Служіння в долині

Протягом двох років слабкості я все ж мав кілька важливих нагод для служіння. Мене запросили викладати в щотижневій школі в Lambrick Park — великій церкві братського напряму в моєму рідному місті Вікторії. Я завжди радію таким запрошенням, бо відомо, що моя доктринальна позиція й наголоси розходяться з поглядами їхнього керівництва. Вони дотримуються диспенсаціоналізму, а мене знають як «консервативного харизмата», що вірить: дари й дія Святого Духа сьогодні такі самі, як і завжди, — і так само потрібні.

А. В. Тозерові приписують слова: «Диспенсаціоналізм небезпечніший за лібералізм: лібералізм відбирає в нас нашу звістку, а диспенсаціоналізм — нашу силу». Я вірю в «друге благословення» — хрещення Духом — і в те, що ми не отримуємо «всього» в мить навернення, так само як не отримали всього учні, коли Ісус уперше «дихнув» на них у кімнаті, де Він уперше з’явився їм після Свого воскресіння, промовивши: «Прийміть Духа сьвятого.» (Йоана 20). Мало минути ще сім тижнів, перш ніж вони прийняли Його в силі в П’ятидесятницю. Мене завжди тішить, що моїми найближчими друзями у Вікторії є люди, чиє духовне коріння — у братській традиції, тоді як моє — у п’ятидесятницькій. Вони, як і я, сподіваюся, — люди ширшого бачення, ніж бачення наших традицій.

Я викладав у Lambrick Park десять тижнів, по 90 хвилин щотижня, на тему «звільнення» — тему моєї книжки «The Key in My Hand». Наступного року мене попросили повернутися й викласти той самий матеріал, додавши тему «дарів Духа». Оскільки багато людей у тій громаді ставили запитання, на які керівництво не могло дати компетентної відповіді, а мене там уже прийняли як викладача, вони запросили мене провести цей курс, на що я, звісно, з радістю погодився.

Мене також запросили провести вихідні з чоловіками з Reformed Episcopal Church у Парксвіллі на острові Ванкувер. І знову з’явилося багато нових друзів і нових зв’язків для майбутнього служіння.

У жовтні ми змогли скористатися дешевими авіаквитками й поїхати до наших численних друзів в Онтаріо. Ми побували в Торонто, де нас приймали Лорн і Сенді Легроу. Вони запросили стільки наших давніх друзів із кінця 70-х, і ми провели чудовий вечір, згадуючи минуле, сміючись і смакуючи їжу. Потім ми поїхали до Гвелфа, до Уго й Джекі Хіменес, моїх дорогих друзів із часів Anastasis, яких я вінчав у Мехіко 1995 року. Того вечора ми були в Кітченері, в домі Рут Сетаччі. Вони скликали чимало людей з нашої колишньої громади — і друзів — із Hazelglen Fellowship, і ми знову провели чудовий вечір. Одним із найяскравіших моментів був телефонний дзвінок від Рона Сміта, який не зміг прийти, бо був у від’їзді.

Коли я сказав йому, що вважаю його причиною заснування тієї церкви, бо це він навчив нас молитися, він не зміг стримати сліз. Можливо, я ніколи раніше йому цього не казав. Наступного дня я мав привілей знову проповідувати у своїй колишній церкві й з радістю побачити, що громада й далі міцна.

На початку осені 2004 року мені зателефонував молодий чоловік із Лоррейна, штат Орегон. Він був молодіжним пастором у Quisqueya Chapel на Гаїті й чув мою проповідь про образи. Він запитав, чи не приїхав би я туди на вихідні, щоб викласти цю тему та інші матеріали. Оскільки це давало нам нагоду знову відвідати Дейва й Еллен Кніппел у Портленді, ми погодилися поїхати машиною до Орегону й узяли з собою двох добрих друзів. Це були чудові вихідні з багатьма нагодами для служіння в сільській місцевості.

Шейн і його дружина Крісті стали для нас дорогою молодою парою, і згодом ми мали з ними багато щасливих часів спілкування. Вони дуже любили Гаїті й, живучи там, удочерили двох маленьких дівчаток.

Через два роки після нашого приїзду й ще однієї поїздки до Орегону Шейн розпочав служіння на тому самому острові Домініка, половину якого займає держава Гаїті, а другу половину — Домініканська Республіка. Його служіння називається «Mercy League» і прагне дати безпечний дім, що сам себе забезпечує, гаїтянським сиротам просто за кордоном, у Домініканській Республіці.

Улітку 2005 року я взяв на себе проповідування в невеликій церкві корінних народів у резервації Тсавут. Їхній пастор нещодавно вийшов на пенсію, і вони шукали когось, хто б узяв їх під опіку. Церкву очолювала молода пара індіанців-селішів, Пітер і Стефані, разом зі своїми родинами. Нам так подобалося їхнє прославлення і їхній дух, що ми з великою радістю щотижня ходили на служіння, щоб навчати цю невелику громаду.

Невдовзі один молодий голландець зі своєю родиною відчув Боже покликання перетнути Атлантику, щоб служити цим дорогим людям. Марко і його дружина були з тієї самої церкви в Роттердамі, де служать у штаті наші дуже добрі друзі Генк і Марта Гемпеніус. Який же тісний світ!

У жовтні мене запросили щосереди ввечері викладати в New Life Baptist Church у Данкані цикл на тему «Трійця». Це та церква, де через рік помічником пастора став мій зять Роб. Мені завжди подобалися ці вечори в церкві, де пастором є відомий автор Марк Бьюкенен, і я радів нагоді ближче познайомитися з ним і подружитися.

Одного вечора мені зателефонували з цікавою пропозицією. Дзвонила жінка з Кортні, за три години їзди на північ від Вікторії. Адель сказала, що вона з St George’s United Church; вони планували навчання про «молитву», і їй назвали моє ім’я як можливого викладача.

Мушу визнати, що, почувши слова «Об’єднана церква», я одразу поспішив вважати їх ліберальними в богослов’ї — такою стала значна частина Об’єднаної церкви Канади.

Цікаво, що сказав би Джон Веслі про нинішню методистську церкву, яка тепер є основною складовою Об’єднаної церкви! Трохи поговоривши, я погодився наступної суботи поїхати на північ, щоб зустрітися з нею та двома її колегами, які мали розпитати мене, перш ніж представити справу перед церковним «синодом!». На цій зустрічі я запитав усіх трьох, що саме вони планують, але було очевидно, що жодних планів у них насправді немає, бо для них це була нова справа. Тоді я запитав, яка, на їхню думку, мета молитви, — і вони знову не знали, що відповісти. Тож я сказав: «Я вірю, що молитва — це Божий дар нам, щоб ми вчилися розвивати близькість із Ним».

Тут чоловік, що був серед них, Гері, дуже пожвавився. «Ось чого я хочу, — сказав він, — близькості з Богом!» Моє серце відгукнулося на цього чоловіка і його бажання глибше пізнати Господа, тож я охоче погодився щовихідних їздити до Кортні, щоб протягом трьох тижнів щосуботи вранці навчати всіх, кого їм вдасться вмовити прийти. Упродовж кількох тижнів до початку Адель писала мені електронною поштою про те, як ідуть справи: «У мене вже 8 – 9 - 10 записалися на курс», — писала вона з дедалі більшим захватом.

Щоб потрапити до Кортні на суботній ранковий курс, треба виїхати з Вікторії в п’ятницю, а оскільки машиною це дуже далеко, я вирішив їздити єдиним потягом, що ходить раз на день. Це означало виїжджати з Вікторії рано-вранці в п’ятницю й повертатися пізно ввечері в суботу або в неділю — залежно від того, чи мав я проповідувати на недільному ранковому служінні. Зрештою так і сталося у дві неділі!

Першої суботи вранці я прибув до St George’s, і там мене зустріли понад 40 людей з ручками й блокнотами напоготові — і ми чудово провели час разом. За ці три тижні ми здобули кількох чудових друзів, особливо Гері та його дружину Деббі, які останніх вихідних пригостили нас, запросивши ще кількох гостей, серед них моїх близьких друзів Рона і Юніс Фрімен (Рон був моїм молодіжним пастором у Victoria Alliance Church) та преподобного Білла і Джоан Годжес (Білл — єпископальний вікарій, для чиєї церкви я проводив чоловічі виїзні зібрання), на чудовий обід, якому передувало освіжне омивання ніг, щойно ми прийшли. Яка особлива приємність!

Незабаром після тих трьох вихідних навчання ми вирушили до Австралії. Був кінець 2005 року, і я ще почувався дуже слабким, але, як міг, служив Господеві в кожній нагоді, яку Він мені давав.