M/V Anastasis

Вісім років ми провели в церкві Victoria Alliance Church — добрі роки, за які ми здобули багато добрих друзів і бачили, як Господня рука діяла в житті кількох людей. Я активно долучився до міського об’єднання пасторів, а через рік мене обрали його секретарем. Щомісяця ми збиралися на обід і для взаємного підбадьорення. Навесні 1985 року мені зателефонували із Сан-Педро в Каліфорнії.

Той, хто дзвонив, запитав, чи чув я про корабель M/V Anastasis. Я сказав, що не чув, і він почав розповідати мені про цей океанський лайнер, який придбала YWAM (Youth With A Mission). Їхня мрія полягала в тому, щоб плавати в найнужденніші куточки світу, везучи медиків, будівельників і євангелізаційні команди. На судні треба було виконати чималу роботу, перш ніж воно відповідатиме вимогам безпеки берегової охорони США, тож його збиралися поставити в сухий док у Вікторії. «Наш головний механік, Джон Брігнелл, буде у Вікторії у вівторок, — сказав мій співрозмовник. — Чи не могли б ви нам допомогти й домовитися, щоб хтось зустрів його в аеропорту й відвіз до сухого доку?» Я відповів, що радо зроблю це сам, і так у вівторок наступного тижня почалася моя довга дружба з Джоном Брігнеллом і з кораблем Anastasis.

Коли корабель нарешті прибув до Вікторії у вересні 1985 року, я першим піднявся на борт. Джон швидко познайомив мене зі своєю сім’єю, кількома друзями, а зрештою — з Доном Стівенсом, засновником і президентом Mercy Ships. Дон дуже привітно зустрів мене на борту, а тоді почав розповідати про свої мрії на той час, поки Anastasis стоятиме у Вікторії, — а цей час він очікував на три-чотири місяці.

«Нам знадобляться офісні приміщення з телефонами, — сказав він, — і спортзал, де наші драматичні команди могли б репетирувати». «Вони у вас є, — відповів я. — Наша церква відкрита для вас». Коли він запитав, чи існує довідник із телефонами місцевих пасторів, я розповів йому, що я секретар пасторського об’єднання і в моєму кабінеті є все, що йому потрібно. Він, звісно, був у захваті! Церкви тепло прийняли Дона та його команду, наша дружба зміцніла, і для них я став тим, кого Писання називає «син упокою» (Луки 10:6). Уся команда брала участь у житті місцевих церков — не перебігаючи з місця на місце в пошуках улюбленої, а залишаючись вірними одній громаді. Наша власна церква дістала велике благословення, бо до нас регулярно ходили сім’я Брігнеллів і ще близько десятка людей. Коли очікувані кілька місяців розтяглися на цілих чотирнадцять, команда почала відчувати, що Вікторія — їхній дім, і ми всі відчували так само.

У листопаді 1986 року Anastasis, тепер уже з новою ліцензією та реєстрацією в Lloyds, вийшов із Вікторії, щоб розпочати своє служіння. День був страшенно холодний, але наші серця палали, коли ми співали прощальні пісні. Нас з Енн запросили пропливти на кораблі до його першого порту заходу.

Це був візит увічливості до Олімпії, столиці сусіднього штату Вашингтон у США. Через тиждень настала наша черга обіймати й цілувати багатьох друзів, яких ми тут здобули, коли вони «піднімали вітрила» й рушали на південь, до Мексики та нужденних людей тієї країни. Ми й подумати не могли, що M/V Anastasis стане важливою частиною майбутнього, яке Господь для нас готував. Але перш ніж це могло статися, Він мав покласти перед нами ще кілька каменів для переходу. Без них ми не змогли б піти за Його проводом, коли Він згодом нас покликав.

Коли ми приїхали до Канади в 1975 році, ми мали статус «постійних резидентів» майже з тими самими правами, що й будь-який громадянин країни. Ми могли голосувати, але не могли балотуватися до парламенту. Нам подобалося жити в цій чудовій країні, і ми пишалися тим, що нас називають «канадцями». (Валлійськими канадцями!!) Проте одна з проблем статусу постійного резидента полягає в тому, що за один раз можна перебувати за межами країни щонайбільше шість місяців. Якщо ви відсутні довше, доводиться знову подаватися на статус іммігранта — а це зовсім не гарантовано.

Коли я вперше в’їхав до Канади, на мене чекала надійна робота, і я мав спонсора — Toronto French School. Мав настати час, коли я не матиму ні доходу, ні жодних гарантій, які можна було б запропонувати імміграційній службі. У такий час повернутися до Канади могло б бути дуже важко, хоч я й мав власний дім у Вікторії і там жили наші дочки.

Звісно, я не думав про це в 1989 році, коли наша молодша дочка, Лінетт, планувала весілля з Філліпом, австралійцем, і збиралася виїхати з Канади, щоб жити «на тому боці землі». Вона хотіла стати громадянкою Канади ще до весілля, щоб за бажання будь-коли повернутися до Канади. Ми з Енн не надто серйозно про це замислювалися, але вирішили, що добре було б і нам зробити те саме. Ми не передбачали, що колись нам знадобиться наше громадянство, але й не бачили жодної причини його не отримувати. Відтоді ми змінили свою думку й усвідомлюємо, що навіть у цьому Господь нас готував. Отож у червні 1989 року нас з Енн прийняли до громадянства Канади.

Другий камінь для переходу стосувався нашого дому. У 1986 році ми мали гарний будинок у передмісті Вікторії, але він мав два суттєві недоліки. Як пастор я часто приймав людей удома для душпастирських розмов, що вимагали певної конфіденційності. А це було складно, бо наш дім мав «відкрите планування», і житлову частину розділяло зовсім мало дверей.

По-друге, там було три газони, які потребували постійного догляду, а я не з тих, хто любить садівництво. Коли лікар виявив у мене легкий пролапс серцевого клапана, ми зрозуміли, що час переїжджати в інший дім, який більше підходив би до нашого способу життя. Ми дали оголошення про продаж будинку й були вражені, коли за тиждень знайшовся покупець. Жінка готова була заплатити всю суму, яку ми просили, готівкою, за однієї умови — щоб ми звільнили будинок до кінця місяця, тобто лише за три тижні.

Насправді це означало для нас лише десять днів, бо саме тоді ми мали їхати у відпустку: ми запланували відвідати мою сестру в Австралії, а звідти — Куала-Лумпур, щоб побачитися з Вінсентом Чеа, його дружиною Ширлі та іншими студентами, які були частиною нашого капеланського служіння серед малайзійців у Кітченері. Ми погодили умови й почали пакуватися. Наші меблі розмістили в домівках членів церкви, а всі дрібніші коробки склали в церковних кабінетах. Ми розраховували, повернувшись, пожити в орендованому житлі, щоб мати час знайти інший дім. Проте так не сталося, бо Лінетт, їздячи на роботу й з роботи, помітила «ідеальний дім».

Нас не здивувало, що він був нам не по кишені — на $50 000 дорожчий за будинок, який ми продали, — але дуже здивувало, коли наш рієлтор пояснив, що можна взяти іпотеку з платежами, подібними до тих, які ми вже сплачували. До того ж у будинку була квартира в підвалі, і орендна плата за неї покривала б частину іпотеки. А тоді продавчиня знизила ціну, і ми вже не могли встояти. Нова іпотека була кредитом «з доступом до капіталу», тобто ми могли будь-коли погасити основну суму без штрафів. А ще ми могли брати з неї гроші щоразу, коли нам знадобиться додаткова готівка, — навіть тоді, коли я не матиму жодного доходу!

Ми поїхали у відпустку, давши нашій молодшій дочці, Лінетт, «довіреність» на купівлю будинку, а самі тим часом ніжилися на сонці на пляжах Малайзії. Повернувшись через п’ять тижнів останнім поромом із Ванкувера, ми були зворушені до глибини душі, коли побачили, що наші друзі з церкви перевезли всі наші меблі в новий дім і навіть застелили ліжка та поклали столові прибори в шухляди! Відтоді як ми купили цей будинок, він став для нас великим благословенням. Коли після 1991 року нас не було вдома — про це ще буде розповідь, — ми здавали його студентам університету, які не лише дбали про нього, а й повністю виплатили нашу іпотеку — чого я зовсім не очікував, коли ми купували цей дім. Тепер він став нашим єдиним джерелом доходу, бо ми приймаємо в ньому студентів із коледжів Вікторії, а його вартість за останні вісім років зросла більш ніж удвічі. Ми переконані, що Господь провадив нас і в отриманні громадянства, і в купівлі цього будинку. Без того й без іншого ми ніколи не змогли б зробити те, що було зроблено, — і ми дякуємо Йому.