Служіння в Бразилії

Восени 1997 року я вдруге поїхав до Форталези — чудового приморського міста в штаті Сеара на північному сході Бразилії. Ця поїздка знову тривала місяць, але цього разу зі мною була Енн. Під час першого візиту я здобув багато друзів, тож із великою радістю познайомив її з усіма ними й знову насолоджувався смаком свіжих фруктових напоїв і моїм улюбленим напоєм — гуараною. Служіння в мене було багато — і в YWAM, і в місцевих церквах. Ми жили на базі YWAM неподалік від міста, але могли їздити в багато місць: на служіння, по крамницях, на пляжі тощо.

Мої друзі оточили Енн любов’ю, і вона скоро почувалася як удома, хоча не всі могли спілкуватися англійською, а вона вже точно не могла спілкуватися португальською. У мене принаймні була в запасі іспанська, бо дехто розумів іспанську, хоч і не розумів англійської.

До Канади ми поверталися через Ріо, бо туди переїхала молода пара, яку я вінчав під час першого візиту. Клаудія та Джудклер працювали у фавелі — переповненому нетрі міста, — тож ми дві ночі пробули в них. Під проливним дощем вони повели нас до двокімнатної квартири на півдорозі вгору по горі, на якій розкинулася фавела.

Там ми спали на матрацах на підлозі, і нас попередили: якщо вночі почуємо стрілянину чи крики, у ЖОДНОМУ разі не вставати й не визирати, бо тоді ми, найімовірніше, станемо наступними жертвами! Потім вони показали нам фото, зроблене минулої ночі: тіло, яке скинули згори, і воно впало просто на їхній поріг. Ця місцевість кишіла бандами й наркобаронами.

Наступного ранку я спитав Джудклера, чи можна мені піднятися на вершину гори, щоб сфотографувати сусідню гору, на якій височіла знаменита статуя Христо Рей (Христос Цар). «У вас є якесь посвідчення?» — спитав він мене, а тоді взяв моє канадське посвідчення, яке я йому простягнув, вийшов за двері й пішов, високо піднявши обидві руки над головою з його й моїм документами. «Тут спершу стріляють, а вже потім ставлять запитання», — загадково зауважив він.

На вершині гори я знайшов ще одну базу YWAM, яка працювала з дітьми фавели. Вона була поруч із невеликим гравійним футбольним полем, десь 50 м на 30 м, обнесеним дротяною сіткою. З одного боку стояли, як я здогадався, колишні роздягальні зі шлакоблоків. Тепер вони завалилися й ні на що не годилися. Джудклер розповів мені, що незадовго перед тим тут грали кілька чоловіків із фавели, аж раптом група поліцейських, піднявшись на гору іншою дорогою, несподівано з’явилася згори й відкрила вогонь, убивши всіх чоловіків. Їхньою «причиною» було те, що серед цих чоловіків були добре відомі злочинці й наркокур’єри!

Ми щиро цінували працю, яку ці молоді люди виконують для Господа в найнебезпечніших місцях. Міжнародне керівництво YWAM мало зібратися наступного року в Бразилії, бо тодішнім президентом був бразильський місіонер. Усі інші бразильські бази обрали базу Тоні у Форталезі місцем цього зібрання лідерів YWAM з усього світу, тож він із запалом узявся планувати цю подію. Він вирішив скликати всіх місцевих пасторів, щоб обговорити можливість провести місіонерську конференцію одночасно з тим, як ці місіонери YWAM з’їдуться до їхнього міста, і збирався приймати їх на базі, у маленькій каплиці якої могло поміститися близько сотні людей, — аж поки місцевий готель (5*) не запропонував влаштувати обід за помірну ціну.

Уявіть собі наше здивування й радість, коли зібралося понад 250 чоловіків і з ентузіазмом підтримали ідею Тоні провести не лише місіонерську конференцію, а й загальноміську євангелізаційну кампанію. Ось яку прихильність мав цей молодий чоловік серед місцевих церковних провідників!

Оскільки Тоні мав бути дуже зайнятий усією роботою, потрібною, щоб поєднати ці дві події, а також організувати власну конференцію міжнародних лідерів YWAM, він запросив мене повернутися наступного року на три місяці, щоб наглядати за всіма учасниками YWAM, поки вони координуватимуть зібрання.

Ми з Енн погодилися повернутися, і так восени 1998 року ми знову приїхали до Форталези на три місяці. Нас приймали Марселло та Аліне Рамос — побожне молоде подружжя, яке всіляко намагалося нас благословити.

Їхня квартира була на п’ятому поверсі багатоквартирного будинку біля пляжу, і приємна прогулянка приводила нас до великого офісу в центрі міста, який став нервовим центром усієї організації. У Форталезі завжди тепло, але щовечора квартирою зі свистом проносився прохолодний вітерець, збиваючи зі стін усі картини, якщо ми необачно залишали всі вікна відчиненими!

Я навчився спілкуватися португальською й улагоджувати деякі конфлікти, що виникали в офісі, особливо через культурні відмінності між місцевими працівниками й закордонними учасниками YWAM, які приїхали взяти участь у євангелізації: вони працювали на вулицях і в школах перед тими трьома днями, коли ми мали бути на місцевому футбольному стадіоні, щоб завершити кампанію.

Один приклад згодом видавався кумедним. Група молоді зі США виготовила кольорові футболки з написом «No comprommiso», вважаючи, що це означає «Жодних компромісів». Мої бразильські друзі були спантеличені, бо португальською ці слова насправді означають «жодних зобов’язань» — протилежне тому, що малося на увазі!

Піднесення в місті було відчутне: куди не підеш, усюди було видно ознаки «вторгнення Євангелія». Конференція лідерів YWAM була чудова й дала мені нагоду знову зустрітися з кількома людьми, яких я знав за часів служіння на кораблі Anastasis.

Місіонери з багатьох країн приїхали виступити на місіонерській конференції, яку відвідали багато сотень бразильців, — великий успіх, що мав відкрити світові багатьох нових місіонерів. Мій друг Марселло — чудовий перекладач, тож саме він перекладав більшу частину євангелізаційної кампанії. Вона теж мала великий успіх — і своїм впливом, і кількістю карток зацікавлених, які ми згодом мали передати місцевим пасторам, щоб ті підтримували зв’язок із цими людьми. Коли я спитав Джона, відповідального за ці картки, скільки ми їх отримали, його слова я ніколи не забуду. «Гарете, — сказав він, — ми перестали рахувати на 45 000!»

Мене дуже вразив музичний гурт, що вів прославлення на кожному з трьох вечорів на футбольному стадіоні. Це були брат і сестра з музикантами супроводу з великої церкви в Белу-Оризонті. Було помітно: щойно молодь починала надто захоплено відгукуватися на музику, брат чи сестра відразу поверталися до урочистості — тихо ставали на коліна біля мікрофона й молилися.

Наступного дня, прогулюючись із Марселло пляжем, я зустрів того брата й сказав йому про це. Його відповідь дуже підбадьорювала: він сказав, що вони знають, якими «душевними» можуть бути такі моменти, тож вони з сестрою твердо вирішили спрямовувати весь запал знову на Спасителя, Який один гідний хвали. Не дивно, що вони бачать, як Господь творить такі чудові речі через їхнє служіння!

До Форталези я повернувся 2002 року, через чотири роки, і з радістю побачив, що кожна церква, яку я відвідав, щонайменше подвоїлася з часу мого попереднього візиту. Я знову проповідував у багатьох церквах і служив багатьом людям, яких торкнулося моє навчання про «звільнення» (див. мою книжку «The Key in My Hand»). Серед найяскравіших моментів був виступ на конференції пасторів Assembly of God з північного сходу Бразилії. Вона тривала три дні, і на ній було близько 150 пасторів.

Ще одним яскравим моментом було служіння молодому подружжю, що було одружене лише шість місяців, але тепер їхні стосунки були погані, без жодної близькості. Мініатюрна Марія прийшла до мене з великою скорботою й сказала, що Альфонс віддалився від неї (імена змінено). Коли вона розповідала свою історію, мені боляче було знову почути про кривди, яких стільки людей зазнають від своїх батьків. Не буду переказувати всього, що Марія довірила мені, скажу лише, що батько дуже ображав її словами. Наприкінці підліткового віку вона прийшла до Христа, зустріла молодого чоловіка (Альфонса) і вийшла заміж.

Оскільки пастор повірив чуткам, що вона повія, — чуткам, які вона заперечувала, — він відмовився вінчати їх у церкві, і натомість відбулася скромна церемонія в домі нареченого, на якій були тільки його батьки. Невдовзі після цього вони приїхали до Форталези працювати з YWAM. Я навчав Марію, що її батько й пастор згрішили проти неї і що їй треба «звільнити» їх, щоб Бог міг почати в ній процес зцілення.

Вона мала написати листа, у якому виклала б усі свої кривди на батька, щоб мати запис усього, від чого вона готова його звільнити. Наступної ночі вона засиділася допізна, пишучи листа (якого ніколи не мали надіслати), і щойно закінчила, як прокинувся Альфонс, увійшов до кімнати й сердито вихопив у неї листа. За кілька хвилин він повернувся до кімнати, плачучи й кажучи: «Я не знав! Я не знав!» Вони обійнялися, і ніч закінчилася близькістю. Уранці вони разом прийшли до мене, вирішивши «звільнити» її тата й молитися про благословення для нього.

Наступного дня до мене прийшла Крістін, дружина Тоні, і сказала: «Гарете, щомісяця подружжя з бази збираються на вечір спілкування й розваг, а потім ми збираємо пожертву, щоб одна пара могла провести романтичний вечір у місцевому готелі, подалі від бази».

«Цього місяця гроші запропонували Марії та Альфонсу, але вони відмовилися». Я знав чому. «А тепер вони прийшли й попросили їх, тож наприкінці цього тижня поїдуть з бази. Ви знаєте, що в них ніколи не було справжнього весілля, немає весільних фотографій і ніколи не було свята? Цікаво, що ви думаєте про одну ідею. У мене тут моя весільна сукня, і я такої ж статури, як Марія. Як гадаєте, вони не образяться, якщо я запропоную їм свою сукню, щоб у них було гарне фото, перш ніж вони поїдуть до готелю?»

Хоча Крістін і гадки не мала, що я консультував це подружжя, я запевнив її, що це добра ідея, тож ми разом пішли сказати їм про це, і це дало мені нагоду запевнити їх, що я й далі зберігаю їхню таємницю.

Наступного дня я відлітав до Канади, і коли Тоні віз мене до аеропорту, я запропонував йому на вихідних зібрати всю базу й провести для Альфонса та Марії церемонію «свята любові», на якій вони могли б одягнутися у своє «весільне вбрання», скласти обітниці й зробити фото на згадку. Йому ця ідея сподобалася. Тоді він додав свою. Оскільки саме він мав відвезти їх до готелю, він «заблукає» дорогою й опиниться біля пляжного будинку з власним басейном, який належав Ромео — другові, що безкоштовно дав його на вихідні. Усі інші з бази будуть там із «весільним тортом» і влаштують для пари свято. Отже, через два дні після того, як Марія «звільнила» свого батька, вона мала насолодитися всіма благословеннями весілля, святом із друзями й фотографіями. Я летів додому, радіючи з доброти нашого Бога!