Слово моє не вертається впорожнї

Протягом наступних чотирьох тижнів я провів ще шість уроків з учнями 13-го класу. Ніщо не заважало мені говорити про Господа й про мою віру. Не можу повідомити, що хтось із учнів прийшов до спасенної віри в Нього, але, вірячи, що Бог ніколи не сіє насіння марно, я певен, що Він мав вічну мету, даруючи мені такий привілей, — і задумавши це за стільки років наперед.

Я переконаний, що Господь незабаром прийде знову, згідно зі Своєю обітницею, даною апостолам. Тоді на Землі буде велика скорбота й смуток; проте Бог постановив, що 144 000 юдеїв будуть під Його захистом у той час як Його свідки, відповідальні за звіщення Його слави по всьому світу. Завдяки їхньому свідченню багато хто увірує, навіть аж до смерті: це святі часів скорботи (Одкриттє 7 і 14). Я вірю, що дехто з тих учнів цілком може бути серед тих 144 000, а якщо ні, то буде серед тих, хто в той час визнає Спасителя. Я молюся, щоб рабин С. був серед них.

Весняний семестр закінчився вихідними на День Канади. Було заведено, що на ці довгі вихідні всі учні вирушали на «екскурсії». Кілька учнів 11-го класу підійшли до мене й спитали, чи не поїду я з ними до міста Квебек.

Я сказав, що охоче поїхав би, але сумнівався, що мене відпустять, бо я не надто добре знав кашрут (юдейські закони, що стосуються звичаїв, їжі та молитов). Коли наступного ранку містер Даймонд повторив запрошення, я висловив йому ті самі побоювання. Я із задоволенням повів би цю поїздку, але, знаючи, як усі учні люблять користатися з необізнаності вчителів, не міг узяти на себе відповідальність за дотримання юдейських приписів. Він запевнив мене, що поїде ще один учитель-юдей, щоб зняти з мене цей клопіт, тож я прийняв запрошення й зрадів, коли згодом Арі Барчі спитав, чи можна йому поїхати зі мною.

Ми виїхали з Торонто одразу після заходу сонця в суботу ввечері (після шабату) й цілу ніч їхали через Онтаріо до Квебеку. Ми з Арі сиділи просто за водієм. Коли початкове збудження наших 40 учнів поступово стихло до сонної тиші, ми розмовляли про наші різні віри. У Монреалі ми зупинилися, щоб узяти кошерну їжу на наступний день, і нарешті рано-вранці в неділю прибули до прекрасного міста Квебек. Я дуже втомився; ми поїли й посиділи в парку, перш ніж нас повезли до готелю Chateau de Frontenac.

До мене підійшов молодий чоловік і спитав: «Ви група з Торонто? Я буду вашим гідом ці кілька днів».

Я привітав його й запропонував йому канапку, сказавши: «Це кошерні канапки — дуже смачні. Ви, мабуть, знаєте, що ми з юдейської школи», а тоді, не подумавши, додав: «Але сам я не юдей. Я християнин, народжений згори». Можете уявити мою радість, коли він охоче відповів, що теж віруючий.

Я обернувся до Арі й сказав йому: «Бачиш, який добрий Господь? Він знає, як я втомився і скільки в тебе запитань, тож послав когось іншого, щоб відповів на них замість мене!»

Ми чудово провели разом ці вихідні. Жан Марк Дено, наш гід, виявився прекрасним супутником, і всі його полюбили. Особливу хвилину з учнями він мав, коли ми зайшли до собору Notre Dame. Учні притихли, але були вражені статуями стацій хресної дороги, тож він запросив їх сісти на передні лави, а сам — з відкритою Біблією — провів їх крок за кроком через страсті Ісуса.

Давно минула північ, уже був вівторок, коли ми повернулися на околиці Торонто. Ми мали проїжджати повз мій дім, і це позбавило б мене дороги додому зі школи, але я вирішив лишитися з Арі та учнями на випадок, якщо станеться щось непередбачене. Невдовзі ми вже були біля школи, де весь багаж вивантажили, учнів забрали, а я лишився сам з автобусом і його водієм. Мені ще була година дороги до ліжка, і я аж ніяк не радів думці про два автобуси й два потяги метро, якими мав би добиратися.

«Нам по дорозі?» — спитав Ел, наш водій. Він мав відігнати автобус у центр міста, і це заощадило б мені половину дороги. Поки ми їхали разом, він додав до наших вихідних дивовижну післямову.

«Я прислухався до вас з Арі, — сказав він. — Чи знаєте ви, що я наполовину юдей, а наполовину католик? Останні кілька тижнів я шукаю правди, дивлюся християнські телепрограми й думаю, чи правда те, що вони кажуть. Чи справді я можу знати, що мої гріхи прощені і що Ісус може бути моїм особистим Спасителем?»

Я не вірив своїм вухам, хоча вже мав би звикнути до Господніх шляхів. За наступні десять хвилин я заохотив його довіритися ділу Голгофи, і, коли я виходив, він запевнив мене, що тепер починає нову ходу віри зі Спасителем.

Сидячи в потязі метро, я славив нашого Господа за Його доброту й так радів, що послухався Його спонукання не виходити з автобуса зарано.