У нове тисячоліття

2000 рік ми зустріли в домі нашої доньки в Канберрі, в Австралії. Оскільки міжнародна лінія зміни дат проходить трохи на захід від Австралії, ця країна була серед перших, хто зустрів нове тисячоліття. Побоювання багатьох, що світ накриють великі трагедії через збої комп’ютерів і неготовність підприємств, так і не справдилися, і по телебаченню ми бачили величні святкування з усього світу. Австралія гідно показала себе як перша велика країна, що транслювала свою зустріч нового тисячоліття.

Коли наближалася північ, показували сіднейську гавань. Раптом усе потемніло, а тоді нічне небо осяяв чудовий феєрверк, що завершився сліпучим видовищем на всю довжину знаменитого сіднейського мосту через гавань. Виділялося одне слово — ETERNITY («Вічність»). Більшість австралійців знали б значення цього слова, хоча більшість інших людей — ні.

Багато років, ідучи вулицями Сіднея, можна було побачити на тротуарах це одне слово, написане крейдою. Це була праця старого чоловіка, колись алкоголіка й безхатька, який якось забрів до місійної зали й почув, як промовець проголосив: «Якби я міг написати на небесах лише одне слово, щоб усі над ним замислилися, це було б слово „вічність“ — де ви її проведете?»

Його життя змінилося, коли він замислився над цим запитанням, тож він присвятив себе тому, щоб писати «вічність» усюди, куди б не пішов, як свідчення для інших. Дивовижно, що австралійський уряд використав те саме слово, щоб зустріти нове тисячоліття, знаючи, яке значення воно має для стількох людей їхньої країни!

Озираючись на чотири десятиліття свого християнського шляху, я завжди захоплююся Божою вірністю до мене. Він підіймав мене з Собою на багато високих гір і використовував мене в служіннях, про які я й мріяти не міг, коли був молодим віруючим. Кожне десятиліття мало своє особливе служіння, тож я замислювався, що ж приготувало для мене 21-ше століття.

У «60-ті» я мав привілей служити солдатам-гуркхам у Гонконгу; у «70-ті» Господь використав нас у тому, що багато хто згодом назвав «пробудженням» серед молоді в Бридженді, в Уельсі; у «80-ті» я викладав у юдейській академії в Торонто, де мав чудову нагоду ділитися Євангелієм з учнями та рабином Сакновичем; у «90-ті» я був на борту корабля M/V Anastasis і мав особливу радість проводити пасторські конференції в Західній Африці, особливо в Сьєрра-Леоне. Усе це були «гірські вершини» у високому гірському хребті. Що ж принесуть «00-ті» нового тисячоліття?

2000 року я долучився до нового служіння, яке започаткував Аде Аджала — мій дорогий друг із Нігерії, що тепер був пастором церкви в Денвері, штат Колорадо, США. Воно називалося «Hands On» і мало на меті засновувати церкви в Нігерії.

Я мав розробити навчальну програму для цього служіння, тож провів кілька тижнів у Денвері, працюючи над частиною її. Під час мого другого візиту 2001 року мене також запросили до команди бази YWAM у Колорадо-Спрингз як пастора бази. Це здавалося чудовою нагодою, але, зваживши всі наслідки, я зрозумів, що мрії тих лідерів були нереалістичні, і, відчувши в дусі стриманість, я відхилив запрошення. Я аж ніяк не зміг би вести обидва ці служіння одночасно.

На жаль, мрії «Hands On» теж так і не здійснилися, хоча в Аде й досі жива церква в Денвері. Наступні два роки принесли нові поїздки до Нижньої Каліфорнії та Бразилії, кожна така ж підбадьорлива, як і попередні.

Однак найяскравішою подією 2001 року стала друга поїздка до Індії, цього разу до Ченнаї на півдні, щоб служити на іншій базі YWAM. Уявіть собі моє здивування, коли з’ясувалося, що п’ятеро студентів школи були з острова Ванкувер і не знали одне одного до приїзду! Мене вразили індійські студенти — дехто з родин вищих каст, а дехто з нижчих, — які сиділи разом і мали спілкування між собою.

За голову однієї молодої жінки призначили ціну за те, що вона навернулася до Христа з індуїстської родини. Хрест Ісуса завжди кидає виклик таким лихим культурним бар’єрам. Ще більше мене вразив гармонійний спів кількох молодих індійців, тож я спитав їх, де вони навчилися так співати — це звучало майже так, наче вони валлійці! Вони розповіли, що вони з Нагаленду на півночі і що тамтешніх віруючих навчили так співати валлійські пресвітеріанські місіонери, які принесли їм Євангеліє після валлійського пробудження 1904/5 років.

За три тижні свого візиту я служив у двох різних школах YWAM, виступав перед керівництвом YWAM у семінарії на горі Святого Фоми, де прийняв мученицьку смерть апостол Фома, відвідав нетрі, де вони багато працюють, і скористався нагодою відвідати Ebenezer Home та трохи там пожити. Цей сиротинець із гордістю підтримує Мартін, двоюрідний брат Енн, а очолює його чудовий чоловік — пастор Віджей.

Близько 100 маленьких дітей зібралися навколо мене, випробовуючи свою обмежену англійську, і це приносило мені велику радість. Я грав із ними в крикет, але не вразив їх. Не надто тішило мене одне — щоденна їжа з рису й соусу карі. Я люблю карі, але цей був «дуже» гострий, а оскільки мене попередили не пити місцевої води, його завжди подавали з Coca Cola — не найкращим супроводом для карі!

Серед церков, у яких я виступав, була Maranatha — церква для тамільського народу. Пастор тут був чудовою людиною, але людиною з минулим. Він двічі намагався покінчити з собою, бо спершу його дружина, а потім старший син захворіли на рак, і обом дали жити недовго. Щоразу спроба не вдавалася: сусіди знаходили його, перш ніж він міг довести справу до кінця. Після того як він ледве врятувався, він звернувся до Христа, залишивши індуїстське минуле, і кликав, щоб побачити, чи може Господь йому допомогти. Господь не лише визволив його — і дружина, і син одужали від раку. Він почав відкривати церкви всюди, де тільки міг, серед людей, яких приводив до Господа, і коли я там був, він уже заснував понад десять церков. Його старший син тепер був євангелістом на півдні Індії, а молодший — моїм перекладачем. Наприкінці моєї проповіді про Горницю я запросив людей відгукнутися, і дехто вийшов. Тоді пастор підвівся, щоб звернутися до своїх людей.

Близько восьми жінок і десяти чоловіків підвелися й вийшли вперед. Я спитав свого перекладача, що ж сказав його батько і чому ці люди вийшли вперед, і він відповів: «Батько сказав, що час їм перестати сидіти на двох стільцях, вагаючись між своїми індуїстськими богами й Христом. Сьогодні той день, коли вони мають вирішити, кому служитимуть». «Усі ці люди вийшли, щоб віддати своє життя Ісусу Христу як своєму Господу й Спасителю». Моє серце підстрибнуло з радості, що я мав привілей проповідувати в такій церкві.

У листопаді 2001 року я отримав запрошення виступити в п’ятницю ввечері в University of Victoria Intervarsity Christian Fellowship (IVCF). Я прийшов вчасно, але мій господар, штатний працівник, зустрів мене збентежено, бо студенти запросили на той вечір служити іншого студента з іншого коледжу. «Я попросив його обмежитися двадцятьма хвилинами, — сказав працівник, — щоб у вас було вдосталь часу для вашої проповіді». Я запевнив його, що волів би, щоб він дав студентові-промовцю сказати все, що той хотів, і що мені анітрохи не важливо, що я не виступатиму того вечора. Я із радістю послухаю цього молодого чоловіка.

Звісно, унаслідок цього мене запросили знову незабаром — це було перше з багатьох таких запрошень виступити перед тією чудовою групою студентів.

Далі були запрошення виступати на різдвяних бенкетах IVCF — чотири роки з наступних шести. Цікаво, чи мав би я таку прихильність серед тих студентів, якби наполіг на своєму виступі того першого п’ятничного вечора! Я й гадки не мав, що ця прихильність відіграє головну роль у тому, як я прийду на гірську вершину, яку Бог запланував для цього десятиліття!