Поклик до Африки

Що ж мені робити тепер, коли в мене з’явився вільний час? Ліки діяли, і я спав по кілька годин щоночі. Фізично я почувався добре, але розум і далі був виснажений. Поступово в мені сформувалися чотири бажання.

Мені хотілося б попрацювати волонтером на борту Anastasis. Корабель тоді був у Західній Африці, але було б добре взяти перерву й «шкрябати іржу» — чи робити будь-що інше, що знадобиться. А може, варто поїхати на Гаваї. YWAM відкрила там University of the Nations, і я міг би на п’ять місяців піти до школи Crossroads School. Було б чудово «вбирати» замість того, щоб постійно «віддавати».

Я міг би поїхати до Латинської Америки, щоб стати поруч із тамтешніми місіонерами. Я вже бував у Мексиці й на власні очі бачив, як місіонерам потрібен пастор. А може, варто заснувати у Вікторії школу, щоб навчати основ Слова й готувати учнів до місії.

Двома роками раніше мене запросили до канадської ради Mercy Ships — морського підрозділу YWAM, відповідального за M/V Anastasis. Це була суто юридична вимога, щоб канадські жертводавці могли отримувати квитанції для податкових відрахувань.

Ми мали проводити щорічні збори, які можна було влаштовувати у формі телефонної «конференц-розмови». Тож у середині жовтня Дон Стівенс, президент Mercy Ships, провів годинні збори телефоном, а наприкінці я попросив його зателефонувати мені в особистій справі. Я збирався запитати його думки щодо перших двох ідей, які записав. Чи міг би я стати в пригоді на борту корабля?

Чи був би якийсь сенс мені піти до школи Crossroads School? Він сказав, що передзвонить. Невдовзі Дон вирушив до Південно-Східної Азії, і про моє прохання забули. Лише через місяць він нарешті зателефонував, але на той час інші обставини унеможливили мою поїздку і до Західної Африки, і на Гаваї — принаймні на три місяці. Він вибачився за свою забудькуватість, а тоді вислухав, чому я просив його подзвонити.

А тоді Дон сказав: «У мене є ще одна причина дзвонити. Учора ввечері збиралася наша рада, і теперішній капелан попросив відпустку. Чи не хотіли б ви з Енн прийти на борт як наші капелани? Ось мій номер факсу. Дайте мені знати, щойно ви з Енн ухвалите рішення!»

Я зателефонував Енн на роботу, цілком очікуючи відмови. Не могло бути й мови, щоб вона погодилася покинути наш дім, наших доньок і онуків, аби жити громадою на борту корабля в спеці Західної Африки. Я не повірив своїм вухам, коли вона сказала: «Коли вирушаємо?» Я був певен, що помилився номером! Вона й сама здивувалася своїй відповіді не менше за мене, але ми переконалися, що Господь завжди дає благодать саме тоді, коли вона потрібна. Було домовлено, що ми приєднаємося до корабля в Роттердамі в травні 1991 року, саме коли він повернеться зі своєї першої місії служіння в Гані, у Західній Африці.

Чекаючи на корабель, ми скористалися нагодою й пройшли школу Crossroads School у Ліндейлі, штат Техас, де розташована база Mercy Ships. Ми провели там три чудові, спокійні місяці, насолоджуючись навчанням і спілкуванням. Згодом, у перший же тиждень на борту, мене запросили викладати в школі учнівства (DTS), і тоді я збагнув, що протягом чотирьох місяців роблю всі чотири речі, яких бажав. Щоправда, я був поруч не з одним місіонером, а з понад трьомастами! Я знаю, який це був привілей — служити на борту цього корабля, і можу лише з подивом озиратися на те, як Господь провадив мене кожним кроком, щоб привести туди. Знаю, що долина 1990 року була дуже глибока, але тепер Він підняв мене на дуже високу гору. Завжди так буває: глибокі долини передують високим горам.

Я бачив, як на борт піднімалися люди з потворними каліцтвами обличчя, з низькою самооцінкою, яких у їхньому суспільстві вважали проклятими. І я бачив, як ті самі люди сходили з корабля з високо піднятою головою, після того як наші хірурги повернули їм гідність. Я бував у медичних і стоматологічних клініках і бачив, як безнадія змінювалася надією, коли віддані волонтери служили потребам людей, які не мали доступу до медичної допомоги, що для нас є чимось самозрозумілим.

Я можу лише уявляти, які благословення ми залишили в країнах, де збудували школу, лікарняне крило чи клініку, де чиста вода й гігієнічні вбиральні допомагають зупинити смертельні хвороби. Проте найбільшою моєю радістю була нагода служити місіонерам і пасторам на щотижневих семінарах і конференціях.

Коли я бачив, як між ними зростає єдність, і чув, як вони дякують за навчання, я знав, що Господь справді мене благословив. У Сьєрра-Леоне, наприклад, я мав змогу навчати понад 150 церковних провідників — по три години щотижня, загалом одинадцять тижнів! Хоч я ніколи не вчився в богословському коледжі, я два дні навчав усіх провідників головних деномінацій тієї країни — 23 чоловіків.

Зміни пастора — і ти зміниш церкву; зміни 100 пасторів — і ти зміниш народ!! Який привілей, гідний вершини гори!