Багато запрошень до мандрівного служіння

Після чудового часу в Австралії та ще трьох місяців в Уельсі я почав отримувати запрошення до інших країн — зазвичай від лідерів YWAM, які хотіли, щоб я викладав у їхніх школах DTS. Моя перша поїздка, у лютому 1996 року, була поверненням до Мехіко, де в 1988/9 роках я «залишив своє серце» й почув місіонерський поклик. Там я знайшов багато нових друзів і відновив зв’язок з нашою «донькою» Вікі, яку ми багато років тому підтримували через Compassion.

Яка то була радість знову зустрітися з Франсиско та його родиною і заприятелювати з Марітсою Сьєррою, донькою найвідомішого оперного співака Мексики, Пако Сьєрри. Він дружив із батьками Пласідо Домінго, і саме йому Пласідо присвятив свій перший виступ в «Отелло» в Metropolitan Opera House у Нью-Йорку, бо «ти найкращий Отелло, якого я коли-небудь чув».

Крім викладання в DTS, мене запросили виступати в місцевих церквах, провести дводенну конференцію для пасторів і вести ранковий семінар про подружнє життя. Марітса та її сестра Марта, нещодавно навернені, запросили мене на обід до ресторану у великому парку Чапультепек у центрі міста.

Ми прийшли в обідню пору й пішли аж далеко по 7-й вечора, бо вони ставили безліч запитань про свою нову віру. Яка радість — навчати таких спраглих молодих жінок, і яка радість знати, що обидві й досі добре йдуть зі своїм Господом! У серпні 1996 року мене запросили до YWAM у Форталезі, на північному сході Бразилії.

Тоні Ліма, один з найбільш помазаних молодих людей, яких я будь-коли зустрічав, започаткував чудову роботу YWAM у цьому місті, яке Canadian Broadcasting Corporation назвала «світовою столицею дитячої проституції»! Я приїхав у скрутний час: Тоні мусив поїхати до міста Бразиліа, супроводжуючи тіло юнака, який загинув на базі YWAM, коли вибухнув газовий балон. Він намагався захистити інших від небезпеки після того, як балон від’єднався від газової плити, яку живив. Я взявся втішати інших студентів у їхньому горі, особливо сестру того юнака, яка бачила вибух на власні очі.

Проте вони виявилися дуже стійкими молодими людьми: горювали лише два дні, а потім повернулися до життя, наново посвятивши себе служінню Господеві, довіра до Якого в них анітрохи не зменшилася.

Три тижні я щоранку викладав у школі, а щовечора проповідував у місцевих церквах. Усе було влаштовано так, що в мене було три вечори й недільний ранок в одній церкві, а тоді недільний вечір і наступні три вечори — в іншій.

Усюди, куди я приходив, мене приймали з дивовижною прихильністю, і я певен, що це завдяки великій повазі, якою місцеві пастори оточували Тоні та його дружину Крістін.

Удома, у Британській Колумбії, мене запросили провести чоловічий ретрит для ~70 чоловіків з баптистської церкви в Келоуні. Це був дуже плідний час, бо я навчав про звільнення (див. мою книжку «The Key in My Hand»). Через три місяці в розкладі знову була Мексика, але цього разу додалася ще двотижнева поїздка до Перу. Я викладав у школі DTS у пишній долині на схід від столиці, Ліми, а потім гостював у Бетті Маріаки та її родини в Лімі. Її тато був відставним начальником поліції — так, саме тим кремезним, міцним типом, який асоціюється з латиноамериканськими начальниками поліції. Останнього ранку він запросив мене випити з ним кави. Я сів за маленький столик, перед нами стояли дві чашечки для еспресо, і тут він дістав із шафки велику бляшанку кави Tim Horton’s — популярної марки, яку знає кожен канадієць. Йому подарував її родич з Оттави, що в Канаді, і він хотів пригостити нею свого канадського гостя.

Далі надійшли запрошення до Індії та Непалу, а потім ми мали повернутися до Австралії, відповідаючи на запрошення президента Альянсу 1995 року. Очевидно, Господь відчиняв перед нами двері й підтверджував моє майбутнє служіння, бо жодного з запрошень, які тепер до мене надходили, я не шукав. Я не писав листів, не телефонував і не просив грошей на підтримку своїх поїздок. Тепер я не мав постійного доходу від церковної ради. Бог мусив показати Себе моїм Єгова-Уре — і Він, безперечно, це зробив!