Довідка про кваліфікацію

Саме протягом того першого року в Торонто почали складатися докупи найдивовижніші події нашого життя, хоча згодом стало очевидно, що Господь задумав усе це багато років тому і мав намір, який сягав навіть далі того часу.

Невдовзі я зрозумів, що у Французькій школі в мене майже немає майбутнього: надії на гідну платню там були мізерні. Проте, щоб викладати в канадській системі освіти, мені треба було домогтися визнання моїх британських документів, аби подати заяву на вчительський сертифікат «типу B». Спершу я мав отримати Letter of Standing — довідку про кваліфікацію, але як це зробити?

У школі, здавалося, ніхто цього не знав, але я згадав, що десять років тому, подаючись на посаду в Danforth Technical College, надсилав фотокопії свого диплома й учительських свідоцтв до одного офісу на вулиці Блур у Торонто.

«Хтось знає якийсь освітній офіс на вулиці Блур?» — запитав я колег.

«Ну, там є педагогічний факультет університету», — підказав хтось.

Тож наприкінці уроків я поїхав у центр міста, на вулицю Блур, знайшов місце для короткочасної стоянки й зайшов до будівлі, де містився педагогічний факультет університету.

Перший поверх був безлюдний і темний, крім однієї кімнати в кінці довгого коридору. Біля дверей стояв молодий чоловік і розмовляв зі старшим, який саме підводився зі стільця, коли я підійшов до дверей. Невдовзі я зрозумів, що кабінет належить молодшому, а старший — шанований гість.

Коли я пояснив, чому прийшов, молодший сказав, що мені треба було йти до будинку Mowat Building на вулиці Бей, за кілька кварталів звідси. Я подякував йому й уже збирався йти, коли старший зупинив мене запитанням:

«Чому ви прийшли саме сюди?»

Я пояснив, що десять років тому, подаючись на іншу посаду, мусив надіслати свої документи до одного офісу на вулиці Блур, і подумав, що це, може, він і є.

«Можливо, ви писали до мого офісу», — сказав він і, взявши мене під руку, повів назад темним коридором до виходу.

Мені хотілося вирватися й піти до Mowat Building, але я не міг звільнити руку, бо він здавався таким кволим, що без моєї підтримки міг упасти! Він вивів мене з будівлі, перевів через жваву чотирисмугову вулицю й піднявся зі мною кількома сходинками до будівлі навпроти. Я дивувався, хто ж цей чоловік, бо швейцар віддав нам честь, а всі інші шанобливо віталися з ним, аж доки ми не ввійшли до «святая святих» тієї будівлі.

«Сідайте ось тут, — сказав він, указуючи на м’яке крісло біля письмового стола, — а я піду пошукаю вашого листа!»

Не минуло й хвилини, як він тріумфально повернувся з моїм оригінальним листом, приколотим до копії своєї відповіді. Я остовпів! Я потрапив не до тієї будівлі, і мене привели не до того кабінету — для того, щоб відбулася «божественна зустріч», яку Бог запланував десять років тому.

Потім він повторив мені ті самі вказівки, які вже дав молодший, і водночас записував їх у блокноті.

«Коли прийдете туди, спитайте Дона Андерсона й дайте йому оце», — сказав він, передаючи мені аркуш.

Я подякував йому й вийшов із кабінету, розуміючи, що час спливає і скоро всі офіси зачинять. Поки я мчав до своєї машини — яка вже й так стояла понад дозволений час, — я спробував прочитати, що він написав Донові Андерсону.

«Дорогий Доне, — було там написано, — прошу, подбай про містера Еванса заради мене. Схоже, він має право на спеціалізований учительський сертифікат типу A».

На бланку вгорі стояло: «Проф. Карлайл, головний освітній урядовець, Міністерство освіти, Торонто». Це був той самий директор департаменту освіти, який вісім років тому скасував моє призначення!

Тільки подумайте! Я прийшов «не до тієї» будівлі в найслушніший час, щоб зустріти єдину людину, яка могла зробити для мене щось особливе, — і це в місті, де жило понад чотири мільйони людей!

Але на цьому несподіванки того дня не скінчилися. До Mowat Block на вулиці Бей я приїхав саме тоді, коли там зачиняли двері. Я кинувся на поверх, де, за словами швейцара, розглядали заяви на довідки про кваліфікацію. Увійшовши, я вмить зупинився в розпачі: там був прилавок завдовжки футів 50, а перед ним у три ряди стояли люди. Я вже почав думати, що вийду звідти хіба опівночі, як раптом на мене наткнувся чоловік, що виходив із вбиральні праворуч. Він перепросив, а тоді додав: «Можу я вам чимось допомогти?»

Я сказав, що хочу бачити містера Дона Андерсона.

«Я Дон Андерсон», — відповів він.

Я віддав йому записку, і він провів мене до свого кабінету. Там він познайомив мене зі своєю секретаркою, дівчиною з Уельсу, і доручив їй «подбати про містера Еванса».

Я повернувся додому якраз на ранню вечерю, радіючи з того, якими дивовижними шляхами Бог вів мене того дня.