Молодість твою, як у орла, відновляє

Коли в травні 2006 року ми повернулися з Австралії, я відчув, що сонце й фізичні вправи, якими я там насолоджувався, дали мені нову енергію. Я задумав проєкт, за який не наважився б узятися навіть у кращі свої роки. Наш задній двір довго був для нас болючим місцем. Я вже перекопав його весь, посіяв багато трави, але все марно — там і далі був безлад! Тож я вирішив збудувати патіо, щоб ми могли насолоджуватися виходом у сад, який тепер мали через балкон нашої спальні та сходи.

Бетонний майданчик 12 на 12 футів, прикрашений трафаретним візерунком, мав стати місцем, де ми поставимо садові меблі й сидітимемо літніми вечорами та обідатимемо просто неба. З двох боків його мала оточувати гарна лава зі шпалерою позаду, по якій в’юнитимуться квіти. Далі я планував облаштувати з двох боків клумбу з багатьма багаторічними рослинами, вкриту кедровою мульчею. Крім того, замість старого каміння, що тоді становило вузеньку стежку до обертової сушарки для білизни й до задніх дверей, мала з’явитися гарна широка доріжка. На ній теж мав бути той самий трафаретний візерунок, що й на патіо.

Нарешті я збирався полагодити наш садовий сарай, поклавши новий дах із фанери, вкритий гонтом. Робота почалася поволі: я купив кілька мішків цементу й два кубічні ярди гравію — суміші каменю й піску.

Загалом мені довелося перевезти понад шість ярдів гравію від місця, де його вивантажили, до робочого майданчика — десятками тачок.

Сусід позичив мені свою бетономішалку, і щодня я проводив кілька годин за своїм проєктом. На мій подив, сили не згасали, і невдовзі я вже працював по кілька годин на день, пильнуючи, щоб не перенапружитися за один раз. Потроху патіо набувало форми, і до кінця літа ми вже могли насолоджуватися своїм садом. Хоча минуло ще кілька років, перш ніж сад розквітнув повністю, ця праця принесла мені велике вдоволення. Для того, чия життєва праця була переважно академічною чи суспільною, завжди величезна радість — завершити щось практичніше.

У серпні 2006 року мені зателефонували з цікавою пропозицією. Співрозмовник почав словами: «Пасторе Гарете, ми шукаємо нового пастора», на що я швидко відповів: «Ні, дякую!» Тоді він пояснив, що церква Departure Bay Baptist Church у Нанаймо (Британська Колумбія), приблизно за 100 км на північ від Вікторії, шукає нового пастора, і запитав, чи не погодився б я тим часом опікуватися ними як тимчасовий пастор. Трохи поміркувавши й зустрівшись із дияконами, я погодився на неповну зайнятість. Це означало, що з вечора четверга до неділі по обіді я буду в Нанаймо, житиму в домі нашої доньки, проповідуватиму й відвідуватиму членів громади.

Це мало тривати чотири місяці, до кінця грудня, але потім мене вмовили залишитися довше — до кінця березня, коли ми мали їхати в гості до друзів і рідних в Уельсі.

Оскільки від часу, коли наприкінці 1990 року я залишив церкву Victoria Alliance Church, я не мав постійного доходу, було приємно щомісяця отримувати зарплатню. Треба додати, що Господь завжди був вірний і в ті часи, і ми ніколи не залишалися без Його щедрого забезпечення.

Однією з особливих справ тих місяців було створення невеликого хору, щоб підготувати різдвяну кантату. Ми розучували «Night of Miracle» Джона Пітерсона — ту саму, яку я багато років тому співав у Гонконгу з Луїзою Грізен та її китайським хором. Усі були приємно здивовані чудовим вечірнім виступом напередодні Різдва.

На початку своєї праці в DBBC, як скорочено називали ту церкву, я чітко дав зрозуміти, що не хочу брати участі в жодних внутрішніх інтригах, але до кінця грудня стало очевидно, що в церкві є серйозні завали, які треба розібрати, якщо церква хоче рухатися вперед. Тому в січні я почав відвідувати засідання ради, щоб порадити, як чесно пройти крізь їхні труднощі.

Сім місяців у Нанаймо стали великим благословенням для нас — і, сподіваюся, для членів тієї церкви. Щотижня ми могли добре провести час із Корінн і Террі, а також здобули чудових друзів на все життя.

Коли у квітні ми поїхали, церква знову призначила головним пастором свого колишнього пастора — і я мав честь ввести його в служіння в тій церкві.

На початку березня я отримав листа від місцевого Валлійського товариства у Вікторії. Мене запрошували стати почесним доповідачем на їхній вечері з нагоди Дня святого Давида. Святий Давид — покровитель Уельсу, і ми відзначаємо його день щороку 1 березня. Багато хто там знав мене, і я мав у тому товаристві чимало друзів, бо, прибувши до Вікторії в 1984 році, я започаткував у своїй церкві богослужіння на День святого Давида, на яке приходили валлійці — дехто навіть з далекого Сіетла й Ванкувера. Ця ідея прийшла до мене тому, що кожного з трьох попередніх років мене запрошували виступати на богослужінні на День святого Давида в церкві Альянсу у Віндзорі (Онтаріо). Потім товариство кілька років проводило свої ділові збори в моїй церкві, аж до мого відходу в 1990 році.

Я знав, що вечеря буде світським заходом, але вирішив розповісти про дивовижне Господнє провадження в моєму житті — від школяра в Коубриджі до подорожей і проповідей у багатьох країнах світу. Я був вражений, коли чоловіки, які вели той вечір, кожен сказали щось про Господа й схвально говорили про побожну спадщину, яку ми маємо як валлійці. Вони згадували авторів гімнів і цитували чудові гімни, що допомогли сформувати народ цієї країни, — гімни, які й досі співають на великих подіях, особливо на матчах з регбі!

Після моєї промови кілька жінок підійшли до мене й розповіли про часи, коли вони дівчатками ходили до різних каплиць нашої батьківщини.

У квітні ми вирушили до Великої Британії. Ми не бачили своїх численних друзів у Британії вже п’ять років, але ця поїздка мала особливу причину, яку тримали в таємниці від сестри Енн, Бетті: поки ми там гостювали, вона мала святкувати своє вісімдесятиріччя. Перший тиждень ми провели в кузенів Енн в Ессексі й Гемпширі, потай телефонуючи доньці Бетті, Каріс, яка готувала для матері щось дуже особливе. День народження Бетті припав на чудову неділю — погода була така гарна, що вона приймала кількох друзів у саду за будинком, коли ми приїхали близько 4-ї години дня. Каріс залишила свій мобільний телефон у передпокої, тож Енн узяла його й рівно о 4-й зателефонувала Бетті. Енн мала звичку дзвонити Бетті з Канади о 8-й ранку за тихоокеанським часом, тобто о 4-й дня за Гринвічем, тож у свій день народження Бетті чекала дзвінка з Канади.

Після перших слів про те, яка гарна погода (в обох місцях!), уявіть здивування Бетті, коли з-за рогу будинку вийшла її сестра. «Як ти тут опинилася?» — спитала вона, досі тримаючи телефон біля вуха! Той день і наступний тиждень ми провели чудово. У суботу всіх нас лімузином повезли в таємне місце на вечерю. Яка ж це була радість — побачити понад вісімдесят рідних і друзів Бетті, що зібралися вшанувати її в місцевому гольф-клубі, де ми смакували валлійську баранину, а нас розважав валлійський чоловічий хор.

Лише через чотири тижні, уже після нашого повернення до Канади, Бетті раптово відійшла в присутність свого Господа — щойно закінчивши телефонну розмову з подругою, і без жодного болю. Багато років вона мала серйозну ваду серця — велику дірку в ньому, — тож їй було дано довгу відстрочку, аж доки Господь не сказав, що час іти.

Поки ми були у Великій Британії, я мав лише кілька нагод послужити, але ми чудово провели час, користуючись дешевими авіаквитками по Європі. За 10 євро ми злітали до Стокгольма, щоб побачитися з Ларсом і Маріон Фріднер та їхньою родиною — нашими друзями ще з часів у Німеччині. Далі — до Португалії, де ми провели вихідні з нашою бразильською «донькою» Елзені, а потім на тиждень повезли її в Алгарве, де для нашої втіхи нам надав помешкання Кіт Томпсон, мій друг-анестезіолог з корабля Anastasis. Потім переліт до Брюсселя, щоб відвідати Карен і Клода Агостіні, і автобусом до Дортмунда — на тиждень до Беккерів, яких ми вперше пізнали, коли я служив у британських військах ще в 60-х. О, як я насолоджувався прогулянками й розмовами зі своїм другом Ульріхом!

Я проповідував у маленькій громаді братів у Негаймі й з ностальгією згадував братвурст із каррі, який досі так люблю. Сорок років тому ми й гадки не мали, як сильно полюбимо цю родину, наче власну. Фрау Беккер незадовго до того перенесла важкий інсульт, тож я не знав, чи впізнає вона нас, коли ми її відвідаємо. Але її пам’ять не згасла: коли ми ввійшли до її кімнати, її очі засяяли, і вона не могла перестати цілувати мою руку, притискаючи її до вуст своєю єдиною здоровою рукою.

Ми пробули з нею дві години, і вся родина співала гімни, які вона так любила. Інші зустрічі з друзями в Англії та Уельсі сповнили нас глибоким задоволенням, коли через два тижні ми поверталися додому, до Канади.

Я часто сиджу й згадую ті чудові стежки, якими Господь нас вів, — і всіх чудових друзів, яких ми здобули на цьому шляху. Відвідати декого з них, як ми зробили під час цієї поїздки до Європи, — одна з наших найбільших радостей.