Розділ 15 · 7 хв читання · 9 хв слухання
Toronto Hebrew Academy
Два роки, які я провів у Hebrew Academy, були дуже приємними, бо учні там були вмотивовані й старанно вчилися. Окрім роботи у своєму відділі, я ще й тренував шкільну футбольну команду, яка вперше провела переможний сезон у місцевій лізі. Уперше за весь мій учительський досвід я отримував добру зарплату (мабуть, найкращу в усьому Торонто, бо Hebrew Academy зобов’язалася платити своїм учителям «щонайменше» стільки, скільки платили державні школи). Наші доньки вже говорили про новий будинок, який ми купимо, — звісно ж, із басейном! Негаразд було лише з одним! У всіх попередніх школах я міг вільно й з власної ініціативи говорити з учнями про свою віру. У кожній із них мені вдавалося започаткувати Християнський союз або подібні зібрання для учнів, куди приходили відомі промовці або де я сам вів обговорення. Звісно, у Hebrew Academy це було неможливо.
Тож я звернувся до окружного суперінтенданта церкви, яку відвідувала моя родина, шукаючи нагоди проповідувати як мирянин. Він сказав, що в Канаді миряни зазвичай не проповідують, але, почувши про мій проповідницький досвід в Уельсі, запитав, чому я не думаю про те, щоб піти в служіння.
Я відповів, що нічого не хотів би більше, ніж бути пастором, але не можу собі дозволити три роки навчатися в семінарії; до того ж мені справді потрібне було б ясне покликання від Господа, перш ніж покинути викладання й стати пастором на повний час. (Я бачу, що в служінні надто багато чоловіків, у яких немає жодних ознак Божого помазання; це добрі люди, але не покликані бути пасторами.) Він відповів, що не вимагатиме від мене навчання в семінарії, бо знає про мою працю старійшиною в місцевій церкві. Що ж до «покликання», то він сказав, що шукатиме «свідчення братів».
Через кілька тижнів наш пастор залишив посаду, щоб узятися за мандрівне співоче служіння, і мене, як єдиного старійшину з досвідом проповідування, запросили виступити на його «прощанні». Після служби до мене підійшли двоє чоловіків із громади, обидва колишні пастори (не знаючи про мою зустріч з окружним суперінтендантом), і сказали: «Вам не слід викладати: вам треба бути в служінні!»
Чи це було «свідчення братів»? Це відкрило в моєму житті зовсім новий напрямок. Зрештою, після двох років викладання в Toronto Hebrew Academy, я подав заяву про звільнення, бо мав стати пастором у Християнському і місіонерському альянсі, але це вже інша історія.
До кінця весняного семестру залишалося чотири тижні для наших учнів 13-го класу, які мали провести свій останній шкільний семестр у кібуці в Ізраїлі. Я був в учительській, коли до мене підійшов Арі Барчі.
Арі закінчив Єрусалимський університет і приїхав до Торонто викладати юдаїку, до якої входило й трохи порівняльного релігієзнавства.
«Гарете, — сказав він, — я збираюся провести урок про християнство, і подумав, що було б досить нерозумно робити це мені, коли ти знаєш про християнство набагато більше за мене! Чи не хотів би ти прийти на мій урок разом зі мною?»
Звісно, я сказав, що буду радий, тож наступного ранку пішов із ним на урок «релігій» у 13-му класі. 25 учнів віком від 17 до 19 років виявили мало зацікавлення, коли ми ввійшли. Зрештою, вони знали, хто я такий, — вони бачили мене щодня у фізичній лабораторії. Арі сказав щось на івриті, а тоді додав: «Зараз містер Еванс прочитає вам лекцію про християнство!»
Я аж ковтнув! Я думав, що буду там лише як консультант, щоб відповідати на запитання. Я не чекав, що вестиму урок.
«Мабуть, мені варто розповісти вам, чим християнство не є», — почав я, відчайдушно намагаючись придумати, що сказати. «Це не Північна Ірландія з її міжконфесійною війною. Це не хрестові походи з їхнім кровопролиттям. І це не політика більшої частини західного світу. Натомість це визнання того, що Ісус — Божий Месія, Який прийшов забрати гріхи людей. Дозвольте мені розповісти, як я став християнином. А тоді я розкажу, як я став юдеєм!» Усі враз прокинулися! «А потім я відповім на будь-які запитання».
Я коротко розповів своє свідчення (як описано в другому розділі), а тоді пояснив, як воно зробило мене Божою дитиною. Що вірою — так само, як віра Авраама зробила його праведним перед Богом (1 Мойсея 15) і «батьком вірних», — я тепер поклоняюся єврейському Богові, будучи «усиновленим» у Його родину. Я говорив хвилин десять, а тоді запитав: «Є запитання?»
Усі руки в класі злетіли вгору. Пам’ятаю, я почав із хлопця в задньому правому кутку кімнати. Він запитав, як Ісус може бути Месією, коли всі знають, що Месія принесе мир на землю, а після приходу Ісуса були тільки війни. Я відповів, указавши на старозавітні пророцтва про Месію, Який страждає, а також про Месію-Переможця. Війни — наслідок того, що людина відмовляється прийняти силу жертви, яку Він приніс на Голгофі; проте Він повернеться, цього разу як Цар, щоб установити Свій «мир на землі».
Посипалося багато запитань; учні махали руками й вигукували, щоб їхні запитання почули.
«Будь ласка, пане! Будь ласка, пане! Я наступний, пане!»
Одна дівчина запитала: «Ви вірите, що Месія прийде ще за нашого життя?» Я відповів ствердно й додав, що сподіваюся, що ми будемо разом, коли Він прийде. Коли вона запитала мене: «Чому?», я відповів: «Бо тоді я зможу показати вам сліди від цвяхів на Його руках і ногах!»
Урок тривав так 40 хвилин, аж поки шкільний дзвоник не сповістив, що час іти на наступний урок; проте учні не хотіли мене відпускати, бо мали ще стільки невідповіданих запитань, які прагнули поставити. Незабаром я помітив, що минуло вже надто багато часу і йти на наступний урок немає сенсу. Учні, певно, уже вийшли з фізичної лабораторії й сіли займатися в бібліотеці. Так завжди робили, якщо вчитель не з’являвся вчасно на урок. Тож я відповідав на запитання, доки не минув ще один урок. Цього разу мені довелося піти, але лише пообіцявши, що прийду знову, якщо їхній учитель цього захоче.
Того вечора, їдучи додому, я був дуже схвильований тим, що мав привілей говорити про свою віру з цими особливими молодими людьми. Я й не мріяв, що таке можливо, і міг лише дивуватися дивовижним Божим шляхам. Я молився, щоб сказані мною слова принесли якийсь плід у житті тих учнів, певний, що Господь ніколи не сіє Свого насіння даремно.
Наступного ранку в моїй шкільній поштовій скриньці на мене чекала записка. У ній було написано: «Містере Еванс, будь ласка, зайдіть до мене в кабінет сьогодні о 10:00 ранку. — Рабин С.» Серце в мене впало. Очевидно, старший рабин почув про мій час з учнями 13-го класу, і мені мали зробити догану. Може, мене навіть попросять залишити школу!
Я почувався дуже вразливим, але втішав себе тим, що попереджав їх на співбесіді, що таке може статися. Підходячи до кабінету зі скляними стінами, я побачив Арі Барчі, який сидів усередині й розмовляв із рабином.
«А, Гарете, заходьте!» — сказав рабин С. «Ми з Арі обговорювали урок, який ви вчора провели з учнями 13-го класу». Він продовжив: «Як ви знаєте, цю школу заснували, щоб дати нашим єврейським дітям чудову освіту, а дуже важлива її частина — прищепити їм любов до всього єврейського, тож ми навчаємо їх нашої історії, нашої поезії, нашої культури й нашої релігії. Я викладаю тут уже кілька років і мушу визнати, що одне з найбільших моїх розчарувань — те, що так мало хто з них приходить до справжньої віри в Бога; проте коли сьогодні вранці я зайшов до свого класу, то побачив, що всі вони хочуть говорити про віру й про Бога. Гарете, я ніколи не бачив їх такими захопленими! Єдина проблема в тому, що все це в них у голові, а не в серці. Ми хотіли б знати, чи не могли б ви допомогти нам перенести таку віру в їхні серця!»
«Єдиний шлях, який я знаю, — це визнати, що Ісус — Месія», — сказав я, а в голові вже почало паморочитися.
«Я це розумію, — сказав рабин, — але ви ж усвідомлюєте, що нам доведеться погодитися, що ми думаємо по-різному, але… ми хотіли б знати, чи не погодилися б ви прийти ще на кілька уроків і навчати наших учнів.
Вони вражені, що зустріли людину науки, яка водночас є людиною віри. Особливо того, хто знає їхні писання так добре, як ви. Ви прийдете, будь ласка?»
Я швидко висловив свою готовність, і домовилися, що наступного дня я прийду на урок у 13-му класі. Мабуть, я міг би прозвучати «духовно» й сказати: «Дозвольте мені помолитися про це», але підозрюю, що Господь пробачив мені мою поривчастість!
Запитання для роздумів
Чого єдиного бракувало Гаретові, коли він викладав у Hebrew Academy, і що він із цим зробив?
В інших школах він міг вільно говорити про свою віру й започаткувати Християнський союз, а тут це було неможливо. Тож він звернувся до окружного суперінтенданта своєї церкви щодо проповідування як мирянин, а суперінтендант натомість запитав, чому він не думає про те, щоб піти в служіння.
Чого вимагав Гарет, перш ніж покинути викладання заради пасторства, і як це здійснилося?
Він хотів ясного покликання від Господа, зауважуючи, що в служінні надто багато чоловіків, у яких немає жодних ознак Божого помазання; суперінтендант сказав, що шукатиме «свідчення братів». Після того як Гарет виступив на прощанні пастора, що залишав посаду, двоє колишніх пасторів, які нічого не знали про ту зустріч, сказали йому: «Вам не слід викладати: вам треба бути в служінні!»
Як Гарет розпочав свою несподівану лекцію про християнство в 13-му класі?
Спершу він розповів їм, чим християнство не є: це не Північна Ірландія з її міжконфесійною війною, не хрестові походи з їхнім кровопролиттям і не політика західного світу. Натомість це визнання того, що Ісус — Божий Месія, Який прийшов забрати гріхи людей, і він пообіцяв розповісти, як став християнином, а тоді — «як я став юдеєм».
Як Гарет відповів учневі, який запитав, як Ісус може бути Месією, коли після Його приходу були тільки війни?
Він указав на старозавітні пророцтва про Месію, Який страждає, а також про Месію-Переможця. Війни — наслідок того, що людина відмовляється прийняти силу жертви Христа на Голгофі, але Він повернеться як Цар, щоб установити Свій «мир на землі».
Чому наступного ранку рабин С. викликав Гарета до свого кабінету?
Гарет боявся догани, але рабин сказав, що ніколи не бачив учнів такими захопленими вірою і Богом, хоча все це «в них у голові, а не в серці». Він попросив Гарета прийти ще на кілька уроків, бо учні були вражені, що зустріли людину науки, яка водночас є людиною віри й так добре знає їхні писання.