Єгова-Уре — наш Постачальник

Канада зустріла нас не надто привітно. Спершу наш літак через підозру на несправність двигуна змушений був розвернутися над Ісландією, а потім, після чотирьох годин очікування в залі відльоту в Гітроу, ми опівночі знову вилетіли — тим самим літаком, але з іншим екіпажем!

Через затримку ми прибули до Торонто о 1:00 ночі за місцевим часом, і невдовзі стало ясно, що декому з митників зовсім не до вподоби працювати в таку жахливу годину. Прийом був такий неприємний, що нам уже захотілося залишитися вдома, в Уельсі, але коли ми нарешті пройшли контроль, імміграційний офіцер привітав нас і запевнив, що «не всі канадці такі, як вона».

Ми роззиралися в пошуках привітного обличчя, бо за тиждень до того відправили телеграму Гейзел Віч, матері Шерон, з усіма даними про наш рейс, але такого обличчя ніде не було, і незабаром ми опинилися самі в безлюдній залі прильоту. Ми всі дуже втомилися; діти змогли поспати на сидіннях у залі, а ми з Енн не спали, стерегли багаж і чекали на Гейзел. О 6:30 ранку я вирішив їй зателефонувати — і з’ясував, що нашої телеграми вона так і не отримала й саме збиралася виходити на роботу.

«Беріть таксі», — сказала вона й дала мені адресу, куди водій мав нас відвезти. Тож через 30 годин після того, як ми вперше вилетіли з Гітроу, ми вже міцно спали в гарних теплих ліжках.

Наш перший місяць у Торонто був дуже захопливим. Ми обходили торгові центри, ходили до People’s Church послухати д-ра Освальда Сміта та Ніккі Круза, автора книжки «The Cross and the Switchblade», із задоволенням слухали д-ра Джона Веслі Вайта, який виступав у місцевій церкві United Church of Canada, — і купили будинок!

Це було невелике похмуре бунгало в передмісті Торонто, яке два роки стояло порожнім. Колірна гама була проста: коричневий і темно-зелений. Першого ж дня я взявся за довгий перелік ремонтних робіт: забив велику опуклість посеред підлоги у вітальні — щоб вона не випиналася, довелося вбити чотиридюймовий цвях, — і пофарбував кілька віконних рам у білий колір. Після довгого дня цієї роботи я пішов освіжитися під душем, але коли відкрутив воду, то аж здригнувся: кілька плиток відпали від стіни душової просто у ванну. Вони трималися на скотчі!

Ви, мабуть, дивуєтеся, чому ми купили такий будинок, — і повірте, він був єдиним, який ми могли собі дозволити, бо ціни в Торонто були майже втричі вищі, ніж в Уельсі, а оренда швидко з’їла б наші скромні заощадження. Тепер ми побачили, яка мізерна моя платня порівняно з вартістю життя в Канаді.

Перший рік був для нас великою фінансовою боротьбою, але ми пізнали, що Господь по праву зветься Єгова-Уре, наш Постачальник (1 Мойсея 22:14).

Тричі за той навчальний рік ми вже до середини місяця залишалися без грошей і без харчів. Ми нікому про це не казали, але щоразу дивувалися, як Господь забезпечував наші потреби.

Одного разу жінка з нашої церкви дала нам невеликий дар, хоча й не знала про нашу нужду. «Сподіваюся, ви не образитеся, — сказала вона, — але Господь сказав мені дати вам це». Іншого разу батьки деяких моїх учнів подарували нам гроші; проте найдивовижніше забезпечення прийшло на самому початку нашого року. Було сутужно, коли нам принесли лист із Міністерства імміграції із запрошенням прийти до їхнього офісу. Я занепокоївся. Може, щось не так із нашими документами? Може, нас відправлять додому? В офісі мені вручили конверт, а в ньому був лист із привітанням у Канаді та чек на 1 000 доларів. Як виявилося, це був подарунок від канадського уряду кожному, хто купує в Канаді перше житло. Згодом надійшли ще два чеки по 250 доларів.

Лише через рік з’ясувалося, що сталася помилка і що ми не мали права на цю допомогу, бо мали власні будинки в Уельсі. Уряд хотів повернути свої гроші, але оскільки помилилися вони самі, то погодилися, щоб ми сплатили борг без відсотків протягом трьох років. Хто ще може похвалитися, що отримав від уряду таку суму без відсотків? Очевидно, Єгова-Уре керує навіть фінансовими відомствами урядів!

На літні місяці я не отримував платні, але мали ми й обіцянку, яку треба було дотримати. Джон та Айлін Вібі були нашими добрими друзями ще в Німеччині, де він служив у Збройних силах Канади. Тепер вони працювали на півночі Манітоби з Church Army і, почувши, що ми приїхали до Канади, благали нас приїхати в гості. Спершу ми погодилися, але, зважаючи на наш обмежений дохід, Енн двічі мусила писати їм, що наш приїзд доведеться відкласти. І щоразу, коли вона вже збиралася відправити листа, надходив лист від Айлін про те, як вони чекають на нову зустріч із нами, — і це спиняло нас від того, щоб надіслати свої листи.

Тож у липні Енн вирушила з дівчатками в далеку дорогу до Дофіна в Манітобі, а я лишився в Торонто, навчаючись на спеціалізований учительський сертифікат, — але це вже інша історія.

Сама гостина була чудова, але поїздку туди й назад Енн воліла б забути. А найдивовижніше в цій історії те, що коли Енн підбила наші рахунки, залишок на кінець місяця був точнісінько таким, яким мав би бути, якби ніякої поїздки й не було!

Знову Господь, мабуть, подбав про нас.