Розділ 8 · 11 хв читання · 15 хв слухання
Служіння
І звідки в нас узялася думка, що «служіння» — це обов’язок висвяченого духовенства, а миряни мають лише допомагати йому в цьому служінні? У ранній церкві все точно було не так! Там усі мали все спільне, живучи у спільноті й спілкуванні, і підтримували одне одного, коли виявлялися дари служіння.
Коли імператор Костянтин оголосив християнство релігією Римської імперії, народився християнський світ зі своєю ієрархічною структурою, яку невдовзі очолили папи, кардинали і так далі, — і на світ спали темні віки. Реформація 16 століття принесла церкві світло, але її пірамідальне керівництво так міцно вкоренилося, що протестантські церкви перейняли той самий стиль проводу. 95 тез Мартіна Лютера 1517 року були виступом проти торгівлі індульгенціями в Римо-католицькій церкві, але народилися вони з природної реакції на безліч того, що було в церкві неправильним.
Через роки, у 1530 році, він виклав свої погляди спокійно й без полеміки, прагнучи бути миротворцем серед дедалі гучніших протестів, що лунали по всій Європі. Проте на той час його рух уже розколював Європу надвоє, даючи початок церквам, відомим як євангельські, або протестантські.
Виникли три головні групи: лютерани (у Німеччині та Скандинавії), цвінгліанці й кальвіністи (у Швейцарії, Франції, Голландії та Шотландії) і Англіканська церква. Нехай вас не вводить в оману назва «євангельські» — ці церкви часто нічим не відрізнялися від церкви-матері й були більше політичними, ніж духовними.
Слово «євангельський» вказувало радше на те, що своїм авторитетом вони вважали Євангеліє (тобто Біблію), а не папу й кардиналів Католицької церкви.
Коли кожна з цих груп намагалася утвердитися, знаряддям стала політика війни, і пролилося багато крові. Щоб утримати владу над своїми землями й людьми, церковні провідники зробили обов’язковою належність до «державної» церкви — під загрозою вигнання із суспільства, неможливості здобути чи зберегти роботу і навіть смерті. На щастя, з часом прийшло певне звільнення від такої безбожної неволі, хоча церковна структура часто й досі залишається пірамідальною, а влада виходить від небагатьох (висвяченого духовенства) на «вершині».
Лише в другій половині цього століття помітний відхід від такого авторитарного проводу привів до появи багатьох домашніх церков і незалежних громад. На жаль, навіть у цьому новому русі, що виник як реакція, часто з’являвся провідник зі своєю харизмою і ставав ще одним самопроголошеним авторитетом.
Мене запросили до Лондона на кілька тижнів, щоб я об’їздив різні невеликі групи віруючих — працівників банку National Westminster. У Сіті — так називають лондонський діловий центр — є кілька таких груп, що збираються раз чи двічі на місяць для взаємного підбадьорення й спілкування. Мій час в Англії мав завершитися ретритом вихідного дня в Гейтроп-Голлі — заміському маєтку в Оксфордширі, що належить банку NatWest.
Моя перша зустріч за обідньою перервою відбулася з близько десятком банкірів групи «Квадратна миля», зовсім поряд з Банком Англії. Я говорив як пастор упродовж відведених мені двадцяти хвилин, і в мене залишилося добре враження від зустрічі. За п’ять тижнів, коли мій час в Англії добігав кінця, я знову прийшов до «Квадратної милі» на другу зустріч, але цього разу перепросив своїх слухачів. «Коли я говорив до вас п’ять тижнів тому, — сказав я, — я й гадки не мав, під яким тиском ви працюєте. Моє навчання, мабуть, здалося вам дуже поверховим і мало стосувалося вашого становища. Ви коли-небудь приводили свого пастора подивитися, що ви робите у звичайний робочий день?»
Далі я заохотив їх запросити своїх церковних провідників побути з ними якийсь час на роботі — просто щоб побачити, під яким тиском багатьом із них доводиться працювати.
Я виявив, що багато молодших працівників працюють по десять і більше годин на день у залі, де сидять понад двісті інших працівників, усі не відводять очей від моніторів і бояться встати з крісла зарано, щоб не стати наступними, хто отримає повідомлення про звільнення! Старші керівники часто працюють ще довше, щоб устигати за вимогами своєї роботи.
На вихідних вони часто надто втомлені, щоб активно брати участь у житті своїх церков, і я підозрюю, що пастори вважають їх мало відданими Господній праці.
Я б сказав, що саме вони, як і всі «миряни», є справжніми служителями церкви, які працюють на її передовій у боротьбі з темрявою світу, а обов’язок пасторів — спорядити їх, щоб вони могли витримувати тиск і бути світлом посеред тієї темряви. Пастори, дозвольте мені заохотити вас: знайдіть час відвідати своїх парафіян на роботі й побачте на власні очі, де видно справжнє свідчення.
Алан працює в банку на одному з найзавантаженіших поверхів. Рік тому його дуже розчаровувала власна церква, бо він відчував «поклик» до служіння пастором на повний час. Він розумів це як служіння за кафедрою місцевої церкви, але його деномінація не вірила у звільнення мирян на таке важливе місце, а в інших церквах можливостей було мало.
Він поговорив із провідником місцевої малої групи віруючих, і той підказав йому, що люди, які оточують його на роботі, дуже потребують пастора, який би їм служив.
«Поглянь на ту жінку, — сказав він. — Вона щойно втратила чоловіка. А той чоловік щойно отримав повідомлення про звільнення, пропрацювавши тут дванадцять років. У жінки, що сидить за тим столом, дитина помирає від раку, а чоловік поряд із нею переживає розлучення».
Раптом Алан побачив усе по-новому. Ось те поле, де він мав бути пастирем.
Він почав підходити до тих, про кого дізнавався, що їм боляче, і дивувався, як вони відкриваються йому й дозволяють говорити в їхнє горе. Напевно, це Господь відкривав йому людські серця! Через рік він не має жодного бажання залишати ту роботу і по-справжньому сповнений у пастирському служінні, на яке його поставив Господь.
Визначити свій тягар — ваш обов’язок; ваші дари визначать ваші друзі й порадники, але ваше служіння має визначити провід церкви — пастори та старійшини. Не обрати чи призначити, а саме визначити! Перший обов’язок провідника — розпізнати служіння, до якого Господь приготував кожну зі Своїх овець. Саме тут процес учнівства, що має привести вас до вашого призначення як орлів у польоті, зазвичай і ламається, а наслідок — розчаровані, часто озлоблені й цинічні віруючі.
Коли мати-орлиця знає, що пташенятам пора покидати гніздо, вона вибирає весь м’який пух і пір’я, якими було вистелене гніздо, а тоді підштовхує орленя до краю. Не надто лагідним поштовхом малюка запускають у простір! Недосвідченість — і закон тяжіння — змушують молодого птаха падати до землі, марно махаючи крильми в спробі повернутися до затишку гнізда. Проте, перш ніж воно досягне землі, мати-орлиця пікірує вниз, підхоплює своє дитя на крила й знову підносить його у височінь!
Але й там немає безпеки, бо так само раптово, як його врятували від удару об землю, малюка знову скидають у простір, і воно знову починає падати.
Так повторюється, доки молодий птах не почне відчувати під крильми вітер, що несе його вгору, так що він уже не падає на землю.
Нарешті мати-орлиця повертається до свого гнізда, стає й гордо дивиться, як її малюк починає пізнавати радість ширяння на вітрі в небесній височині.
Роль пастора точнісінько така, як у матері-орлиці. Наше покликання — «на звершеннє сьвятих, на дїло служення». Ми маємо шукати в наших громадах тих, хто виявляє дари, потрібні, щоб нести висловлений ними тягар, а тоді ставити перед ними служіння, яке дасть їм змогу навчитися літати на вітрах помазання Святого Духа. Це ризикована справа! Може статися, що вони зазнають невдачі, і люди засумніваються в нашій розсудливості; а може статися, що вони досягнуть успіху й перевершать нас і видимістю, і здобутками. Тільки ті пастори, які впевнені у власному покликанні, які знають власне благословення сповненості в служінні, здатні вільно випускати інших. І це випускання — не одноразова дія; воно вимагає відданості: плекати, підтримувати, захищати, скеровувати, доки вони не почнуть літати.
Саме через те, що пастори й церковні провідники не випустили своїх людей, так багато хто відгалузився й «робить свою справу» з малою підтримкою з боку церкви й малим помазанням на своїй праці. Мені доводилося мати справу з багатьма молодими людьми, які мали тягар до місії і виявляли очевидне покликання та обдарування до такої праці, але бідували фінансово й мали малу молитовну підтримку від своєї рідної церкви або й зовсім не мали, бо церква мала усталену місійну програму — або не мала жодної, — і цей член церкви не вписувався в її плани.
Я бачив і багатьох, кого ніколи не слід було випускати в місійну працю, бо вони прийшли з духом бунту. Це підводить нас до цілої сфери влади, відповідальності й підзвітності в церкві.
Я мав багато сумного досвіду, консультуючи тих, кого поранило неправильне здійснення влади в церковному чи парацерковному проводі. Те, що людина є пастором чи старійшиною в церкві, не дає їй влади диктувати іншим, — наше покликання — бути слугою, а який слуга здійснює диктаторську владу? Влада полягає не в посаді, а в помазаному обдаруванні служіння.
Ісус прийшов між людей як смиренний слуга, але коли Він говорив, люди помічали, що Він навчає, «яко маючий власть». Римський сотник був наймогутнішою людиною у своїй окрузі, але коли захворів його син, він прийшов до Ісуса й попросив Його застосувати ту владу й зцілити сина. А Ісус був смиренним мандрівним учителем, що оточив Себе відкинутими суспільством, і не мав жодного доручення ні від синедріону, ні від первосвященика.
Проте сотник мав проникливість, щоб побачити Його владу. Люди охоче підуть за пастором, у якому бачать помазання пастирського серця, але не легко дозволять панувати над собою людині, яка має титул, але не виявляє такого обдарування. Вони радо вчитимуться в помазаного вчителя, але відкинуть владу того, хто не здатен повести їх у глибокі істини Слова, навіть якщо він має титул старійшини.
Хоча пастором був я, я радо сидів під служінням Джима (див. розділ 6), коли він вів нас у змістовну молитву й заступництво, бо саме він мав помазання й владу в цій сфері. Проте він також визнавав мою владу як того, кого Бог покликав бути його пастором, і часто запитував мене про те, чого навчає. Чи це біблійно правильно і чи будує церкву? Він знав, що мій обов’язок — оберігати духовне здоров’я нашої громади, тож дбав про те, щоб нікого не спокусити.
Я дав йому певну міру влади, а він став підзвітним мені. Владу ніколи не повинен здійснювати той, хто сам не перебуває під владою.
Перш ніж стати пастором, я був старійшиною в одній церкві в Торонто. Одного дня, коли ми були без пастора, до церкви прийшли дві жінки по пораду щодо близької людини, яка, на їхню думку, була одержима демоном. Я в цьому мало розумівся, але в громаді був чоловік, дуже мудрий у цій сфері. Рон саме переживав болісне розлучення і не міг бути одним із наших старійшин, хоча, без сумніву, добре знав Писання і був «навчаючим». Я попросив його поговорити з тими двома жінками в одному з наших класів, а сам сидів поруч і слухав.
Я добре розумів: хоч би що Рон їм сказав, це сприйматимуть як пораду нашої церкви. Рон навчав з владою мого старійшинства, і саме я, а не він, відповідав би перед іншими старійшинами за все сказане. Його випустили здійснювати служіння, якого я сам виконати не міг.
Я дав йому певну міру влади, але відповідальність залишилася моєю. Часто ми доручаємо людині відповідальність за якесь служіння в церкві, але не даємо їй влади це служіння виконувати. Відповідальність делегувати неможливо — вона завжди залишається вашою. Делегувати можна лише владу, а це означає дати свободу помилятися. Звісно, є багато рівнів влади, залежно від зрілості учня — нашого орла, що вчиться літати, — і мудрий провідник-слуга плекатиме тих, кого випускає в служіння, даючи саме стільки влади, скільки треба, з належною підзвітністю.
Ці три поняття — влада, підзвітність і відповідальність — ніколи не можна розділяти. Ніколи не слід мати одне без інших. (Більше про владу та інше див. у Додатку 1.)
Я вважаю, що на кожних зборах старійшин церкви в порядку денному мають бути два пункти. Молитва — щоб шукати Божої думки, і час, коли запитують: «Хто в нашій громаді готовий, щоб його випустили в його служіння?» Людей слід заохочувати висловлювати тягарі, що лежать у них на серці, а провідники мають постійно стежити, чи немає ознак обдарувань, відповідних цьому тягареві. Не кожного, хто має тягар, слід негайно випускати, — потрібне зростання в зрілості, у плоді Духа.
Проте Бог і досі готовий узяти немудре й безсильне цього світу, щоб осоромити мудрих і сильних. Зазвичай Він набагато охочіше використовує слабку посудину, ніж ми, пастори, готові її випустити.
Якось я виходив разом із молодим пастором, який дуже цікавився цим ученням. Я запитав його: «Хто у вашій церкві має справжній тягар від Господа?» — «Це просто, — сказав він. — Пітер має, але ми не можемо йому допомогти, бо він служить на вулицях у центрі нашого міста, а наша церква — в передмісті».
«Вочевидь, Бог помилився, — сказав я, — бо послав Пітера до вашої церкви, а не до церкви в центрі міста! Чому б вам не запитати Пітера, як ваша церква може допомогти йому нести його тягар?»
Пітер прийшов до Господа лише двома роками раніше, коли жив як вигнанець суспільства й бунтар. Він вирізнявся в цій церкві передмістя, бо голив голову й носив сережку. Проте ніхто не міг заперечити, що його любов до Господа щира і що він щодня зростав у своїй християнській ході. Він хотів повернутися до своїх давніх місць, щоб поділитися доброю новиною з колишніми товаришами з вулиці.
Пастор пішов до Пітера й попросив його ще раз пояснити свій тягар і сказати, як церква могла б допомогти. «Пасторе, що мені справді потрібно, то це старий фургон. Здається, щоразу, коли хтось зупиняється поговорити зі мною, нас перебиває хтось інший. Було б добре, якби я міг відвести людей у якесь відокремлене місце, як-от фургон, де я міг би тримати брошурки й добру каву». Це представили старійшинам, купили й відремонтували старий фургон, ще один брат із церкви зголосився чергувати біля кавника у відгородженій передній частині фургона, — і Пітер отримав своє служіння. І Господь помазав цю працю!
Через кілька років, коли я знову приїхав до того міста, я побачив Пітерів фургон за церквою, тож запитав, де його знайти. Мені сказали, що він навчається в біблійній школі. А ще пізніше, під час іншого візиту туди, я відвідав Пітера на його роботі — він очолював церкву в центрі міста, яка служила серед людей, котрих він любив і до яких мав Божий тягар.
Запитання для роздумів
Як Еванс простежує пірамідальну структуру проводу в церкві?
Він каже, що вона почалася, коли Костянтин зробив християнство релігією Римської імперії і християнський світ набув ієрархічної структури. Реформація принесла світло, але протестантські церкви перейняли те саме пірамідальне керівництво, де влада йде від висвяченого духовенства на вершині.
До якого висновку дійшов Еванс, побувши з віруючими з банку NatWest у Лондоні?
Він усвідомив, під яким тиском вони працюють, і перепросив за те, що його перша промова, мабуть, здалася поверховою. Він наголошує, що вони, як і всі «миряни», є справжніми служителями на передовій, а пастори мають відвідувати своїх людей на роботі й споряджати їх, щоб вони були світлом у тій темряві.
Як мати-орлиця, що вчить пташенят літати, ілюструє роль пастора?
Вона оголює гніздо, виштовхує орленя і знову й знову підхоплює його на крила, доки воно не почне ширяти. Так само пастор шукає тих, хто має дари, щоб нести свій тягар, і ставить перед ними служіння, — це ризиковане випускання, яке вимагає відданості: плекати, підтримувати, захищати й скеровувати їх, доки вони не полетять.
Чого Еванс навчає про владу, відповідальність і підзвітність?
Влада полягає не в посаді, а в помазаному обдаруванні служіння, і ніхто не повинен здійснювати владу, якщо сам не перебуває під владою. Відповідальність делегувати неможливо — вона завжди залишається вашою; делегувати можна лише владу, а це означає дати свободу помилятися. Ці три поняття ніколи не можна розділяти.
Як церква молодого пастора стала підтримувати вуличне служіння Пітера?
Еванс запитав пастора, навіщо Бог послав Пітера до його церкви в передмісті, тож пастор запитав Пітера, як церква може допомогти. Пітерові потрібен був старий фургон, старійшини купили й відремонтували його, і Господь помазав цю працю; через роки Пітер очолював церкву в центрі міста.