Доторкнутися до коріння

Яскравих моментів за чотири роки, які ми провели на борту Anastasis, було багато. Для нас обох, для Енн і для мене, це був особливий час. Проте коли я думаю про «камені для переходу», то бачу не лише те, як Бог готував мене до майбутнього служіння, а й те, як Він давав нам змогу «доторкнутися до свого коріння». Я розповім про деякі з тих чудових «збігів», що траплялися з нами впродовж усього того часу.

Ми приєдналися до корабля в Амстердамі, і нас тепло зустріли кілька людей, яких ми пам’ятали ще з часів у Вікторії. Серед них був Одд Нільсон, який відвідував мою церкву протягом тих чотирнадцяти місяців 1986 року, коли корабель стояв у сухому доку. Він розповів, що за шість тижнів, коли корабель прибуде до Осло, у Норвегію, він одружується, і попросив мене провести церемонію. Звісно, я був у захваті.

Весілля мало відбутися в церкві Salem Pentecostal Church. Тож коли корабель прибув, ми пішли на недільне богослужіння за тиждень до призначеного весілля. Пастор запросив мене передати вітання його громаді й розповісти про Anastasis. Я так і зробив, а тоді додав: «Я також передаю вам вітання від моєї тещі, яка понад п’ятдесят років тому відвідувала цю церкву разом із чоловіком і двома дітьми». Пастор запитав ім’я батька Енн — а раптом хтось тут їх пам’ятає.

Наприкінці богослужіння до Енн підійшла жінка й сказала: «Я пам’ятаю вашу маму й тата, і вашу сестру Бетті, і брата Девіда. У вашого батька є сестра, Паула, яка тепер живе в Карлскузі, у Швеції, і вона — моя найкраща подруга. Ба більше, саме зараз вона гостює в мене — у моєму домі за квартал від цієї церкви!» Звісно, Енн була в захваті й після богослужіння пішла з тією жінкою, щоб зустрітися з тіткою Паулою, а через неї — з усіма іншими родичами, які жили в Осло. За наступні три тижні ми познайомилися з понад двадцятьма п’ятьма родичами Енн і щовечора вечеряли в іншому домі.

Перш ніж корабель покинув Європу, вирушаючи на шість місяців до Африки, ми мали нагоду відвідати багатьох інших друзів, яких знали з років, проведених у Гаммі з британськими військами. Здавалося, що не побачимо ми тільки Ларса й Маріон Фріднер — друзів нашої родини у Стокгольмі. Тож ми дуже зраділи, коли отримали запрошення навчати в таборі YWAM для їхнього молодіжного служіння KING’S KIDS у Лаксо, за чотири години на південний захід від Стокгольма. Ми одразу ж написали Ларсові й Маріон, що плануємо приїхати до них в один із вільних днів табору, але не отримали відповіді до того, як зійшли з корабля. Ми не знали, що того ж тижня, коли проходив наш табір, вони були у відпустці і що їхній дачний будинок був зовсім недалеко від Лаксо.

У четвер їхня донька Інгемо з чоловіком поїхали провідати її батьків і повезли з собою всю пошту, що надійшла останнім часом, зокрема й наш лист. Зупинившись у дорозі на обід, Інгемо впізнала наші імена на звороті конверта, тож відкрила його й прочитала, що в той час ми будемо в Лаксо. Вона так і сиділа з відкритим ротом, бо зупинилися вони на перепочинок саме в центрі Лаксо. Того ж дня Ларс зателефонував нам, і ми домовилися зустрітися всі разом наступного дня.

Нашим останнім служінням з Anastasis було очолити передову команду перед візитом корабля до Кардіффа, в Уельсі, у вересні 1994 року. Я керував командою з п’яти чудових молодих людей: ми зв’язувалися із засобами масової інформації, церквами, підприємствами, школами тощо, інформуючи їх і готуючи до прибуття корабля.

Звісно, як місцевий хлопець, я мав багато знайомств у церквах, і мій розклад був заповнений запрошеннями виступити. Мене запросили виступити на денному Святі врожаю в Zoar — пресвітеріанській церкві моєї юності й недільної школи, де моя мати грала на фортепіано і де вона похована. Коли я прийшов на її могилу, до мене підійшов літній чоловік зі словами: «Як же це такий шибеник, як ти, став пастором?» Згодом за сендвічами з огірком і гарячим чаєм мене познайомили з молодим чоловіком, який приїхав додому з Мадагаскару, де служить місіонером. Виявилося, що він син моєї першої коханої, коли мені було лише десять років. О, скільки ж ударів різкою я дістав тоді від директора школи за любовні листи до Барбари!

Пізніше, коли корабель стояв у доку й багато жінок прийшли на борт на жіночі зібрання, я марно виглядав, чи немає серед гостей Барбари. Однак через кілька днів мені передали від нашої стійки реєстрації записку: «Шановний капелане, повідомляємо вам, що сьогодні на борт піднявся теперішній хлопець вашої першої дівчини!»

Через тиждень після Zoar я мав виступати на зібранні для людей похилого віку в її сестринській церкві, за п’ять миль звідти. Коли я сидів на передній лаві, готуючи свій матеріал, пастор підійшов із літньою жінкою й запитав, чи можна їй сісти біля мене, бо «Доллі — наша найстарша членкиня, і їй треба сидіти попереду, щоб чути». Я запитав, чи їй зручно, а тоді вона запитала, хто я. Коли я назвався, вона вигукнула: «О, та ми ж із вами родичі!» Я дізнався, що Доллі Геллетт була двоюрідною сестрою моєї матері й колись жила по сусідству на Рейлвей-Террас у Пітерстон-сюпер-Ілі, де минуло дитинство моєї матері.

Насправді того самого дня я розвертав машину на її під’їзній доріжці, коли об’їжджав улюблені місця своєї юності й заїжджав подивитися на старий дім дідуся й бабусі. Я пообіцяв навідати її наступного дня опівдні разом з Енн. Нас зустріли Доллі та дві її доньки, Дороті й Телма, які, побачивши мене, вигукнули: «О, та ти справжній Лавлок!» А тоді вони розповіли мені такі чудові історії про мою матір, коли вона була ще дівчинкою, — історії, яких я ніколи раніше не чув. Вони пам’ятали, як сумували, коли вона померла, «така гарна молода жінка».

Я розповів їм, що за два тижні прибуде корабель, і додав, що одного дня нашим гостем на борту буде Джордж Томас, лорд Тоніпанді, колишній спікер Палати громад і один із найвідоміших діячів в історії Уельсу. «О, ми добре знаємо Джорджа, — сказали сестри. — Він приходив на Рейлвей-Террас навідати свою сестру, яка тут жила. Ми багато разів бували в нього вдома».

Призначеного дня лорд Тоніпанді прийшов і провів години зо дві з кількома нашими провідниками, розповідаючи про свою віру в Господа й підбадьорюючи нас у нашій праці. Пізніше, коли я проводжав його трапом до машини, я запитав, що він пам’ятає про Доллі Геллетт та її доньок. Спогадів у нього було багато, але потім він запитав, звідки я їх знаю. Я сказав, що Доллі була двоюрідною сестрою моєї матері й що вони жили по сусідству в Пітерстоні. Коли він почув, що мою матір звали Етель, то вигукнув: «Етель! То ти син Етель?» Очевидно, і в нього залишилися дуже теплі спогади про наймолодшу дівчинку з «тієї великої родини». (Моя мати була наймолодшою з тринадцяти дітей.)

Піднімаючись назад трапом, я збагнув, що він мав бути одного віку з моєю мамою — може, вона була його першою коханою! Цікаво, чи й йому перепадало багато ударів різкою за любовні листи. Було так добре доторкнутися до цього коріння й почути такі теплі слова про маму.