Розбите Боже серце

Насолоджуючись спілкуванням із багатьма друзями на борту M/V Anastasis, ми й гадки не мали, що Господь знову йде попереду нас, готуючи наступний крок у нашому дедалі глибшому досвіді Його проводу в нашому житті. Ми, звісно, раділи знайомству з екіпажем корабля, але не мали ані сподівань, ані надії, що колись станемо частиною цієї родини. Ба більше: хоч Енн часто казала, як би їй хотілося мати «будиночок біля моря», мені й на думку не спадало, що колись у неї буде «дім на морі»! Я певен: якби я бодай натякнув їй на щось таке, коли корабель стояв у Вікторії, то почув би дуже гучне «Ні за що!»

Проте спершу Бог мав зробити в моєму серці ще дещо, щоб відучити мене від надійності оплачуваної посади пастора «на повну ставку». Я вже покинув місце шкільного вчителя з «доброю зарплатнею й доброю пенсією», щоб стати пастором на «пів зарплатні й пів пенсії». А Він хотів повести мене ще далі — до становища місіонера «без зарплатні й без пенсії»!

Як пастор церкви Християнського і місіонерського альянсу, я заохочував своїх людей пам’ятати про місіонерське доручення, яке дав нам Господь: іти по всьому світу й проповідувати Євангеліє. Щороку ми докладали великих зусиль, щоб зібрати кошти на підтримку наших місіонерів на полі, вірячи, що їхня праця дуже важлива.

Я проповідував на місіонерські теми й закликав до молитви. Та лише 1988 року я вперше усвідомив, як Бог плаче над загиблими й стражденними цього світу.

Я започаткував у церкві школу Mission Bridge: двічі на тиждень ми збиралися, щоб слухати записане на касетах навчання та виступи місцевих пасторів про християнське учнівство. У класі було п’ятнадцять студентів із кількох церков. Вони зобов’язувалися пройти шість місяців навчання, включно з тритижневою «місією» — працею в сиротинцях у Мексиці. Саме в одному з таких сиротинців Господь відкрив мені Своє серце.

Мій мексиканський друг Франсиско фотографував малюків, щоб ці знімки можна було надіслати до Канади, США та Великої Британії й підбадьорити спонсорів, чия щомісячна фінансова підтримка давала змогу сиротинцям працювати далі. Одна з моїх студенток сиділа на низькому мурі в сиротинці, обхопивши обома руками маленьку мексиканську дівчинку. Сінді плакала, і сльози збиралися в неї на підборідді, а тоді падали їй на коліна. Озирнувшись на неї, Франсиско тихо сказав: «Сінді, наші серця розбиваються щодня!» Я завжди проповідував про Божу вірність. Він став моїм Спасителем, моєю Силою, моїм Постачальником, моїм Цілителем, моїм Освятителем і ще багато ким. Я радо свідчив про всю Його доброту до мене. Він існував для того, щоб благословляти мене!

Поки Франсиско говорив із Сінді, я міг би засвідчити, що сиджу в небесних місцях у Ісусі, втішаючись безпекою на Його колінах (Єфесян 2:6). Однак тієї миті я відчув — ніби вперше — Його теплі сльози, що падали мені на голову. Я відчув Його розбите серце — не лише за маленьких сиріт Мексики, а й за всіх скривджених, поранених і бідних цього світу. Як же Він прагнув, щоб я благословляв Його! Він хотів, щоб я був Його руками, простягнутими до людей. Саме під час тієї першої поїздки до Мексики мені було дано особливу радість.

Кілька років ми з Енн були спонсорами дітей через організацію Compassion, і наша тодішня підопічна, Вікі, жила десь у Мексиці. Уявіть мою радість, коли я дізнався, що вона живе лише за 15 хвилин від місця, де ми працювали, і що я можу зустрітися з нею та її родиною. Вона не була сиротою, але її сім’я була вкрай бідна, і моє спонсорство давало їм змогу отримувати через Compassion найнеобхідніше — їжу й одяг. Коли я зустрів Вікі, то просто закохався! Вона гостювала в нас у Канаді, а я кілька разів бував у неї вдома.

Її родина стала моєю родиною, і навіть тепер, багато років по тому, коли Вікі має чотирьох доньок, ми й далі листуємося й часто закінчуємо розмову словами «Te quiero mucho» — «Я тебе дуже люблю».

Під час тих двох поїздок до Мексики я залишив там частку свого серця. Як і багато хто з місіонерської команди, я вже ніколи не був таким, як раніше. Бог збирався підняти мене на ще одну високу гору, але щоб дістатися туди, мені належало пройти довгою, темною долиною!

Повернувшись із Мексики в січні 1990 року, я почав співпрацювати з місцевими віруючими-індіанцями. Чимало їхніх молодих людей повірили в Господа й тепер зазнавали переслідувань у резервації. Одну дівчину «викрали» й забрали до «довгого дому», де вона мала пройти обряд посвячення, щоб прийняти демонічних духів. Це робилося проти її волі, але канадська поліція майже нічого не робила, щоб цьому запобігти, бо перетинати межі резервації було дуже делікатною політичною справою.

У лютому 1990 року кілька корінних мешканців утекли з резервації й переховувалися в підвалі нашої церкви. У цей час я постійно підтримував зв’язок і з федеральними, і з провінційними політиками та дуже покладався на підтримку колег-пасторів.

Двоє з нас, найтісніше причетні до цієї ситуації, обидва тяжко захворіли.

Чимало віруючих з усього північного заходу США й Канади писали або телефонували мені зі словами підбадьорення, знаючи, що я переживаю важкий час — можливо, як казали багато хто, через індіанське прокляття. Я не певен, якої богословської позиції тримаюся щодо таких прокльонів, хоч знаю, що багато віруючих, зокрема й церковні провідники, вважали, що справа саме в цьому.

Від першої ночі, коли переслідувані індіанці опинилися в церкві, я перестав спати. Я попросив друзів-пасторів молитися за мене, і одна з них сказала, що відчуває на мені «жахливий дух покинутості». Я не мав жодного уявлення, що вона має на увазі.

У травні ми з Енн поїхали на тижневий реколекційний відпочинок для пасторів, який проводила Англіканська церква. Саме там мені сказали, що я був під прокляттям, але тепер його зламано. Провідник додав: «Великої частини твоїх емоцій бракує, і це пов’язано зі смертю твоєї матері». І знову я не зрозумів, що він мав на увазі.

У червні, оскільки безсоння не минало, я подав заяву про відставку з церкви. У голові був «туман»; я не міг ясно думати, щоб готуватися до проповідей чи консультувати людей. Я лежав на підлозі у своєму кабінеті, плакав до Господа й питав, чому мені доводиться проходити через таке. Я ніколи не сумнівався в Його присутності, але був нечутливий до Нього. Щовечора я приймав кілька таблеток за рецептом, щоб розслабитися, проте однаково не міг заснути. Церква не прийняла моєї відставки, а окружний суперінтендент попросив мене залишитися.

У вересні я нарешті ліг до клініки сну при Університеті Британської Колумбії у Ванкувері. Там установили, що механізм, який запускає сон у шишкоподібній залозі, повністю вийшов з ладу, і мені наполегливо порадили припинити роботу.

Наступної неділі я розповів церкві про пораду фахівця й подав у відставку, яка набирала чинності негайно. Я почав відпустку від служіння, яка, на думку мого лікаря, мала тривати два роки. Я багато ходив пішки, читав чимало книжок і обмірковував усе, що дізнався про себе й про стрес, який спричиняє безсоння.

У вівторок після моєї відставки я пішов на сніданок із кількома друзями-пасторами. Поки вони розмовляли про моє становище, один із них, новенький у цьому колі, сказав: «Гарете, я відчуваю довкола тебе жахливий дух покинутості!» Точнісінько той самий вислів, який я чув сім місяців тому! Повернувшись додому, ми з Енн сіли й переглянули моє життя. Ми були вражені, побачивши, як багато разів маленький хлопчик у мені мав би відчувати біль покинутості, і не в останню чергу тоді, коли померла моя мати, залишивши мене тринадцятирічним. Я не плакав після її смерті — зрештою, хлопцям не годиться плакати! Проте я горював у душі, і ще багато років по тому.

Того ж вечора я взяв почитати книжку. Це був роман про хрестові походи одинадцятого століття. У ньому двоє лицарів зійшлися в бою віч-на-віч. Однак лицар-хрестоносець був поранений і сидів, похилившись у сідлі, а його меч безпорадно звисав збоку. Його ворог наблизився, щоб добити його, і підніс свій могутній меч, аби вбити хрестоносця. Той ворог був закутий у міцні обладунки, і стріли хрестоносців були проти нього безсилі. Та коли він підняв руку, дев’ять стріл швидко влучили в незахищену пахву, і він упав з коня, смертельно поранений. Я відчув, що до мене промовляє Дух Божий: «Гарете, ти можеш одягати всю зброю Божу для щоденної битви. Однак ворог знає твої слабкі місця, і він готовий поранити тебе, коли ти піднімеш руку проти нього.

Твоє слабке місце, твої рани — у сфері покинутості». Тепер я почав розуміти тактику, яку застосовував сатана, щоб перешкоджати моєму служінню.

Під час моєї хвороби, коли люди почали поволі відходити з церкви, я знову й знову відчував біль, наче від розлучення, — покинутість. Я побачив, як це впливало на мене ще до того, як виникла ситуація з індіанцями. Зрештою цей «біль» спричинив безсоння, і я став слабким у битві.

У тій долині я навчився багато чого, і Бог дав мені змогу використовувати це, консультуючи багатьох людей, які носять рани душі. У своїй іншій книжці, «The Key in My Hand», я розповідаю деякі з цих історій. Проте Бог ніколи не проводить нас долиною, якщо не хоче вивести нас на вершину гори, — і моя вже виднілася на обрії.