Toronto Hebrew Academy

Два роки, які я провів у Hebrew Academy, були дуже приємними, бо учні там були вмотивовані й старанно вчилися. Окрім роботи у своєму відділі, я ще й тренував шкільну футбольну команду, яка вперше провела переможний сезон у місцевій лізі. Уперше за весь мій учительський досвід я отримував добру зарплату (мабуть, найкращу в усьому Торонто, бо Hebrew Academy зобов’язалася платити своїм учителям «щонайменше» стільки, скільки платили державні школи). Наші доньки вже говорили про новий будинок, який ми купимо, — звісно ж, із басейном! Негаразд було лише з одним! У всіх попередніх школах я міг вільно й з власної ініціативи говорити з учнями про свою віру. У кожній із них мені вдавалося започаткувати Християнський союз або подібні зібрання для учнів, куди приходили відомі промовці або де я сам вів обговорення. Звісно, у Hebrew Academy це було неможливо.

Тож я звернувся до окружного суперінтенданта церкви, яку відвідувала моя родина, шукаючи нагоди проповідувати як мирянин. Він сказав, що в Канаді миряни зазвичай не проповідують, але, почувши про мій проповідницький досвід в Уельсі, запитав, чому я не думаю про те, щоб піти в служіння.

Я відповів, що нічого не хотів би більше, ніж бути пастором, але не можу собі дозволити три роки навчатися в семінарії; до того ж мені справді потрібне було б ясне покликання від Господа, перш ніж покинути викладання й стати пастором на повний час. (Я бачу, що в служінні надто багато чоловіків, у яких немає жодних ознак Божого помазання; це добрі люди, але не покликані бути пасторами.) Він відповів, що не вимагатиме від мене навчання в семінарії, бо знає про мою працю старійшиною в місцевій церкві. Що ж до «покликання», то він сказав, що шукатиме «свідчення братів».

Через кілька тижнів наш пастор залишив посаду, щоб узятися за мандрівне співоче служіння, і мене, як єдиного старійшину з досвідом проповідування, запросили виступити на його «прощанні». Після служби до мене підійшли двоє чоловіків із громади, обидва колишні пастори (не знаючи про мою зустріч з окружним суперінтендантом), і сказали: «Вам не слід викладати: вам треба бути в служінні!»

Чи це було «свідчення братів»? Це відкрило в моєму житті зовсім новий напрямок. Зрештою, після двох років викладання в Toronto Hebrew Academy, я подав заяву про звільнення, бо мав стати пастором у Християнському і місіонерському альянсі, але це вже інша історія.

До кінця весняного семестру залишалося чотири тижні для наших учнів 13-го класу, які мали провести свій останній шкільний семестр у кібуці в Ізраїлі. Я був в учительській, коли до мене підійшов Арі Барчі.

Арі закінчив Єрусалимський університет і приїхав до Торонто викладати юдаїку, до якої входило й трохи порівняльного релігієзнавства.

«Гарете, — сказав він, — я збираюся провести урок про християнство, і подумав, що було б досить нерозумно робити це мені, коли ти знаєш про християнство набагато більше за мене! Чи не хотів би ти прийти на мій урок разом зі мною?»

Звісно, я сказав, що буду радий, тож наступного ранку пішов із ним на урок «релігій» у 13-му класі. 25 учнів віком від 17 до 19 років виявили мало зацікавлення, коли ми ввійшли. Зрештою, вони знали, хто я такий, — вони бачили мене щодня у фізичній лабораторії. Арі сказав щось на івриті, а тоді додав: «Зараз містер Еванс прочитає вам лекцію про християнство!»

Я аж ковтнув! Я думав, що буду там лише як консультант, щоб відповідати на запитання. Я не чекав, що вестиму урок.

«Мабуть, мені варто розповісти вам, чим християнство не є», — почав я, відчайдушно намагаючись придумати, що сказати. «Це не Північна Ірландія з її міжконфесійною війною. Це не хрестові походи з їхнім кровопролиттям. І це не політика більшої частини західного світу. Натомість це визнання того, що Ісус — Божий Месія, Який прийшов забрати гріхи людей. Дозвольте мені розповісти, як я став християнином. А тоді я розкажу, як я став юдеєм!» Усі враз прокинулися! «А потім я відповім на будь-які запитання».

Я коротко розповів своє свідчення (як описано в другому розділі), а тоді пояснив, як воно зробило мене Божою дитиною. Що вірою — так само, як віра Авраама зробила його праведним перед Богом (1 Мойсея 15) і «батьком вірних», — я тепер поклоняюся єврейському Богові, будучи «усиновленим» у Його родину. Я говорив хвилин десять, а тоді запитав: «Є запитання?»

Усі руки в класі злетіли вгору. Пам’ятаю, я почав із хлопця в задньому правому кутку кімнати. Він запитав, як Ісус може бути Месією, коли всі знають, що Месія принесе мир на землю, а після приходу Ісуса були тільки війни. Я відповів, указавши на старозавітні пророцтва про Месію, Який страждає, а також про Месію-Переможця. Війни — наслідок того, що людина відмовляється прийняти силу жертви, яку Він приніс на Голгофі; проте Він повернеться, цього разу як Цар, щоб установити Свій «мир на землі».

Посипалося багато запитань; учні махали руками й вигукували, щоб їхні запитання почули.

«Будь ласка, пане! Будь ласка, пане! Я наступний, пане!»

Одна дівчина запитала: «Ви вірите, що Месія прийде ще за нашого життя?» Я відповів ствердно й додав, що сподіваюся, що ми будемо разом, коли Він прийде. Коли вона запитала мене: «Чому?», я відповів: «Бо тоді я зможу показати вам сліди від цвяхів на Його руках і ногах!»

Урок тривав так 40 хвилин, аж поки шкільний дзвоник не сповістив, що час іти на наступний урок; проте учні не хотіли мене відпускати, бо мали ще стільки невідповіданих запитань, які прагнули поставити. Незабаром я помітив, що минуло вже надто багато часу і йти на наступний урок немає сенсу. Учні, певно, уже вийшли з фізичної лабораторії й сіли займатися в бібліотеці. Так завжди робили, якщо вчитель не з’являвся вчасно на урок. Тож я відповідав на запитання, доки не минув ще один урок. Цього разу мені довелося піти, але лише пообіцявши, що прийду знову, якщо їхній учитель цього захоче.

Того вечора, їдучи додому, я був дуже схвильований тим, що мав привілей говорити про свою віру з цими особливими молодими людьми. Я й не мріяв, що таке можливо, і міг лише дивуватися дивовижним Божим шляхам. Я молився, щоб сказані мною слова принесли якийсь плід у житті тих учнів, певний, що Господь ніколи не сіє Свого насіння даремно.

Наступного ранку в моїй шкільній поштовій скриньці на мене чекала записка. У ній було написано: «Містере Еванс, будь ласка, зайдіть до мене в кабінет сьогодні о 10:00 ранку. — Рабин С.» Серце в мене впало. Очевидно, старший рабин почув про мій час з учнями 13-го класу, і мені мали зробити догану. Може, мене навіть попросять залишити школу!

Я почувався дуже вразливим, але втішав себе тим, що попереджав їх на співбесіді, що таке може статися. Підходячи до кабінету зі скляними стінами, я побачив Арі Барчі, який сидів усередині й розмовляв із рабином.

«А, Гарете, заходьте!» — сказав рабин С. «Ми з Арі обговорювали урок, який ви вчора провели з учнями 13-го класу». Він продовжив: «Як ви знаєте, цю школу заснували, щоб дати нашим єврейським дітям чудову освіту, а дуже важлива її частина — прищепити їм любов до всього єврейського, тож ми навчаємо їх нашої історії, нашої поезії, нашої культури й нашої релігії. Я викладаю тут уже кілька років і мушу визнати, що одне з найбільших моїх розчарувань — те, що так мало хто з них приходить до справжньої віри в Бога; проте коли сьогодні вранці я зайшов до свого класу, то побачив, що всі вони хочуть говорити про віру й про Бога. Гарете, я ніколи не бачив їх такими захопленими! Єдина проблема в тому, що все це в них у голові, а не в серці. Ми хотіли б знати, чи не могли б ви допомогти нам перенести таку віру в їхні серця!»

«Єдиний шлях, який я знаю, — це визнати, що Ісус — Месія», — сказав я, а в голові вже почало паморочитися.

«Я це розумію, — сказав рабин, — але ви ж усвідомлюєте, що нам доведеться погодитися, що ми думаємо по-різному, але… ми хотіли б знати, чи не погодилися б ви прийти ще на кілька уроків і навчати наших учнів.

Вони вражені, що зустріли людину науки, яка водночас є людиною віри. Особливо того, хто знає їхні писання так добре, як ви. Ви прийдете, будь ласка?»

Я швидко висловив свою готовність, і домовилися, що наступного дня я прийду на урок у 13-му класі. Мабуть, я міг би прозвучати «духовно» й сказати: «Дозвольте мені помолитися про це», але підозрюю, що Господь пробачив мені мою поривчастість!