи на такій не їздили, — до того ж тут треба їздити не тим боком дороги!» Годі й казати, що наступні три тижні мені довелося бути їхнім водієм.

Я три години віз їх до Уельсу, показав долини, де я вчителював, і долину Ронда (Кум-Ронда), де мої канадські «сини» скуштували справжню рибу з картоплею фрі та гороховим пюре. Мій дорогий друг Роб Еш і його родина дві ночі приймали нас у Бридженді, поки ми відвідували мої давні місця, побачили дім, де я народився згори, і замок, де я грався в дитинстві, а також зустрілися з кількома дорогими старими святими з часів моєї юності у вірі.

Освальд Пенрі, тодішній секретар Keswick in Wales, знав багато історій про ті дні пробудження, бо його дід у той час був дуже помітною постаттю в служінні. Поки він розповідав деякі з цих історій моїм двом друзям, що слухали, широко розплющивши очі, до кімнати зайшов його шуряк, пастор-баптист на пенсії, що жив по сусідству, і теж долучився до слухання. Потім він запросив нас до свого гаража, де тримав велику бібліотеку богословських книжок. «Вибирайте!» — сказав він хлопцям. Спершу вони вагалися, але коли він знову наполіг, вони почали з цікавістю оглядати цю скарбницю.

За п’ятнадцять хвилин вони вийшли, несучи до десяти книжок кожен: в Ілая переважно реформатського віровчення, а в Грега здебільшого старих пуритан. Вони вже відчували на собі благословення теплої гостинності моєї батьківщини.

З Бридженда ми поїхали до Свонсі, до дому мого шуряка в Лохорі. Там ми відвідали каплицю Moriah, де Еван Робертс почав своє служіння і де Бог почав великий приплив душ до церкви.

Місцевий старійшина Диффріг був до нас надзвичайно гостинний: він довго показував нам архіви й розповідав безліч історій про той час. Коли ми сказали, що хотіли б трохи помолитися там, він охоче приєднався до нас, і ми провели дорогоцінну годину в тому особливому місці, де століття тому так діяв Бог.

Грег повідомив мені, що отримав листа від Діка Фаннела, американця, який жив у Західному Уельсі; сайт sermonindex став для нього благословенням, і він хотів, щоб ми дорогою до Шотландії завітали в його краї. Насправді Західний Уельс зовсім не по дорозі до Шотландії, але мені довелося їхати на захід, бо Грег уже прийняв запрошення, а Дік пообіцяв, що служіння на вихідних відбуватиметься біля його дому неподалік Кардігана.

Ми прибули в п’ятницю ввечері, після того як навігатор GPS провів нас милями сільських доріг, де, проїжджаючи, можна було мало не торкнутися живоплотів з обох боків, — на превелику радість і подив Грега та Ілая. Мене поселили в місцевого пастора-баптиста Стіва Еванса та його дружини Сулвен.

Тих вихідних вони підкорили моє серце, бо зробили все можливе, щоб благословити нас екскурсіями й нагодами послужити. У неділю вранці я мав проповідувати в церкві Cardigan New Life Church, яку очолювали пастори Даг і Дженіс Белл. Під час оголошень Дженіс представила Тоні Нема, який мав дивовижне свідчення про зцілення — не від чого іншого, як від раку сечового міхура.

Після цього підвівся чоловік і заявив, що йому теж діагностували рак сечового міхура, але Господь і його зцілив! Потім підвелася жінка й сказала те саме! Тоді Дженіс проголосила: «Очевидно, Господь робить тут щось щодо раку сечового міхура. Чи є ще хтось із раком сечового міхура?» Я не міг повірити своїм вухам, повільно підносячи руку. Годі й казати, як я підбадьорився, коли вони обступили мене, щоб помолитися з покладанням рук.

Не пригадую, щоб я колись раніше чув, як хтось свідчить про зцілення від раку сечового міхура, а тут я почув три такі свідчення за лічені хвилини — безперечно, Господь знову промовляв, запевняючи мене у своїй близькості під час моєї недуги. Певно ж, Він задумав, щоб я опинився в тій церкві саме для такої миті!

У понеділок ми поїхали до Нью-Кі, де Флоррі Еванс вигукнула (валлійською): «Я люблю Ісуса всім своїм серцем!» — саме це багато хто вважає тим «поштовхом», що запустив валлійське пробудження. Потім — до Блайнаннарха, де Еван Робертс отримав хрищення Духом і в муці вигукнув: «О Господи, схили мене!» Звідти він повернувся до Лохора, а далі — історія: понад 100 000 нових віруючих за якихось кілька тижнів! Коли ми були в каплиці в Блайнаннарху, до нас приєдналися троє чоловіків зі Свонсі.

Стів добре їх знав, тож запросив одного з них, оперного співака й палко віруючого Г’ю Прайдея, заспівати для нас. Його чудовий голос наповнив кімнату, коли він співав гімн, написаний у той час пробудження: «Ось любов, як океан, безмежна, милість, наче повінь...»

О, як раділи наші серця, коли ці чудові слова пробуджували в нас прагнення, щоб Господь знову виявив серед нас свою присутність! Перед від’їздом із Західного Уельсу мимохідь кинуте Стіву Евансу зауваження викликало відгук, що привів до ще одного з тих благословенних переживань, які подарував мені Господь. Я сказав йому, як хотів би повернутися в цю частину країни, де ніколи раніше не бував, щоб зануритися у валлійськомовну громаду, де я мав би нагоду вивчити мову своїх батьків. Це завжди було одним із моїх найбільших жалів — що я не розмовляю валлійською, хоча намагався вивчати її з передач BBC та онлайн-уроків. (Інший мій жаль — що я не дуже добре граю на фортепіано: моя мати була відомою піаністкою з кількома титулами після імені, але, на жаль, померла ще в роки моєї юності.)

Коли я повернувся до Канади, Стів написав мені й запросив повернутися до Кардігана, де нам нададуть машину, дім, у якому можна буде жити кілька тижнів, і нагоди служити разом із ним у церкві Mt Zion Baptist church. Більше про той чудовий час — у наступному розділі.

Залишивши Західний Уельс, ми поїхали до Шотландії і першу ніч зупинилися в домі Нетти Роуленд, правнучки Девіда Моргана, якого Бог могутньо використав у валлійському пробудженні 1859 року. Про нього кажуть, що одного вечора «він ліг спати ягням, а прокинувся левом; через два роки він ліг спати левом, а прокинувся ягням». Нетта та її чоловік Вінн тепер розводять шайрів — ваговозних коней, чудових тварин.

Конференція в Гриноку відрізнялася від двох американських, але теж була дуже благословенна. Одним із промовців був мій давній друг Йоррі Річардс, мирянин із великим помазанням на проповіді. Замолоду він жив злочинним життям, аж поки Господь його не зупинив. Він страшенно заїкався й ледве вмів читати й писати. Проте я був присутній на зібранні, де він уперше заговорив без заїкання, — це було велике чудо, — а згодом багато разів чув, як він проповідує з великим помазанням. Гринок не став винятком!

Яке помазання спочивало на цьому дорогому старому святому, коли він виливав своє серце за пробудження, і який вплив мали його слова, коли він процитував одного зі своїх давніх пасторів: «Це Божа милість, що Він НЕ посилає пробудження — на неприготований народ!»

На тій конференції я відсвяткував своє 70-річчя — з тортом і добрим спілкуванням із колегами-організаторами. Ми знову бачили Божу руку на цьому служінні й на Грегові, який ходив перед Господом у смиренні.