Довга долина слабкості

Я завжди мав добре здоров’я, хоч і не міцну статуру. Проте вересень 2003 року став початком довгого періоду слабкості, спричиненого простою операцією з приводу грижі стравохідного отвору діафрагми. Мій лікар порадив її як розв’язання проблеми з болем у горлі, який я відчував після співу.

Я ліг до лікарні Victoria Royal Jubilee Hospital на нескладну артроскопічну операцію, через два дні мене виписали, і я розраховував на повне й швидке одужання. Але Енн незадовго до того впала й зламала щиколотку, тож першого дня вдома обід я готував собі сам. Мені сказали якийсь час їсти лише м’яку їжу, тож я зварив китайську локшину — «найгірше, що тільки можна було придумати», як згодом сказав мій хірург.

Виявляється, локшина розбухає у стравоході — так сталося й цього разу, і в мене виник затор під час ковтання; згодом таке траплялося зі мною багато разів протягом кількох наступних місяців. Я дуже занепокоївся й того вечора зателефонував хірургові. Він сказав мені повернутися до приймального відділення, де він мене зустріне й усуне затор. Так він і зробив: ендоскопічною трубкою проштовхнув їжу до шлунка, звідки її можна було відкачати. Це було справжнє випробування, і я з полегшею нарешті заснув тієї ночі в лікарні.

Чи пошкодили мені тоді стравохід, я не знаю, але кілька наступних тижнів мені було дуже важко ковтати майже за кожною трапезою, хоч хірург усе запевняв, що це скоро минеться.

У грудні я знову пішов до свого лікаря, бо почувався дуже слабким. Він глянув на мене, поставив на ваги, а тоді звелів негайно їхати до приймального відділення лікарні, де на мене вже чекатиме ліжко. Я схуд більш ніж на двадцять фунтів — зі 160 до 139, тож мене на три дні поставили під крапельницю з фізіологічним розчином.

Тепер уже й хірург занепокоївся й призначив мені додаткові обстеження. Упродовж наступних кількох місяців я регулярно їздив до лікарні на аналізи крові, дослідження з барієм, рентген, комп’ютерну томографію та МРТ, мене навіть присипляли для ендоскопії, але причини моїх заторів і слабкості так і не знаходили.

У квітні 2004 року я проходив чергове дослідження з барієм і випив чайну ложку рідини, в якій були дві маленькі зефірки. Щойно я ковтнув, у мене стався затор. Нарешті лаборанти знайшли проблему. Виявилося, що стравохід перекручений там, де входить у шлунок, — цього ендоскопічна трубка побачити не могла, — і їжа застрягала в цьому перегині. Вирішили оперувати ще раз, тож у травні я знову ліг до Royal Jubilee.

Операцію визнали вдалою, хоч, за словами асистента хірурга, «це було дуже складно, бо після попередньої операції лишилося так багато рубцевої тканини».

Тепер почалися нові ускладнення: у мене утворилися тромби в легенях, і до кінця року довелося приймати препарати для розрідження крові. Кілька тижнів я щодня ходив до лікарні, поки мені підбирали дозу Coumadin (засобу для розрідження крові), беручи й аналізуючи зразки моєї крові. Потім кілька місяців я мусив приходити щотижня, а далі лише раз на місяць, аж до грудня, коли мені дозволили припинити лікування. Водночас я скаржився на біль у легенях і в боці, гадаючи, що це наслідки тромбів, — а лікар повідомив мені, що в мене плеврит і жовчні камені!

Я завжди вірив, що спокутне діло хреста містить і здоров’я для наших смертних (живих) тіл, і спасіння для душі. Проте я також вірю, що Господні «камені для переходу» можуть вести в долини, де Він може навчати нас і виховувати, відкриваючи нам ще більше Своєї чудової природи. Було б неправильно з мого боку розповідати про свою тривалу хворобу й не розповісти також про захопливу подію, що сталася під час операції.

Лікар оглядав мене перед операцією: міряв тиск і пульс і довго прослуховував стетоскопом груди й спину. Оскільки це тривало досить довго, я сказав: «Ви, мабуть, чуєте, як булькає мій пролапс», — на що він відповів: «Ні! У тому й річ. Я не чую жодного пролапсу, хоч, судячи з вашої картки, мав би!» Коли я був пастором церкви Victoria Alliance Church, я мав звичай щотижня грати в ракетбол із молодіжним служителем. Одного вечора під час гри мене раптом охопила страшенна слабкість і мені забракло повітря.

Наступного ранку лікар направив мене до кардіолога, у кабінеті якого я дивився на екран ультразвукового апарата, де було чітко видно мій пролапс. Моя мама померла 1952 року після тривалої хвороби, спричиненої пролапсом серцевого клапана, тож я дуже зважав на свій стан і стежив, щоб не перевантажувати серце надмірним спортом чи активністю. А тепер, понад двадцять років по тому, пролапс, схоже, зцілився! Я згадав, як кількома роками раніше на окружній пасторській конференції виходив наперед, щоб за мене помолилися про цю недугу, але аж до цього часу не усвідомлював, що мене зцілено.

2004 року мені довелося скасувати деякі зустрічі, особливо ті, що вимагали далеких поїздок, хоча ми таки скористалися дешевими авіаквитками, щоб відвідати друзів в Онтаріо — у Торонто й Кітченері. Я знав, що хворий, але й знав, що одужаю, якщо дбатиму про себе, тож проводив багато часу у своєму кабінеті, читаючи й пишучи вірші. Моє молитовне життя стало змістовнішим, і я не відчував жодної провини за те, що не роблю нічого іншого!

На початку 2005 року всі ці ускладнення були вже позаду, але вага так і не повернулася, тож я все ще був досить слабким.

Наприкінці серпня один друг збудував нам невелику веранду біля нашої спальні зі сходами в сад. Я сидів і подавав йому шурупи та інструменти, поки він закінчував роботу, а тоді він сказав слова, які мене аж приголомшили: «У суботу буде дощ, тож завтра ви мусите покрити цю терасу морилкою, щоб захистити її від води». Така робота, безперечно, була мені не під силу.

Наступного дня я купив галон морилки і, сидячи на підлозі, почав фарбувати терасу. На це пішло кілька годин, але нарешті я зміг сісти й сказати: «Я зробив це! Я зробив це!» То була перша серйозна справа, яку я подужав за два роки!

Лише у вересні 2005 року, через два роки після першої операції, я почав помічати, що загалом почуваюся краще. Добрий друг порадив мені приймати BioK — потужний йогуртовий продукт, що мав відновити корисні бактерії, яких я втратив через наркоз під час операцій та ендоскопій. Не скажу, що саме він мене вилікував, але зв’язок між щоденним його прийманням і моїм поліпшенням був досить разючий.

Наприкінці року ми вирушили в нашу звичну поїздку до Австралії. Там я відпочивав на сонці, перетнув Велику Західну пустелю, майже щодня їздив на велосипеді й плавав у басейні своєї дочки. Сили поверталися до мене, і я знову почувався добре.

Тритижнева подорож через Велику Західну пустелю дуже мене освіжила. Я був у товаристві знайомого вчителя з Канберри, Джона Комана, кількох його колег і учнів, які їхали на тиждень до громади аборигенів із програмою для тамтешніх дітей. У програмі були їзда на кросових мотоциклах, безліч ігор і біблійне навчання. Ми ночували в наметах під сяйливим нічним небом, де було добре видно «ему» — ділянку темного неба, що простягається на великий простір і має обриси ему.

Я довго гуляв на сонці. Дорогою ми зупинялися в кількох селах аборигенів, де мене представляли як «guda Ron», тобто друга Рона Вільямса, пастора-аборигена з Канберри. Це одразу робило мене своїм. Наші друзі повезли нас на сафарі, щоб знайти численні джерела води, від яких вони колись залежали, і пошукати кенгуру та ему нам на вечерю.

На жаль, їх не знайшлося, але ми таки знайшли, приготували й з’їли ігуану — велику ящірку. На смак вона була як курятина, тільки «жорсткіша». Це було в місці, яке, «мабуть, ще ніколи не бачила біла людина», бо там були печерні малюнки, зроблені предками наших провідників багато років тому. Я розумів, який це привілей — бути так прийнятими цими чудовими людьми. Наша подорож закінчилася біля Айерс-Рок, у самому серці цієї неосяжної землі, звідки я полетів літаком назад до Брисбена, до нового дому моєї дочки.

Повернувшись до Канади навесні 2006 року, я знав, що моє здоров’я знову добре: я відчував нову енергію й добре їв.