Дорогою до Варанасі

У 1996 році я отримав листа від семінарії на півночі Індії з запитанням, чи не погодився б я приїхати викладати на тижні «духовного зосередження». Щовечора у великому наметі мав проповідувати один індієць, а я мав щоранку годину навчати всіх студентів, викладачів і місцевих віруючих, які прийдуть. Автор листа додав, що моє ім’я йому дав один брат у Великій Британії, який зауважив, що я, мабуть, приїду, навіть якщо вони не зможуть надати жодної фінансової допомоги. Я погодився поїхати, бо вже пообіцяв Господеві, що прийматиму будь-яке запрошення, аби тільки на моєму «рахунку служіння», куди надходили всі гонорари, пожертви тощо, було достатньо коштів.

Поїздку запланували на лютий 1997 року. Енн згадала про неї в нашому різдвяному листі того року, тож ми не надто здивувалися, коли на початку Нового року прийшов ще один лист із запитанням, чи не продовжив би я свою подорож до Азії ще на місяць служіння з Youth With A Mission (YWAM) у Непалі. Я охоче на це погодився, бо ми маємо такі теплі спогади про спілкування з непальськими віруючими серед солдатів-гуркхів у Гонконзі. Отож поїздку спланували так: два тижні в Аллахабаді, в Індії, потім місяць у Непалі, звідки я мав летіти далі до Австралії, до школи Capernwray, де на мене чекатиме Енн.

Мій квиток на всю п’ятимісячну подорож коштував майже рівно стільки, скільки було на «рахунку служіння».

Я виступив перед п’ятьма невеликими семінарськими класами в Нью-Делі, а тоді нічним поїздом вирушив до Аллахабада, у семінарію. Оскільки головний промовець у неділю не приїхав, мене попросили проповідувати у великому наметі перед кількома сотнями віруючих. Потім щоранку я звертався до сотні студентів, а також викладачів і гостей, серед яких було багато слухачок місцевої жіночої семінарії, — загалом близько двохсот осіб. Усе пройшло дуже добре, і всі щиро прийняли моє навчання.

У суботу моя робота завершилася, але я опинився в скрутному становищі. Наступного понеділка я мав летіти далі до Катманду. Однак агенти Air India сказали мені, що мого авіаквитка (заброньованого через комп’ютер ще кілька тижнів тому в Канаді) не можуть знайти і що найближчий рейс, на який мене можуть посадити, — у п’ятницю, через тиждень. Єдиною альтернативою була п’ятнадцятигодинна поїздка автобусом по другорядній дорозі й перенесення двох важких дорожніх сумок на чималу відстань через кордон. Найближчий аеропорт був у Варанасі, за 150 км, тож я не міг просто поїхати туди й розібратися з проблемою.

За минулий рік президент семінарії пішов, і роботою керував тимчасовий керівник — колишній місіонер зі США. Руді Рабі та його дружині Елінор було вже добре за 70, але їхня любов до Господа й Його справи анітрохи не зменшилася.

«Гарете, у суботу мені треба їхати в аеропорт, забрати гостя з Австралії, — сказав Руді. — Чому б тобі не поїхати зі мною й не з’ясувати, що сталося з твоїм квитком? Може, там у записах переплутали твоє ім’я». Прокинувшись того суботнього ранку, я запевнив Господа, що готовий їхати автобусом, але набагато охочіше полетів би літаком! Так і сталося, що невдовзі Руді, Елінор і я вирушили в п’ятигодинну дорогу з Аллахабада до аеропорту у Варанасі.

Їхали ми повільно, бо вузька звивиста дорога була повна вибоїн, людей і корів. Години через три Елінор відчула нагальну потребу в туалеті. В Індії це часто означає «за найближчим кущем», тож Руді отримав вказівку зупинитися в першому зручному місці. Елінор воно не підійшло, і Руді звеліли проїхати трохи далі. Так повторилося тричі, аж поки ми не зупинилися позаду машини, що стояла на узбіччі.

Поки Елінор пішла в сусідні кущі, водій тієї машини, який, певно, бачив наші зупинки й рушання останніми хвилинами, вийшов зі свого авто й підійшов до нас.

«Щось сталося?» — запитав він. «Ні, просто зупинка в туалет», — відповів Руді, а тоді, придивившись уважніше: «Слухайте, чи ви не Саймон Джоб?»

«Так, — відповів незнайомець. — А ви хто?» «Я Руді Рабі!» — вигукнув Руді, вискочив з машини, і вони обнялися. Виявилося, що п’ятнадцять років тому Саймон і син Руді були найближчими друзями в школі, поки їхні батьки викладали в семінарії.

Мене познайомили, і коли Саймон почув про мою халепу з квитком, він попросив мій маршрут, сказавши: «Залиште це мені». «Ви що, ангел?» — запитав я, придивляючись, чи не видно в нього крил.

Пізніше того вечора, коли ми відпочивали в готелі у Варанасі, Саймон зателефонував і сказав, що вранці його агент відвезе мене в аеропорт. Квитка він дістати не зміг, але запевнив мене, що агент зробить усе можливе.

Наступного ранку, дорогою за 25 км до аеропорту, його «агент», управитель мого готелю, розповів мені, що в тому індуїстському місті Саймона Джоба шанують як одного з найповажніших людей і що його християнська етика видна в усіх його ділових справах. Ще він сказав, що того ранку зв’язувався з офісом Air India і мене поставили №10 у листі очікування «бізнес-класу». Номер 10! Серце в мене впало, бо я зрозумів, як мало маю надії на місце, знаючи, що в бізнес-класі всього близько десяти місць.

Зала аеропорту була переповнена мандрівниками — здебільшого паломниками й туристами, що прямували до цього найіндуїстськішого з індійських міст. Я сидів на своєму багажі в кутку, поки агент пішов шукати мій квиток. За десять хвилин він повернувся. «Містере Еванс, я знайшов ваше ім’я! — вигукнув він. — Але вас викреслили зі списку пасажирів на понеділок, бо через них проходить велика туристична група!» Побачивши моє розчарування, він поспішив додати: «Я їм сказав, що друга Саймона Джоба ніхто зі списку пасажирів не викреслює!»

Минула година. Велика група мандрівників уже пішла до зали вильоту, а я терпляче чекав, поки агент і його водій повернуться, щоб ми могли поїхати назад до міста. Аж тут підбіг молодий чоловік із квитком у руці. «Ходімо, пане, — гукнув він, — ви сьогодні летите цим літаком!» Він схопив обидві мої сумки й побіг до виходу на посадку. Наздогнавши його, я запитав: «Скільки людей із листа очікування потрапили на літак?» Коли він сказав, що квитки отримали лише двоє, я здивувався, бо знав, що був №10. Він відповів: «О ні, пане, хто друг Саймона Джоба, той тут №1!» Я збіг трапом у літак і виявив, що я на борту сам-один!

Коли стюардеса посадила мене на перше місце, я злякався, що сів не в той літак, аж поки не побачив, як відчинилися двері термінала і всі інші пасажири рушили до нас. Кожен із них, заходячи, схиляв переді мною голову, гадаючи, що я якась поважна особа! І, звісно ж, так воно і є: я — син Царя, а ще друг Саймона Джоба!

Хіба не могло бути так, що Бог, знаючи, що Його дитина має клопіт із подорожжю, спонукав молодого бізнесмена зупинитися при дорозі саме в тому місці, де за кілька хвилин літній жінці знадобиться зупинка в туалет? Збіг? Я так не думаю!

У Непалі був чудовий місяць служіння, за який я розшукав двох солдатів-гуркхів, яких мав привілей навчати в Гонконзі. Я виступав у багатьох групах YWAM і в кількох церквах.

Я мав велику честь познайомитися з чоловіком, який був пастором церкви в часи жорстоких переслідувань, ще до того, як на початку 90-х країна дозволила християнське служіння. Мої цифри нижче, мабуть, неточні, але ненабагато. Його заарештовували двадцять разів, вісім разів ув’язнювали, і загалом він провів за ґратами аж дванадцять років. Щоразу, коли його випускали, він повертався до своєї спаленої церкви й знову починав проповідувати. І знову були погрози, побиття й арешти.

Оскільки я сам ніколи не зазнавав переслідувань, я запитав його, як йому вдавалося залишатися таким хоробрим попри все це. Його відповідь була повчальна. Він сказав: «Гарете, чого мені боятися, коли я знаю, що лев уже проревів якнайголосніше?» Його смирення виявилося й тоді, коли під час перерви в моєму викладанні, де він був перекладачем, нам обом принесли олов’яні келихи з кока-колою, щоб освіжитися. Він зауважив: «Яка це честь — стояти поруч із пророком, адже й ослові дають напитися!»

У літаку з Катманду мені пощастило сидіти біля ілюмінатора з лівого борту, звідки відкривався чудовий краєвид на Гімалаї, поки ми летіли прямо на схід, перш ніж повернути на південь до Сінгапуру й Сіднея. Небо було яскраво-блакитне, гори виблискували білизною і були кришталево чисті, — усі, крім одного маленького чорного трикутника: Евересту, південна стіна якого надто крута, щоб на ній тримався сніг!

Я долетів до Сіднея, а звідти дістався до Capernwray Bible School, де на мене чекала Енн. Тут я тиждень навчав молодь з Австралії, Європи та Канади.

Це мав бути перший гонорар, отриманий мною за два місяці, бо ні служіння в Індії, ні служіння в Непалі не могли допомогти з жодними моїми дорожніми витратами. Скажу лише, що після трьох місяців в Австралії мої гонорари там загалом склали майже рівно вартість мого п’ятимісячного квитка на цю комбіновану подорож! До того ж церква Лінетт вирішила зробити нам сюрприз і благословити нас «даром любові», який знову ж таки дорівнював вартості квитка до Бразилії, куди я мав вирушити через місяць. Бог вірний!