Відчинені двері

Наприкінці 1994 року ми з Енн зійшли з корабля M/V Anastasis. Минуло чотири дуже насичені роки від часу моєї долини безсоння, і ми отримали в дар безліч чудових переживань і нових друзів. Ми збиралися повернутися до прекрасної Британської Колумбії, щоб знову взяти на себе пасторське служіння в церкві Християнського і місіонерського альянсу. Альянс виявив мені велику честь, зберігши мою реєстрацію, хоча офіційно я вже не працював у цій деномінації. Мені надали статус «особливого служіння», бо окружний суперінтендант визнавав цінність праці екіпажу Anastasis на місійному полі Західної Африки — у регіоні, де Альянс відігравав помітну роль.

Але спершу ми вирішили скористатися нагодою й відвідати в Австралії нашу доньку Лінетт та її родину. Це стало можливим завдяки щедрості одного лікаря, що гостював на Anastasis. Якось увечері, у розмові, я згадав, що маю в Австралії трьох онуків, яких ще жодного разу не бачив. Того ж дня він прийшов до нашої каюти й сказав Енн: «Коли б ви не захотіли поїхати до Австралії — квитки оплачено!» Така подорож буває раз у житті, тож ми запланували поїздку на пів року.

Уявіть нашу додаткову радість, коли британський туристичний агент майже вибачливо повідомив Енн, що найдешевше буде летіти через Канаду з пересадкою у Ванкувері. «Так, якщо бажаєте, можете по дорозі зупинитися». Отже, місяць ми провели у Вікторії з родинами наших інших доньок і з друзями, а тоді рушили далі — до Лінетт та її родини в Канберрі.

Перший місяць дався мені дуже важко: треба було звикати до бездіяльності й до невизначеності щодо майбутнього. Потім я поїхав викладати на літній школі Capernwray Bible School у Мосс-Вейлі поблизу Сіднея. Це був перший тиждень січня 1995 року; студенти з’їжджалися на тиждень з усієї східної Австралії.

Запрошення виступити на цій школі стало для мене великою несподіванкою, і про нього варто розповісти. За два роки до того, ще в Африці, я отримав листа від молодого подружжя, яке навчалося в Capernwray в Австралії на 6-місячній школі. Вони писали, що директор сказав: якщо я колись приїду до Австралії, мене охоче запросять викладати в школі. (Я сприйняв це як звичайну відповідь керівника на прохання студента «будь ласка, запросіть мого пастора викладати в школі» — знаючи, що мало хто з тих пасторів колись дістанеться «на той бік земної кулі».)

Коли ми дізналися, що будемо в Австралії з жовтня 1995 по березень 1996 року, я написав директорові школи про наш приїзд і запитав, чи не знайдеться нагоди викладати в школі тиждень чи трохи більше.

Його відповідь перевершила мої сподівання: він запросив мене викладати на цій двотижневій «літній школі», куди мали з’їхатися люди з усього східного узбережжя Австралії. Мені запропонували прочитати десять годинних лекцій на тему на мій вибір.

Близько сімдесяти людей зібралися у Вонгабрі, прекрасній оселі Capernwray, в останній день 1995 року, напередодні Нового року. Директор, Пітер Макдона, привітав нас і запропонував кожному встати й відрекомендуватися. Багато хто подолав великі відстані, щоб бути на цьому тижні, — з Аделаїди, Мельбурна й Брисбена, не кажучи вже про тих, хто жив ближче. Я підвівся останнім і почав своє представлення словами: «Пітере Макдона, ви або дуже хоробра людина, або дуже нерозсудлива, або дуже духовна!» І розповів, як він запросив мене бути їхнім промовцем, жодного разу мене не бачивши й не чувши.

«Можливо, я найнудніший промовець, якого ви будь-коли чули, а ви заплатили чималі гроші, щоб приїхати сюди й бути на цій школі». Скажу лише, що тиждень пройшов дуже добре, і я постійно відчував Господній провід, бо моє викладання з Послання до ефесян напрочуд гармонійно поєднувалося з іншими лекціями, які читали Пітер і один з його колег. (Тема мого викладання стала основою першої книжки, яку я написав, — «The Key in My Hand».) Коли ми зібралися, щоб попрощатися, Пітер розповів, як дійшов до того, щоб запросити мене викладачем. Одного дня він прийшов до свого кабінету зі списком імен, над якими мав помолитися, щоб зрозуміти, кого запросити. Він попросив секретарку не турбувати його, бо збирався провести той ранок у молитві.

Він здивувався, почувши, що того дня прийшов лише один лист, а не багато, як зазвичай, тож вирішив прочитати його, перш ніж почати молитися. Лист був від незнайомця з Африки, який писав, що для нього буде честю викладати в школі (звичайній), якщо трапиться нагода. Пітера вразило, що того дня прийшов тільки один лист, і він почав замислюватися, чи не Господнє це втручання. Він так і не мав миру щодо того, кого запросити, коли поїхав додому обідати з дружиною, Пем. Вони помолилися разом і відчули, що Господь справді скерував їх цим єдиним листом, — «тож я запросив Гарета, хоч і з великою тривогою».

Після того тижня я отримав запрошення виступити в багатьох церквах. У лютому ми з Енн поїхали машиною до Мельбурна, де відвідали щорічну конференцію Альянсу в Австралії. Надходили нові запрошення, тож невдовзі кожні вихідні в нас були зайняті виступами. Було дві конференції вихідного дня в Аделаїді, між якими ми провели десять днів у Перті, у Західній Австралії. Потім поїздка до Брисбена, де ми змогли побути з моєю сестрою та її родиною.

Перед від’їздом з Австралії мене відвідав австралійський президент Альянсу й запросив через два роки повернутися й провести в Мельбурні ретрит для його пасторів, старійшин та їхніх дружин.

«Ось чим тобі треба займатися, — сказала Енн. — Твоє серце не лежить до внутрішньої політики місцевої церкви; воно в тому, щоб бути поруч із пасторами й місіонерами, підбадьорювати їх і служити їм. Візьми паузу й подивися, чи не туди поведе тебе Господь далі.

Ми можемо жити з доходу від студентів, які мешкають у нас, а ти можеш їздити й викладати». Скажу лише, що в наступні роки ми не переставали дивуватися, бачачи, як Господь відчиняв мені двері, щоб я подорожував і служив у стількох країнах, — і жодної з цих можливостей я не шукав ні листом, ні телефоном. Він забезпечив кожну копійку, потрібну мені на подорожі, хоч я ні в кого нічого не просив і нікому не розповідав про потребу. Я побував у Мексиці, Перу й Бразилії, Індії та Непалі, Австралії й Новій Зеландії, Голландії та Великій Британії.

Щоразу, сідаючи в літак, я висловлюю Господеві своє здивування молитвою, щоб Він уберіг мене від туристичного настрою й гордості та привів мене до того зраненого служителя, до якого Він хоче, щоб я звернувся.