Ширяй, як орел
Помазання

Розділ 9 · 14 хв читання · 17 хв слухання

Помазання

У другому розділі я визначив помазання як те, що Бог ставить Свою печать, Своє схвалення на людину чи служіння, так що в житті тих, кому служать, залишається вічний слід.

Безперечно, деякі служіння Він помазує, і видно дивовижні наслідки, яких жодна людина не змогла б влаштувати. Саме тепер (у 1999 році), наприклад, триває «Хода примирення»: невеликі групи віруючих проходять шляхом, яким дев’ятсот років тому йшли хрестоносці. Тих давніх християн пам’ятають за вбивства, згвалтування й грабунки, які вони чинили, крокуючи через Європу до Єрусалима, щоб звільнити Святе місто від мусульман.

Майже кожного мусульманина чи юдея, якого вони могли схопити, страчували. Вони посіяли зерна ненависті й нерозуміння, які сучасний мусульманин має до християнина. Нинішні прочани мають зовсім інший задум. Скрізь, куди приходять, вони звертаються до мусульманських провідників із письмовим вибаченням, яке зачитують арабською, англійською та місцевою мовою. Жодних умов — лише смиренне ототожнення себе з тими давніми кривдами, учиненими під прапором хреста, і визнання їх. Наприкінці 1999 року вони сподіваються прибути до Єрусалима зі своєю звісткою покаяння й примирення.

Імами й провідники мечетей відгукнулися з подивом і прийняттям, а деякі навіть порівнювали прихід цих християн з богоявленням — відкритим відвіданням Бога до Його народу. Національні газети, телебачення й радіо передали багато схвальних репортажів усім людям своїх країн.

З цією чудовою подією пов’язані імена певних чоловіків і жінок, але всі вони прагнуть залишатися в тіні, поки Бог торкається сердець мусульманських народів Європи. Воістину Його помазання на цьому служінні.

Певен, ви теж можете пригадати служіння, де очевидне Боже благовоління і де залишається великий вічний слід. Проте є так багато інших програм, народжених не в Божому серці, а в людському розумі. Ініціатор може бути щирим і ревним у своїй відданості цій справі — і Бог може дати певну міру успіху, щоб пошанувати його вірність, — але помазання там мало або зовсім немає. Я навіть був частиною великих служінь, де бачив безліч прикладів неетичної поведінки й гуманістичного мислення — і все в ім’я поширення Євангелія.

На людей чинили політичний тиск, погрожували їм втратою роботи, обставинами маніпулювали, говорили напівправду (вона нічим не краща за брехню!) — аби тільки продовжувати нашу програму без надто великих заминок. Душі спасалися — хіба ж не дивовижна Божа благодать? — але люди тоді повірили, що мета виправдовує засоби, і далі планували свою наступну програму на тому самому хиткому фундаменті. Наскільки більше Божої благодаті ми могли б побачити, якби зберігали чесність і смирення перед Ним?

Сьогодні є багато людей із великими «служіннями», які мали б такий самий успіх, якби започаткували світський бізнес. Таке служіння збудоване на їхній харизмі чи діловій хватці, а не на харизмах і помазанні від Бога. Це, безумовно, одна з головних причин, чому так багато людей у наших церквах мають поверхову віру й не стають переможцями, якими Ісус кличе нас бути й чекає, що ми будемо; чому так багато церков і пасторів борсаються і чому ворота пекла долають так багато з того, що ми називаємо церквою; чому так мало впливу на світське гуманістичне мислення наших урядів.

Нам конче потрібні чоловіки, жінки й програми з Божим помазанням. Чому Він мав би помазувати ті програми, яких Він не започаткував, і тих людей, яких Він не спорядив і не випустив у служіння, в якому вони задіяні? Він поклав на людей тягар, спорядив їх і чекає, коли їх випустять у Його служіння, щоб через них виявити Свою славу у великому помазанні.

Іноді випускати треба не мирян, а духовенство!

Я гостював у домі Джима й Кеті, молодого подружжя з Квінсленда в Австралії. Джим консультував малі підприємства, які думали про розширення і потребували фахового погляду на можливі небезпеки такого кроку. Він розповів мені, як кілька років вони потерпали фінансово, бо деякі компанії не хотіли з ним працювати через те, що він відмовлявся «підмазувати» директорів компаній. Джим і Кеті ходили до церкви, де на зібрання рідко приходило понад сорок осіб.

Одного року він зі своїм пастором поїхав на місію до Папуа Нової Гвінеї — найближчої нерозвиненої країни біля північно-східного узбережжя Австралії. Повернувшись додому, Джим захоплено розповідав про те, як Господь помазав їхнє служіння, особливо служіння їхнього пастора.

«Кеті, — сказав він, — на нашому пасторові було велике помазання, коли він служив людям Папуа Нової Гвінеї. Дух Господній дивовижно використав його, і багато людей увірували в Христа. Нам треба частіше посилати його туди, але я знаю, що він не може собі цього дозволити, та й церква поки що не може. Чи могли б ми так розтягнути свій прибуток, щоб щомісяця відкладати трохи грошей і створити фонд, аби частіше посилати пастора на місію?»

На тому вони й погодилися. Вони випустять свого пастора в призначене йому служіння. Коли Джим розповів мені цю історію через рік, він додав дивовижну приписку. За той один рік його бізнес отримав удесятеро більше, ніж за будь-який попередній рік, і вони не тільки змогли кілька разів послати свого пастора до Папуа Нової Гвінеї, а й оплатили поїздку кільком іншим членам церкви, щоб ті супроводжували його в служінні!

Роботи в Джима було стільки ж, але компанії, які тепер його наймали, платили комісійні, набагато більші, ніж він будь-коли отримував. Бог помазував не лише служіння їхнього пастора, а й служіння Джима й Кеті — «щедре давання». Можливо, Джим ніколи не стане проповідником чи євангелістом, але він знайшов своє служіння й по-справжньому сповнений, літаючи, як орел.

Наступного разу, коли я відвідав Джима й Кеті, історія була ще дивовижнішою. Він розповів, що відтоді, як я в них був, його прибуток щороку подвоювався, тож тепер він отримував у вісім разів більше, ніж заробляв раніше. «Проте, — додав він, — ви бачите, що я живу в тому самому домі й на під’їзді в мене та сама (маленька) машина. Це тому, що за останні чотири роки ми послали на місійне поле кожного члена нашої церкви, деяких — кілька разів. Навіщо нам більший дім чи краща машина, коли нам так радісно служити Господеві?»

Ісус був «народжений від Святого Духа», на відміну від будь-кого з нас, кому треба «народитися згори» від того самого Духа, щоб і ми, як Він, могли називатися синами Божими. Дух Божий перебував у Людині Ісусі.

Воістину Він був утіленим Сином Божим. Слово (Боже об’явлення Себе Самого) «тїлом стало ся, і пробувало між нами». Одного дня Ісус прийшов до свого родича Івана, який хрестив людей у Йордані. Його хрещення не було хрещенням відродження чи прилюдного визнання віри, а хрещенням покаяння й повернення до правовірності Закону.

«Охрести Мене, Іване», — сказав Ісус.

«Я не можу Тебе хрестити, Ісусе. Це Ти маєш охрестити мене!» — сказав Іван.

«Охрести Мене, Іване, — знову сказав Ісус, — щоб сповнилася вся правда».

Тож Іван охрестив Його.

«І злинув Дух сьвятий, у тїлесному видї, як голуб, на Него, й голос із неба роздав ся, глаголючи: „Ти єси Син мій любий, тебе вподобав я“».

Відразу ж Дух повів Його в пустелю, де Він мав провести сорок мовчазних днів. Мовчазні вони лише в тому сенсі, що ми не маємо жодного запису про те, що сталося, аж доки наприкінці цього часу сатана не спокушає Його. Здогадки не шкодять, якщо ми не робимо з них доктрини, але я часто запитував себе, чому Святий Дух повів Його саме так.

Я дійшов переконання, що ті сорок днів Він провів у спілкуванні зі Своїм Отцем і там пізнав шлях, що був перед Ним поставлений, — дорогу через Гетсиманію і Голгофу, яка єдина могла придбати наше відкуплення. Йому було дано Його служіння.

Повернувшись до рідного Назарета, Ісус увійшов до синагоги, узяв Писання й прочитав: «Дух Господень на менї, котрого ради намастив мене; благовістити вбогим післав мене, сцїляти розбитих серцем, проповідувати полонянам визвіл і слїпим прозріннє, випускати замучених на волю, проповідувати рік Господень приятний.»

...і Він почав це робити. Він не дозволяв, щоб Його збивали з дороги вимоги й бажання інших.

Коли Івана кинули до підземелля під Іродовим палацом, він сподівався, що його родич Ісус щось із цим зробить. Зрештою, хіба Він не збирався встановити Своє Царство на землі?

Хіба Він не збирався повалити Римську імперію з її Іродами? Хіба не збирався визволити полонених? Невдовзі Хрестителеві стало ясно, що Ісус не прийде, — Він навіть не надіслав Своєму ув’язненому родичеві листівки «Швидше виходь на волю»! Іван покликав кількох своїх учнів і попросив їх знайти Ісуса, а коли знайдуть, поставити Йому таке запитання: «Чи ти грядущий, чи иншого ждати нам?»

Іван, мабуть, і справді був ображений на Ісуса за Його видиму байдужість, бо ніхто не міг бути певнішим за самого Івана, що Ісус — Месія. Він пророкував про це, бачив голуба й чув голос, що так Його проголосив. Зверніть увагу на відповідь, яку Ісус послав Іванові.

«Ійдїть та сповістїть Йоана про все, що чули й бачили: слїпі бачять, і криві ходять, прокажені очищають ся, і глухі чують, мертві встають, і вбогі проповідують благовістє.

....І щасливий, хто не поблазнить ся мною.»

Іншими словами: «Я роблю саме те, до чого Мене покликано, споряджено й помазано!»

Якщо Ісусові потрібно було помазання, щоб звершувати Своє служіння, то наскільки більше потрібне воно нам?

Він був сповнений Святим Духом від народження, але потребував помазання Духом, перш ніж розпочати Своє служіння!

Між цими двома досвідами Святого Духа є суттєва різниця, а ми її не розуміємо — і через це служіння Тіла Христового слабне.

При новому народженні ми були «одним Духом усї ми в одно тїло хрестились» — у Тіло Христове. Уперше це сталося з учнями через три дні після Голгофи, коли Ісус прийшов до них у замкнену кімнату, дихнув на них і сказав: «Прийміть Духа сьвятого!» (грецький наказовий спосіб аориста, що вимагає негайної дії). Вони «народилися згори», як і я майже двома тисячоліттями пізніше, у віці сімнадцяти років, коли той самий Святий Дух увійшов у моє життя. Це ми називаємо виправданням.

Іван говорив людям про Того, Хто йде після нього і хреститиме їх Святим Духом і вогнем. Це була обітниця Отця, про яку говорив Ісус, наказуючи Своїм учням: «сидїть у городї Єрусалимі, поки одягнетесь силою звиш». Уперше це сталося в день П’ятидесятниці, через сім тижнів після Голгофи, коли сто двадцять зібраних у Горниці отримали могутню силу, бо прославлений Ісус охрестив їх Святим Духом. Це хрещення — від Ісуса у Святого Духа. Писання явно говорить про два різні досвіди.

Божа воля — щоб кожен віруючий був сповнений Духом. Це і переломна подія, і постійний досвід, що настає після навернення.

В Єфесян 5:18 апостол Павло закликає нас: «сповняйте себе Духом» — тобто сповнюватися постійно. Вочевидь, хоча хрещення (перше сповнення) Святим Духом — суверенна дія Господа, за подальше сповнення відповідаємо ми. Дещо ми можемо робити й самі.

Далі Павло називає три ознаки сповненого Духом життя: в. 19 — налаштованість на поклоніння; в. 20 — налаштованість на вдячність; в. 21 — налаштованість служити.

Решта 5 розділу і більша частина 6 — це приклади того, як жити цим сповненим Духом життям у стосунках із подружжям, дітьми й співпрацівниками.

На жаль, ми сплутали це сповнення (чи хрещення) Святим Духом з помазанням Духа. Перше — це сповнення всередині вас, друге — це наділення силою, що сходить на вас. Перше — це спорядження, підготовка до служіння; друге приходить після випущення в служіння. Перше тепер залежить від нашого ставлення й відкритості; друге й досі суверенне.

Сьогодні в церкві є рух до того, щоб знову визнати дари служіння новозавітних часів, такі як апостол і пророк. Нам не важко називати людей євангелістами, пасторами чи вчителями, але ці два інші, записані в Єфесян 4, викликали в нас більше занепокоєння. Я переконаний, що ці служіння мають бути присутні в церкві й виявлятися через своє помазання.

На жаль, проте, я надто часто бував присутній, коли промовець завершував свій час за кафедрою тим, що прилюдно звертався до окремих людей у громаді з пророцтвами про майбутнє. Багато з них так і не здійснилося, і ніхто не притягнув пророка до відповіді за його хибні слова. Як пастор я мав справу з кількома сумними ситуаціями в житті окремих людей, які діяли за пророчою порадою когось іншого. За старозавітних часів, якщо слово пророка виявлялося неправдивим, його карали смертю! Він говорив лише тоді, коли знав, що має Боже помазання!

До речі, мушу похвалити брата, який приїжджав до одного міста служити й, від’їжджаючи, залишив сильне слово про могутнє виливання Божого Духа, що от-от зійде на церкви. «Якби я був тут пастором, я скасував би свою відпустку, — сказав він, — щоб бути доступним для багатьох, хто прийде до моєї церкви найближчими місяцями».

Деякі пастори саме так і зробили, відпустивши дружин і дітей у відпустку самих.

Проте, коли рік добігав кінця, стало очевидно, що нічого особливого не сталося, тож представники місцевих пасторів надіслали пророкові ввічливого листа, запитуючи, чи не вчинили вони чогось такого, що відвернуло Боже благословення від їхнього міста. Його відповідь була смиренною: він визнав, що «схибив», і тому скасував інші пророчі зібрання на кілька місяців, віддавши себе під дисципліну провідників своєї місцевої церкви. Він попросив у них прощення.

Найкращу пораду про пророцтво, яку я будь-коли чув, дав Флойд Макклунг із «Молоді з місією».

Він сказав: «Якщо хтось дасть вам пророче слово, покладіть його в нижню шухляду шафи й замкніть шухляду. Його дано вам не для керівництва в теперішньому, а як підбадьорення на майбутнє». Далі він пояснив: якщо пророцтво від Бога, настане час, коли ви, можливо, опинитеся в ситуації, де вам потрібне буде запевнення. Тоді ви згадаєте пророцтво, яке казало вам, що так станеться, і в результаті матимете більшу впевненість, що сюди вас привів Бог.

Здійснення пророцтва — єдиний доказ його помазання.

Люди швидко заявляють про помазання, не зважаючи на ціну його відсутності. Якщо фальшивих старозавітних пророків карали смертю, то цікаво, як Господь дивиться на фальшивих новозавітних пророків. Скільки зі Свого найкращого благословення вони втрачають?

Подібне занепокоєння можна висловити й щодо вчителів. Павло постійно застерігав ранню церкву від «фальшивих» учителів і від того, що люди «здорової науки не послухають, а по своїх похотях виберуть собі учителїв, ласкані (од них) слухом».

Я провів певний час у Латинській Америці, де деякі північноамериканські вчителі дуже популярні: багато їхніх книжок і відео перекладено іспанською та португальською. Я дивився відео разом зі своїми латиноамериканськими друзями, де вчитель робив авторитетні твердження, що не мали біблійного підґрунтя. Він робить п’ять тверджень, перші три з яких біблійно здорові, але останні два — плід його власної уяви.

Проте його слухачі приймають усі п’ять як біблійні, і багато пасторів, не маючи досвіду особистого вивчення й біблійної науки, приймають це вчення як свою доктринальну основу. Впливаєте на пастора — впливаєте на церкву, на добре чи на зле.

Я вже писав, що рисою старійшини, яка відрізняє його від диякона, є те, що він «навчаючим» (здатний і швидкий застосовувати Слово). Старійшину, який добре навчає, слід уважати гідним «двійної чести». Його служіння вважається таким цінним, що церква ставить його вище за всі інші, віддаючи йому «двійну честь». Чому?

Перш ніж відповісти на це запитання, додамо, що старійшин (пасторів і вчителів), які не впоралися зі своїм служінням, слід дисциплінувати перед усією церквою! Подвійна честь — подвійна відповідальність. Це не стосується жодного іншого становища в церкві!

Повернімося до запитання. Чому подвійної честі має удостоюватися вчитель, а не пророк чи євангеліст або хтось інший?

Дозвольте припустити, що причину можна пояснити такими прикладами.

Якщо євангеліст добре робить свою справу, він приведе до церкви багато нових віруючих. Якщо він робить її погано, він не додасть до церкви жодного нового віруючого. Результат — або нуль, або багато, і він складається.

Якщо вчитель добре робить свою справу, він виховає багато учнів, які самі примножаться. Якщо він робить її погано, він теж виховає багато учнів — поганих учнів, які самі примножаться. Результат — або багато доброго, або багато поганого, і обидва можуть примножуватися.

«І инших поставив Бог у церкві… втретє учителїв», — писав Павло. Далі він запитує: «Хиба всї учителї?» Нам потрібні вчителі, помазані Духом, щоб навчати прихованих багатств Христа. Не приписуйте собі жодного з покликань служіння в церкві, як-от пастор, учитель чи пророк, якщо вас не випустили в таке служіння інші, визнавши очевидний тягар і обдарування, які ви отримали від Господа. Небезпечно заявляти про помазання там, де його немає. Це не віра — це самовпевненість, гріх.

Сьогодні серед розчарованих віруючих є рух до заснування домашніх церков. Їм набридла ієрархічна структура їхньої деномінаційної церкви, яку вони вважають небіблійною й контролюючою. На жаль, надто багато таких церков зрештою відливаються в ту саму форму, що й попередня церква, бо нагору виходять авторитарні, контролюючі «провідники». Людській природі властиво контролювати тих, кого ми вважаємо слабшими чи менш здібними за себе.

Коли апостол Павло засновував домашні церкви в Малій Азії, він настановляв старійшин, щоб ті наглядали за цими молодими громадами. Це дане Богом служіння. Влада провідника не в його титулі, а в його помазанні як старійшини.

Коли він справді відповідає біблійним вимогам до старійшини, викладеним у посланнях до Тита та 1 Тимотея, домашня церква має великі можливості зростати під Господнім помазанням.

Запитання для роздумів

Чому Еванс наводить «Ходу примирення» як приклад помазаного служіння?

Віруючі пройшли шляхом хрестоносців, пропонуючи мусульманським провідникам письмове вибачення за кривди, учинені під прапором хреста. Імами відгукнулися з подивом і прийняттям, деякі порівнювали це з богоявленням, а причетні до цього люди залишалися в тіні, поки діяв Бог.

Як Бог поблагословив Джима й Кеті за те, що вони випустили свого пастора?

Після того як вони почали відкладати гроші, щоб знову послати свого помазаного пастора до Папуа Нової Гвінеї, прибуток Джимового бізнесу за рік зріс удесятеро, а далі й надалі подвоювався. Проте вони залишилися в тому самому домі з тією самою маленькою машиною, а за чотири роки послали на місійне поле кожного члена своєї церкви.

Як Еванс розрізняє сповнення Духом і помазання Духа?

Сповнення — усередині вас, помазання — це наділення силою, що сходить на вас. Сповнення — це спорядження, підготовка до служіння, а помазання приходить після випущення в служіння; сповнення тепер залежить від нашого ставлення й відкритості, а помазання й досі суверенне.

Яку пораду щодо пророцтва Еванс переказує від Флойда Макклунга?

Покладіть будь-яке пророче слово в нижню шухляду й замкніть її, бо його дано не для керівництва в теперішньому, а як підбадьорення на майбутнє. Якщо воно від Бога, настане час, коли ви згадаєте його й набудете впевненості, що туди вас привів Бог; здійснення пророцтва — єдиний доказ його помазання.

Чому, на думку Еванса, вчителям належить «двійна честь» і вони несуть подвійну відповідальність?

Праця євангеліста складається: зроблена погано, вона просто нікого не додає. Праця вчителя примножується в будь-якому разі, бо поганий учитель теж виховує учнів — поганих, які самі примножуються; тому старійшини, які добре навчають, отримують подвійну честь, а тих, хто не впорався, дисциплінують перед усією церквою.

Ви завершили: Помазання

Назад Далі