Камінь за каменем

Кафедральний собор Notre Dame у старому місті Квебек бачив чимало історичних подій. Того сонячного червневого дня 1979 року я був свідком ще однієї. Я стояв одразу за головним входом і вдивлявся в сутінкове нутро храму, де перед двома рядами школярів, яких супроводжував учитель, стояв молодий чоловік. Він тримав у руці Біблію і, вказуючи по черзі на кожну зі «стацій хресної дороги» на стінах собору, розповідав учням про страсті Ісуса. Вони слухали, затамувавши подих. Хоча всім їм було по шістнадцять-сімнадцять років і вони добре знали канадську культуру та історію Квебеку, це вчення було для них новим. Придивившись уважніше, можна було помітити, що всі хлопці мали на головах кипи — знак того, що вони юдеї.

Я дивився на це з подивом і з особливим трепетом учасника, адже ці учні приїхали з нашої школи в Торонто, щоб провести пізнавальні вихідні в історичному Квебеку. Toronto Hebrew Academy — відома ортодоксальна юдейська школа, і я мав привілей викладати там останні два роки. Ці сорок учнів були нашим 11-м класом, і нас із колегою, Арі Барчі, попросили провести цю особливу екскурсію. Ніхто з учнів не знав, що я нещодавно подав заяву про звільнення наприкінці поточного семестру, щоб прийняти нове «покликання» — пасторське служіння на повний час. Відтоді як це рішення було ухвалене, Бог провів мене крізь дивовижні переживання, і ці вихідні ставали ще одним свідченням Його незмінного благословення.

Коли я розглядав величні старовинні стіни собору з чотирнадцятьма стаціями, перед якими вірні схиляють коліна в молитві, згадуючи шлях Ісуса від Гефсиманії до Голгофи, мої думки повернулися до стацій мого власного життя, якими вів мене Бог. Я озирнувся на понад двадцять років і побачив правду, яку проголосив Псалмоспівець.

«Господь править ходою чоловіка, і дорога його подобається йому; Коли часом впаде, не забється, бо Господь піддержує руку його.» (Псальма 37:23-24).

Я бачу в своєму житті стільки стацій, або «каменів для переходу», що вели мене до глибшого пізнання Господа і без яких я не мав би тієї історії, яку хочу розповісти. Кожен камінь вів до наступного, і кожен був прямим втручанням Господа в мої плани. Лише озираючись назад, я можу хоч трохи побачити задуми, які Він мав від самого початку. Тепер я розумію, чому Він «зачинив ті двері», коли я вважав, що вони мають бути відчинені. Тепер я бачу, як Він діяв у житті інших людей, навіть невіруючих, щоб здійснити Свої плани щодо мене. Тепер я можу сказати, що знаю: мої розчарування часто бувають Його призначеннями. Тепер я можу довірити Йому кожну частину свого майбутнього, бо Він довів Свою вірність у моєму минулому. Я знаю, що камені для переходу там є, хоч я їх іще не бачу. Якщо минуле задало взірець для майбутнього, то я не побачу їх, доки не ступлю на них.

Я зрозумів, що «хода віри» залежить не від мого великого «вірування», а радше від того, чи я корюся, коли Він змінює напрям мого життя Своїм прямим втручанням. Така «віра» більше пов’язана з послухом, ніж із віруванням. А послух народжується з довіри. Якби мою віру міряли мірками деяких сучасних «вчителів віри», я б жалюгідно провалився. Для них віра — це щось, що я можу в собі розпалити, і якщо матиму її достатньо, то зможу переконати Бога зробити те, чого я бажаю. Якщо я хворий, то тому, що мені бракує «віри», а якщо я в нужді, то знову ж таки тому, що мені бракує «віри». Проте, читаючи Писання, я бачу, що не можу сам у собі ні породити віру, ні примножити її. Це суверенна праця Господа, і Він звершує її, коли я корюся Його проводу й роблю Його Слово основою свого життя. Читаючи великий розділ про віру в Посланні до Євреїв 11, я бачу там не надзвичайних чоловіків і жінок, яких хвалять як героїв за те, що вони вірили, а радше розповідь про Боже втручання й провід у житті звичайних людей, щоб навчити нас великих істин і засад християнського життя. Але досить богослов’я! Повернімося до історії!