Спеціаліст типу A

Кілька днів потому, ще до того як надійшов мій лист про кваліфікацію, до мого класу завітав відвідувач. Він увійшов без попередження й сів за останню парту. Оскільки Французька школа була приватною, а більшість учителів — недосвідчена молодь із Франції, чимало з якої, працюючи в Канаді, намагалися уникнути військової служби на батьківщині, деякі батьки вважали своїм правом чи навіть обов’язком перевіряти, чого навчають їхніх синів і доньок. Учителі не заперечували, боячись, що їх повернуть до Франції; проте я такого страху не мав. Тож, вирішивши, що це непроханий батько, я перервав урок, дав учням завдання й підійшов до відвідувача. Він перепросив, що зайшов без запрошення, але думав, що мене попередили про його прихід. Він, як зізнався зі смішком, не був батьком учня, а інспектором Міністерства освіти. Я знову сказав йому, що, оскільки мене не повідомили про його прихід, я не готовий давати для нього показовий урок. Він засміявся й сказав: «Містере Еванс, я прийшов не екзаменувати вас, а переконатися, що в цій школі сумлінно викладають за програмою Онтаріо». Я розслабився, і невдовзі ми вже приязно балакали, поки він переглядав зошит одного з учнів. Ми говорили про «дім», бо він кілька років тому емігрував із Шотландії.

«Ви вже подали запит на лист про кваліфікацію?» — запитав він. Я відповів, що подав.

«Коли він надійде, — сказав він, — зателефонуйте мені, і я прийду оцінити вас, щоб ви могли отримати вчительський сертифікат типу B». Він завагався. «А ще краще — коли надійде ваш лист про кваліфікацію, надішліть копію до мого офісу, і я перешлю вам сертифікат. З того, як ви працюєте з цим класом, очевидно, що ви вмілий учитель!»

Коли навчальний рік добігав кінця, Енн готувалася везти наших дівчат до Манітоби в гості до Вібі, а я обмірковував для себе інший варіант: я побачив оголошення про шеститижневий літній курс для тих, хто бажає і має право отримати вчительський сертифікат спеціаліста типу A.

Усі, хто прагне стати завідувачем кафедри в середній школі Онтаріо, мають мати цей сертифікат, хоча багато хто його не має.

Був у мене тоді друг, який кілька років поспіль проходив літні курси лише для того, щоб отримати право на цей курс. Проф. Карлайл зазначив, що я маю право на цей сертифікат, тож я написав і попросив бланк заяви. Коли він надійшов, я заповнив потрібні дані й зібрав усі необхідні документи — за одним винятком. Мій сертифікат типу B ще не прийшов, хоча інспектор запевняв, що він уже «в комп’ютері». В останній день подання заяв я зателефонував до університету, пояснив, що мій сертифікат типу B має надійти «з дня на день», і запитав, чи не можна трохи відкласти мою заяву.

Секретарка співчутливо вислухала й сказала, що їй шкода, але «терміни є терміни». Я вже збирався покласти слухавку, засмучений тим, що був так близько до сертифіката типу A лише за рік після приїзду до Канади, коли вона заговорила знову: «Перепрошую, пане. Може, ваше прізвище — Еванс?» Я пригадав, що вже чув таке від іншої секретарки! Дежавю? Далі вона сказала, що моє ім’я вже внесено до списку слухачів курсу! Я відповів, що такого не може бути, адже я ще не подав заяви. Вона пояснила, що мене записав проф. Карлайл! (Може, йому було ніяково, бо колись, багато років тому, він завдав мені великого розчарування.)

Тепер я по-справжньому почав розуміти, чому Господь так багато років тому зачинив ті двері в Німеччині.

Мені дуже сподобалося те літо праці, і я закінчив курс спеціалістом типу A з фізики. Саме тоді Енн повернулася додому після чотирьох чудових тижнів у Дофіні, у Манітобі, з родиною Вібі. Вона з трьома дівчатками проїхала понад 2 000 миль і сумлінно купувала свою частку продуктів, а проте наприкінці місяця ми побачили, що на нашому банківському рахунку все було так, ніби вони нікуди й не їздили!

Знову Господь, мабуть, подбав про нас!