Господь і далі веде

2002 року я мав багато служіння — і вдома, і за кордоном: побував на Гаїті, у Манітобі, у Великій Британії, Портленді, Форталезі й знову в Австралії. На Гаїті ми з моїм добрим другом Дейвом Кніппелом із Портленда (США) гостювали в Кевіна й Карен Галл, які розгортали служіння дітям на заході острова. Я мав викладати матеріали Circuit Teaching International на кількох пасторських зібраннях, але було й чимало інших нагод проповідувати. Одна особливо запам’яталася, бо це була найбільша англомовна громада на Гаїті — Quisqueya Chapel у столиці, Порт-о-Пренсі. Ми трохи запізнилися, бо Кевінова машина підвела, тож до початку служіння я майже не встиг познайомитися з пастором Олсеном.

Кілька сотень людей заповнили залу, коли мене провели й посадили поруч із ним і його дружиною за кілька рядів від сцени. Після перших пісень прославлення він підвівся, щоб привітати гостей, і запросив їх устати, щоб їх усі побачили. Слухаючи імена й служіння численних гостей, особливо зі США, я почав дивуватися, чим же я заслужив честь бути їхнім проповідником того ранку. Я говорив про образи й відчував таке помазання, що знав: Господь промовляє через мене до багатьох присутніх того дня.

Після служіння я подякував пасторові Олсену за цю нагоду й подарував йому одну зі своїх книжок, «The Key in My Hand». Вочевидь, вона стала йому благословенням, бо згодом він написав мені до Вікторії й попросив ще дюжину примірників: хотів роздати їх усім членам правління цієї міжнародної церкви, які жили в Атланті, штат Джорджія.

Дорогою назад до нашої бази на заході ми з Кевіном і Дейвом зупинилися пообідати й поспілкуватися на невеликій місійній станції. Там ми почули дивовижну історію. Один із місіонерів мав програму: щотижня привозив трьох лікарів зі США. Їх везли до віддаленого села лікувати людей, потім вони писали звіти для місцевого лікаря-місіонера й поверталися додому. Він робив це щотижня, маючи коло з тринадцяти сіл, де вони служили. Того дня він саме повернувся з аеропорту, де зміняв лікарів для цієї програми, і розповів нам про дивовижну подію, що щойно сталася.

Троє лікарів закінчили роботу й писали звіти, коли помітили вогонь на пагорбі над ними. Вони зрозуміли, що горить у селі, яке вони щойно покинули. Тож сіли у свій позашляховик і повернулися — і побачили місцевого знахаря-вудуїста, що стояв біля палаючих руїн свого дому. Вони почали було йому співчувати, аж поки він не сказав: «Ні! Я щойно віддав своє життя Христові, тож вирішив зібрати все своє причандалля вуду в хаті й спалити все дощенту. Відтепер воно не матиме наді мною жодної влади!» Який чудовий приклад покаяння!

До Манітоби, що в Канаді, я поїхав, щоб виступити на щорічному обіді Manitoba Bible Society. Там ми відновили спілкування з Джоном та Айлін Вібі, яких знали ще з Гамма, коли я викладав у Німеччині в 1967-67 роках. Джон тоді служив у Збройних силах Канади, а тепер був вікарієм Англіканської церкви Канади. Серед гостей на обіді були й дві жінки, які нещодавно брали участь у духовному пробудженні на новій канадській території Нунавут. Що ж вони могли розповісти! Про цей Божий візит можна знайти документальний фільм під назвою «Transformations #2». Мені випали й інші нагоди проповідувати, і ми тішилися таким теплим спілкуванням із тамтешніми віруючими — хоч для квітня там було й дуже холодно!

Поїздки до Великої Британії та багато інших виступів у Британській Колумбії забрали майже весь рік, але в жовтні ми вирушили до Портленда, щоб відвідати Дейва та його дружину Еллен. Це була також нагода повчити в невеликій домашній групі, яку вони проводили. 1982 року вони були членами нашої церкви в Кітченері, коли навчалися на місцевій базі YWAM у Кембриджі (Онтаріо). Там Еллен багато займалася танцем, але через трагічний нещасний випадок дістала фізичні ушкодження й ушкодження мозку, тож тепер не виходила з дому й могла пересуватися лише повільно, спираючись на «ходунки». Яка то була радість — побути з ними, побачити, скільки радості наш приїзд приніс Еллен, і почути, як вона молиться за нас.

У листопаді я знову поїхав до Форталези в Бразилії — як виявилося, востаннє — до Тоні й Крістін, Марселло й Алін та до багатьох друзів, яких я знайшов під час попередніх поїздок. Як я вже писав раніше, це теж був благословенний час: я бачив, що в кожній церкві, де я служив, людей стало значно більше, ніж до євангелізаційної кампанії 1998 року.

Рік закінчився нашою звичною, раз на три роки, поїздкою до Австралії, до Лінетт, Філіпа та їхніх трьох дітей — Майкла, Хлої та Емми. Як уже повелося, ми залишалися там пів року, пересиджуючи нашу канадську зиму, і мали безліч нагод проповідувати. Серед найяскравіших подій були два виїзні зібрання в Джиндабайні, у Сніжних горах: одне — з викладачами й студентами семінарії Християнського і місіонерського альянсу, друге — з сімейним табором церкви Християнського і місіонерського альянсу у Водені (Канберра). Особливими були й мої щотижневі зустрічі для молитви з Роном Вільямсом, пастором-аборигеном, біля меморіалу, який він спорудив на честь усіх чоловіків-аборигенів, що загинули у війнах, — чоловіків, яких австралійський уряд не визнавав, хоч їх було понад тисячу!

Коли ми прощалися, Рон сказав мені: «Наступного разу, як приїдеш, я поведу тебе до мого народу!» Ми й гадки не мали, що він помре від раку ще до мого повернення і що уряд віддасть йому велику шану, провівши поминальну службу в залі законодавчих зборів у Канберрі. Яка то була честь — зватися його другом. Він і мене вшанував, додавши до свого наочного посібника ключ, що символізував мою книжку «The Key in My Hand».

Цей посібник був дошкою із зображенням «шляху ему», дуже символічного для аборигенів: вона показувала їхню подорож від давнього минулого, через прихід білої людини, аж до сьогодення. На ній було багато історій про «пролиту кров», а тоді Рон вказував на пролиту кров хреста як єдиний лік від людського гріха й на потребу примирення між білими людьми та аборигенами. Посередині дошки був ключ, вирізьблений з якогось екзотичного дерева, — символ цього примирення.

2003 року ми повернулися додому до Канади із зупинкою в Новій Зеландії, щоб побачитися з нашими добрими друзями Джоном і Маріон Брігнелл — Джон колись був механіком на кораблі M/V Anastasis. Ми прилетіли до Веллінгтона, де нас зустрів Дейв Кніппел, і поїхали до Мастертона, де жила його сестра. Ненсі була вдовою перекладача Біблії з Wycliffe Bible Translators, тож я спитав її, чи вона теж знає грецьку. Я щойно підготував стислий виклад чудової книжки грецького науковця Маккроссана «Christ’s Paralysed Church X-rayed», яку давно не перевидавали, і хотів подарувати їй примірник.

Того Страсного п’ятка й на Великдень я служив у її церкві, а потім вона повезла нас за кілька миль на північ, до озера Таупо, де ми мали зустрітися з Брігнеллами, що приїхали на південь із Тауранги. Дорогою Ненсі заїхала до знайомої, яка тепер тримала невелику сувенірну крамничку з кількома полицями вживаних книжок. Уявіть моє здивування, коли вона знайшла там примірник оригінальної книжки майже в ідеальному стані! Господь і далі дивує мене Своїми «збігами»!