Громада Hazelglen Fellowship

Громада Hazelglen Fellowship містилася в Кітченері — за 100 кілометрів на захід від Торонто. Вона існувала вже понад 20 років, але рідко коли збирала понад 30 людей. За минулий рік енергійний пастор привів до церкви кількох молодих людей, здебільшого без жодного християнського підґрунтя. Трьом старійшинам було лише трохи за 30, а «фахівців» у громаді було тільки двоє — обидві викладачки медсестринської справи. Більшість же не мала роботи.

Хоч попереднього року в церкві були певні труднощі, громада прийняла нас тепло. Упродовж того першого року ми не раз питали себе, навіщо Бог нас сюди привів. Не було зрілих сімей із підлітками, з якими могли б спілкуватися наші дівчата чи ми самі. Енн пройшла через глибоку внутрішню боротьбу, доки не прийняла, що коли Бог покликав сюди мене — а в цьому вона ніколи не сумнівалася, — то Він мав намір і щодо того, щоб тут були вона й дівчата. І все ж для мене як для нового пастора громада була ідеальною, бо насправді це була «молодіжна група», яка збиралася по неділях. Якось Енн запитали, що змінилося в нашому житті тепер, коли я став пастором. Вона відповіла: «Абсолютно нічого. Тепер він просто цілий день робить те, що раніше завжди робив у вільний час!»

Я маю багато добрих спогадів про наші чотири роки в Кітченері, але оскільки ця історія про «камені для переходу» до нашого теперішнього становища, їх доведеться розповісти іншим разом. Проте коли я думаю про Боже провадження, мушу розповісти про свій досвід першого року. Щосереди зранку я починав шукати, що, на мою думку, Бог хоче, щоб я проповідував у свою годину в неділю. Тоді громада збиралася щонеділі з 2:00 до 6:00 пополудні: по годині на прославлення, навчання, спільний обід «як Бог пошле» та причастя. Під час прославлення хтось із громади міг заспівати пісню чи прочитати уривок із Писання. Щоразу, коли Чарлі, один зі старійшин, підводився прочитати Писання, я хвилювався. Кілька разів того першого року він читав саме ті місця, що оточували текст, який я вибрав для проповіді того дня, хоча знати про це заздалегідь він ніяк не міг — хіба що його провадив Господь, а отже, провадив і мене в моїй підготовці! Можете уявити, скільки впевненості мені це давало проповідувати те, що, очевидно, було Господнім словом на той ранок.

Саме того першого року я почув про «Wham!» — принаймні так мені вчулося! Роб і Тім, двоє чудових молодих людей, щойно повернулися до церкви, провівши кілька місяців у «The Ark» в Амстердамі. Вони працювали серед повій і гей-спільноти цього міста. Вони розповіли мені, що «The Ark» — це служіння YWAM (Youth With A Mission). Коли я виявив ще більшу зацікавленість, мені дали адресу канадського штабу, який був лише за 10 кілометрів, у Кембриджі, в Онтаріо. Тож за тиждень я вже сидів у кабінеті Улі Корша, канадського директора YWAM, і тішився початком того, що мало стати доброю дружбою. Він розповів мені про перші дні руху, про його засновника Лорена Каннінгема, про його мету й досвід.

Після того першого року ми змінили формат наших зібрань: тепер це були дві години в неділю зранку, і ми й далі наголошували на прославленні та проповіді слова. Нас ставало більше, до церкви приєдналися зрілі сім’ї. Кілька разів до нас приїжджали зі служінням команди YWAM; їхній чудовий мюзикл «Toymaker and Son» показали на галявині біля нашої церкви перед великою аудиторією. Іншим разом 15 студентів YWAM з Арканзасу чотири тижні жили в нашій церкві й звідти вели свою роботу… а ми й далі росли. Я не можу приписати собі цього зростання — хіба що я дозволив «орлові летіти». Рон Сміт мав тягар за молитву, і саме він навчив нас «чути Божий голос» і вимолювати в дійсність те, що було в Нього на серці. Більше про Рона та його вплив на церкву можна прочитати в іншій моїй книжці, «Soar Like the Eagle». Саме коли ми були в Hazelglen Fellowship, мене запросили до особливого служіння. Вінсент Чеа, малайзійський студент місцевого університету, опікувався великою групою малайзійських християн, які навчалися в різних коледжах і університетах Онтаріо. Він запросив мене стати їхнім капеланом — це було дуже радісне служіння серед тих дорогоцінних молодих людей. Я проводив для них семінари в Торонто, очолював літні табори й бував із ними на особливих подіях (як-от на спільних трапезах). Часом вони з’їжджалися до Кітченера й ночували в нас у підвалі. Ми й гадки не мали, як щиро вони полюблять нас за нашу гостинність і якими впливовими ці студенти згодом стануть у своїй країні.

Минуло три роки, і всі ми знали, що час будувати більший молитовний зал. Був дуже теплий, вологий онтарійський літній день, і я стояв на невеличкій веранді біля вхідних дверей церкви, розмовляючи з одним із наших найновіших відвідувачів, Біллом Вільямсом. Я знав, що Білл нещодавно переніс серцевий напад і через це відмовився від деяких інших занять, щоб знову почати ходити до церкви. Коли ми заговорили про потребу в новій будівлі, я розповів йому, що дослідив, яких витрат вимагатиме такий задум. «Нам цього ніяк не потягнути», — сказав я. Білл відповів: «Тоді доведеться будувати самим!» Я засміявся, аж поки не зрозумів, що він говорить цілком серйозно. «Як же ми зможемо її збудувати? — запитав я. — Ніхто з нас нічого не тямить у будівництві». Я був вражений, коли він розповів, що багато років був наглядачем над будівельниками в тій частині Онтаріо, в радіусі понад 100 миль! Чи не тому Господь привів його до нашої церкви? Якщо так, то це було лише перше з багатьох чудес, які ми побачили за наступні місяці будівництва. Молодь дивувала нас тим, як щедро вона жертвувала на цю нову будівлю, а ми з трепетом дивилися, як Бог творить чудо за чудом.

Креслення нам подарували, а велику яму під підвал викопав на своєму екскаваторі один брат-християнин. Бетонні блоки ми купили дешевше ніж за півціни у фірми, яка закривалася, і кожен із них ми з Біллом перенесли власними руками, коли возили їх зі складу на будмайданчик! Ми вже готові були закасати рукави й почати закладати фундамент, коли того тижня мені зателефонував сусід і запитав, що ми збираємося будувати. Ми з ним сиділи поруч на засіданнях місцевої ради, обговорюючи потреби громади.

Коли я розповів йому про наш план збудувати церкву зі спортзалом, яким могла б користуватися місцева молодь, він запитав, хто буде в нас будівельником. Я мало не почув, як він засміявся, коли я сказав, що церкву ми будуватимемо самі. Наступної суботи він приїхав на майданчик із п’ятнадцятьма колегами — усі мулярі. Він був секретарем місцевої профспілки мулярів і вмовив цих чоловіків закласти нам фундамент і звести стіни підвалу!

Вони працювали з нами два вікенди безкоштовно — хоча, звісно, ми з радістю дали їм невеликі подарунки на знак вдячності за їхню доброту, а ще вдосталь чилі кон карне, кока-коли й морозива!

До кінця 1982 року ми завершили чудовий молитовний зал на 250 місць, а під ним — велику залу для дозвілля й повністю обладнану кухню.

Будівлю гарно оздобили: там були люстри, зручні крісла й рояль! Майже всю роботу ми виконали самі під наглядом Білла, і ще за три роки за неї мали повністю розрахуватися. Але мені вже не судилося цього побачити! На початку березня 1983 року мені зателефонували з Вікторії, що в Британській Колумбії, і запитали, чи не розгляну я «покликання» стати пастором церкви Sidney Alliance Church на чудовому острові Ванкувер. Після довгої молитви й роздумів про майбутнє Hazelglen Fellowship ми сказали «до побачення» нашим друзям у Кітченері й почали готуватися до переїзду ще далі на захід.